Зодчий із пекла

Пахло пізніми золотаво-рожевими яблуками. І димом. Крупні чисті зорі віддзеркалювалися в тихих водах неширокої річки. Було тихо. В місті, що жодним вогником не зраджувало своєї присутності, навіть собаки не брехали.

Ворог затаївся.

В цілому світі усього кілька осіб знали про взвод лейтенанта Петрова, який одержав наказ розвідати брід для переправи. Ще менше людей знало про очолене сержантом відділення, яке мало піти окремо від них, до Барвінківців. Із завданням перешкодити підпалу старовинного міста. Кілька околишніх сіл уже зустріли визволителів згарищами, серед руїн лячно височіли тільки цегляні труби.

Перед небезпечним виходом на відкриту місцевість вони зупинились перекурити. Немолодий, високий, худий і завжди похмурий сержант ще раз пояснив задачу своєму відділенню:

— Вітер — із заходу. Звісно, почнуть підпалювати так, щоби він гнав полум’я на схід. Пальне привезли до колишнього маєтку, він розташований якраз на захід від міста. Якщо нападемо перед світанком — заскочимо зненацька. У палац можна пройти під землею.

Кілька розвідників схилили голови перед своїм сивим сержантом, і він розповів ледь чутним шепотом дивовижні речі про будинок, зведений на старовинному фундаменті, який трохи не двісті років зберігав таємницю підземного ходу, що починався тут, біля броду. Про стіни, які розсувалися після натискання на певні цеглини. Про дзеркала, через які непоміченими можна спостерігати за тим, що діється в кімнатах.

Передсвітанковою порою, коли очі злипалися навіть у вишколеного німецького вартового, із стіни дому, який за тридцять років встиг змінити понад десяток хазяїв, тихо повилазили «привиди», озброєні автоматами ППШ. Не більше десяти. Тихо ступаючи, порозходилися по кімнатах, без шуму, фінками, зарізали сплячих фашистів, майстерно зняли вартових. Лише останній, схоплений у дворі, встиг закричати: «Alarm!» — і все стихло.

— І драпати нема кому! — весело констатував рудий Вася Назаренко. — Хто підлоту готує…

— Той до ями простує! — закінчив за приятеля Вадим Король, чорний, як циганча. — А шо, товаришу сержант, ви до війни того, істориком працювали?

— Звідки такі відомості? — може, вперше за всю війну посміхнувся сержант, оглядаючи ліпнину розкішного фасаду, яка у перших рожевих променях кришталево-свіжого ранку ставала дедалі рельєфнішою.

— А звідки ви про таємний хід знаєте?

Сержант зітхнув:

— Я будував цей палац.

— Серйозно?

— Так, я був архітектором.

— Ви ж казали — лісорубом.

— То перед війною. А до революції — архітектором.

Останнє слово, таке далеке від руйнівної дійсності війни, справило на бійців найбільше враження. Відділення в повному складі завмерло, милуючись похмурою красою будинку.

На виснаженому обличчі сержанта Василая з’явився дивний вираз скорботи й блаженства одночасно. Навіть далекі від таємниць зодчества солдати відчули рідкісну красу старої будівлі, доторк вічної загадки творчості, прозріння від довершеності пропорцій та ліній.

Вони мовчали. Цієї лагідної тиші в їхньому житті залишалося кілька хвилин. І самого життя залишалося кілька хвилин. Тільки вони про це ще не знали.

А до парку вже наближалися вантажівки з есесівцями…