Зодчий із пекла

Дівчина-привид. З портрета

— От хрєн! — вилаялась красуня фальцетом. — Як не стараюсь обережніше, вічно щось там зачіпляється!

Стіна за нею зсунулася, мов челюсті старовинної печі.

— Отже, Христина Буруковська, — констатував Кінчев. — Давно хотів познайомитись.

— І що? — виклично випросталась вона. — Надінете наручники, як на Валентина?

— Вашому зведеному братові ніхто наручників не надівав. Його також не арештовано, а лише затримано. До з’ясування. І щоб не заважав слідству.

— А я?

— А ви слідству допоможете. — Віктор потяг її за руку до східців. Дівчина елегантним рухом підібрала поділ довгої сукні:

— Це вже точно! Особливо в цьому вбранні.

— А де ваш повсякденний одяг?

— Там, — вона показала за портрет, довгі чорні локони м’яко ковзнули по плечах.

— Тоді з переодяганням не поспішатимемо.

…Удвох вони зійшли до кухні.

— Чогось вип’ємо?

— Згодна. — Вона по-хазяйському вправно витягла з шафки пляшку вина. З серванта — келихи з коштовного чеського скла.

— Я розумію, Кріс, чому ви удавали з себе хлопця. — Він видобув з холодильника тоненько нарізаний сир, поставив на стіл. — Але мушу зізнатись: як дівиця ви — набагато чарівніша. Прошу. — Галантно підсунув їй стільця. Сам сів навпроти.

— І коли ж ви мене хлопцем бачили?

— Сьогодні, на відео.

Штори на вікнах надійно затуляли їх від небажаних нічних свідків, у яскравому світлі простір величезної кухні зіщулився до розмірів звичайної людської оселі, де знайомо поблискували кахлі, каструлі, друшляки, баняки й цілий набір кухонних ножів — від малесенького до найбільшого. Ні, якраз найбільшого й не вистачало. Про це нагадував порожній проріз у підставці.

Кінчев звичним рухом висмикнув з пачки сигарету й покачав її між великим та вказівним пальцями. Потім акуратно поклав назад.

Дівчина іронічно усміхнулась:

— Паліть, якщо хочете.

— Ви ж не палите.

— Звідки знаєте?

— Жодних ознак диму з вашої схованки. У мене, як у кожного професійного курця, нюх порушений, але ж Ярижський тютюнового запаху не любить. Він би почув.

Віктор розлив по чарках вино. Густе, темно-червоне.

— Ви завжди так люб'язно допитуєте свідків? — спитала Кріс ласкаво.

— Може, знімете перуку? — відповів він питанням на питання.

Мерзлякувато пересмикнула плечима.

— Ні, в ній тепліше.

Кінчев здогадливо встав, зняв свого потріпаного піджака й накрив її тендітні плечі.

— Мода минулого століття — не для нас. Чи вже позаминулого?

— Хто знає? — Вона дивилась у глибину келиха й загадково усміхалась. Здавалось, була сумнувата, розсудлива, з тих жінок, що завжди щось недоговорюють.

— Як ви можете бути такою різною?

— Це комплімент чи питання слідчого?

— Це комплімент і питання закоханого.

Вона дзвінко розсміялася:

— Як казав мій сільський приятель, хай би на літо корова здохла, а на зиму школа згоріла!

— Ваш брат цитує вислови більш знаменитих осіб.

— Ви образилися?

— На вас? — він також усміхнувся. — На вас не можна ображатися.

— Чому?

— Таємниця слідства.

— Відповідь прийнято! Ви мені подобаєтесь, Кінчев. Давно. — Підняла келих. — За зустріч!

— За зустріч, — він також підняв чарку і втупився в її зеленкуваті очі. Але лише пригубив терпкий напій. Тривало слідство, і він мав бути тверезим і обережним.

Попереду на них чекало ще багато несподіванок.