Зодчий із пекла

Фатальна жінка закохалась

Це сталося.

Розкішна темно-бордова ружа нарешті розпустилася. Назустріч нечуваній грозі. Зі зливою, буревієм, стогоном вітру.

Квіти люблять дощ. Хиляться од вітру, випростовуються, згинаються і пружно гойдаються.

Але буремна негода скінчилась, і вона залишилась у спокійно-нудному світі сама. Зрошена блискучими спогадами, які швидко висихали на сонці, залишаючи в серці нечувану спрагу.

Він вийшов на околиці й зник невідомо куди. Не залишивши ані сліду, ані ниточки для зв’язку. Тільки кинув на прощання загадкове:

— Я і сам поки що нічого не знаю. Діятиму за обставинами.

Шикарні пелюстки позакручували кінчики, намагаючись вхопитися за рештки пристрасті, яка пролетіла весняною грозою. І осипалися. Враз. Оголене стебло жадало пальців, які зберуть пелюстки у жменю.

Розчавлена троянда. Збожеволіла від кохання жінка.

Але досить метафор.

Ольга з пелюшок знала, що їй приготовано долею шалене кохання. Коли вона зустріне його, в світіне залишиться нічого не займаного цією пристрастю. Якщо треба — вона зверне гори, якщо треба — прихилить небо. Але буде з коханим. Будь що.

І ось він вийшов до неї з обшарпаного автобуса. І вона нарешті зрозуміла, який він, єдиний. Сліпуче молодий, залізно мускулястий, високий, небагатослівний. Прозорі блакитні очі, мужня усмішка, коротенькі шовкові локони кольору вогняної міді.

Приїхав ненадовго у справах. Зупиниться в готелі.

Він не повинен її забути. Ні за що! Вони повинні зустрітися. Назавжди. Ну… Принаймні, надовго.

Для чого доля привела його в Барвінківці? Саме зараз? Для зустрічі з Ольгою Ярижською?

Як і всі засліплені пристрастю жінки, вона помилялась.