Зодчий із пекла

Головна несподіванка. Розгадка

Кінчев зітхнув. Як і кожен запеклий курець, він не міг довго обходитися без цигарки. Але робити перерву не випадало, він хотів декого приголомшити, і тому героїчно вирішив потерпіти ще.

— Валентине Леонідовичу, розкажіть, будь ласка, про свої претензії на цей будинок.

— Про претензії? — перепитала Ольга Володимирівна. — Про претензії на цей будинок?

— Це так, — Буруковський поважно кашлянув. Христина трохи відсунулась від нього — ніби для кращого слухання. Обхопила свої тендітні плечі схрещеними руками й стала схожою на портрет поетеси початку ХХ століття. Ольга Ярижська раптом також повторила її жест і завмерла в цій неприродній для неї позі.

— Автором проекту та його виконавцем ніколи не був Городецький. Все це зробив мій прадід Григорій Георгієвич Василай. Він видавав свою роботу за витвір Городецького заради жарту, який мав пізніше розкритися, але подальші трагічні події не сприяли цьому. Війна, революція, еміграція Городецького… Прадід був репресований. А його роботу, звісно ж, приписали іншому.

— Але ж ви знаєте про це! — викликнула Леся. — Спробуйте довести! Повинна ж бути у світі справедливість.

— Слушне зауваження. Щоправда, не маючи перевірених документів, з таким самим успіхом ми можемо оголосити свого предка творцем Ейфелевої вежі також. Одначе, працюючи над реставрацією будинку, деякі докази ми знайшли.

Ольга Володимирівна задихнулась від обурення:

— Так ви… не реставрували, а докази шукали!

Дизайнер піджав губи:

— І реставрували також. Вам гріх ображатися.

— Трохи ближче до секретного ходу, будь ласка, — наказав Кінчев. — А то так ми й до ночі не закінчимо.

Буруковський слухняно, але поважно схилив голову й неспішно продовжував:

— Григорій Василай на засланні в Бурятії одружився вдруге. Будучи законним спадкоємцем першої дружини, котрій належав цей особняк. Єдиним спадкоємцем, оскільки решта родини загинула. Таким чином, моя мати — Роза Йосипівна Василай — рідна онука колишнього власника цього дому і його спадкоємиця.

— Так ти навмисне втерся в довіру! Проліз сюди! — вигукнула Ярижська, але, зустрівши суворий погляд Кінчева, змокла.

Буруковський ображено пожував повними губами, надавши своєму монголоїдному обличчю виразу чемної бридливості.

— Ви самі шукали дизайнера-реставратора. Я — один з кращих. До того ж маю план таємного ходу, що дістався мені від прадіда. Будинок зведено на цьому місці невипадково, він накрив зверху лабіринт, влаштований ще у ХVІІ столітті. У стінах зроблено проходи до підвалу, бібліотеки, двох залів. Вузькуваті для мене, але Христинка пересувалася в них нормально. Спостерігала, знімала… все, що тут відбувалося.

— Стерво! — пані Ольга розлютовано підхопилася й одразу, ніби перечепившись, впала назад у крісло.

— Від такої ж чую! — нахабно парирувала Кріс.

— Але на-віщо… На-віщо ви ц-це робили? — схвильована баронеса Леся навіть заїкатися почала.

Христина елегантно усміхнулась до неї:

— Збирала компромат. Ми знали, що за цією сімейкою є багато такого, що може стати в пригоді. Хай стане вам відомо, що Мефодій Свинаренко — мій татусь. Щоправда, родинні зв’язки розірвано вже давно. Ще з тих пір, як я його покусала. Гарненько. За руку.

Леся Монтаньоль торкнулася своєї руки між великим та вказівним пальцями й запитально поглянула на Христину. Та іронічно кивнула.

— То як? — звернувся Кінчев до Ольги. — Переглянемо деякі фото і відеоматеріали? Чи й так повірите, що доказів на вас досить? Не люблю марно витрачати час.

Ольга Володимирівна виглядала приголомшеною й лише вичавила:

— Повірте, я… Я…

— Ви позбавили суспільство від небезпечного злочинця, тому… Ми могли б закрити цю справу, якщо домовимося про деякі умови.

— Що?! Ви просто при свідках… Мені… Повірте, це…

Кінчев одначе був незворушний:

— Всі ці свідки є зацікавленими особами. Якщо ви пристанете на мою пропозицію та приймете всі умови, разом ми зробимо дуже добру й корисну справу.

— Добру справу?! — голос Ярижської зірвався. — З цими… Потомственими шахраями?!

— Ну, не шукатимете порошинок в очах ближніх, то й вашу колоду простять, — повчально мовив слідчий. — Люди змінюються. Сьогодні вночі мені примарився один дуже цікавий чернець. Він так добре проповідував про це. Про покаяння, прощення…

Ольга Володимирівна зблідла й опустила голову.

Буруковський додав:

— Як писав великий Кант, дві речі сповнюють душу завжди новим та все більшим здивуванням, чим частіше й довше розмірковуємо над ними… — Він зробив значущу паузу. — Це зоряне небо наді мною і моральний закон у мені.

Приголомшене сонце сховалося за хмару. З даху почали рости вниз дзвінкі прозорі бурульки.

До весни залишалося кілька днів.

Пані Ольга знеможено зітхнула:

— Гаразд… Які ваші умови?