Зодчий із пекла

Привида вдвох не побачиш

— Я не зовсім зрозумів: ви архітектор, дизайнер чи реставратор?

— А що саме вас бентежить?

— Занадто широка спеціалізація.

Буруковський, незважаючи на трагічність ситуації, розплився в досить задоволеній посмішці й сів на свого улюбленого коня:

— Спочатку спробуємо розібратися: а що таке архітектура? Уточнімо: що таке архітектура в наш час? Це не просте будівництво, це просторова організація життя. Просторова реальність винятково різноманітна, це практично все, із чим стикається людина. Від зоряного неба над головою, від космосу далеких обріїв — до кольору фіранок, до фактури стіни в кімнаті, до найнікчемнішої сільнички на кухонному столі. Це спосіб життя, це сприйняття світу, це ставлення до світу. І будь-яке будівництво, будь-який ремонт — це нова, штучна природа, яка створюється людськими руками. Архітектура усе більш стає галуззю науки й філософії. Це не я сказав, це Френк Ллойд Райт.

— І хто ж це? Цей… е-е-е… — мляво поцікавився Кінчев.

— Френк Ллойд Райт? О, це один з найбільших архітекторів двадцятого століття! — натхненно заявив енергійний товстун.

Хоча сиділи вони в небуденно оформленому кінозалі, слідчий був настроєний набагато прозаїчніше:

— А творець цього будинку, Городецький? Де він в архітектурній ієрархії? Серед найбільших?

Валентин Леонідович зітхнув:

— Це заплутане питання. По-перше, я знаю людей, які вважають його неперевершеним, отаким собі Моцартом від зодчества, по-друге, ніде незаперечно не підтверджено, що проектував цей будинок саме неперевершений Лешек Дезидерій.

— Хвилинку, я чув, що Городецького звали Владиславом…

— Маєте рацію, Владиславом, але ще й Лешеком Дезидерієм.

— Псевдоніми чи що?

— Ну що ви! — замахав руками Буруковський. — Ніяких псевдонімів! У нього було три імені. Всі — справжні. Він, бачте, був католиком, а в них прийнято давати по кілька імен, щоб немовля мало побільше святих заступників.

Слідчий почухав носа:

— Ви не любите псевдонімів?

— Я не хотів би приховувати своє ім'я. Скажімо, Булгаков, Сергій Миколайович, писав, що псевдонім — це як злодійство, як присвоєння не свого імені, що це — гра, самообман, неправда.

— Виходить, ви — чесна людина?

— Дякую за комплімент.

— Це питання.

Киянин розвів руками:

— Принаймні, я намагаюся бути чесним…

— Приємно чути.

— Я розумію, яке питання вас зараз хвилює більше, ніж уся архітектура разом з дизайном і реставрацією.

— І що ви на нього відповісте?

— Нічого, що могло б вам допомогти. Я нічого не бачив. Я маю на увазі — підозрілого.

— А що ви тут робите, адже ремонт практично закінчений? Ті два метри паркету й без вас прекрасно дороблять.

— Ви правильно помітили, ремонт будинку закінчений, але я привіз проект реконструкції парку.

— Як, ви ще й парками займаєтеся?

Архітектор скромно відвів очі:

— Та, цікавлюся трошки й ландшафтами…

— Ну, ви — просто майстер-багатоверстатник!

— Якщо чесно, просто не можу розстатися із цим будинком. Він мене… заворожує. Це — симфонія в камені! Тобто в бетоні… Це — краще із усього, що мені доводилося бачити! Часом я так заздрю цьому талантові! Весь час згадую слова Цвєтаєвої, що рівності в обдарованості немає. І не буде. Немає справедливості в розподілі талантів! Споконвічний конфлікт Моцарта й Сальері! Скількох потрібно було обкрасти Богові аж до сьомого коліна, щоб створити одного такого… архітектора!

Слідчий задумався, поправив окуляри.

— Виходить, будинок цей — унікальний?

— Саме так! Унікальний! Неповторний! Це — шедевр!

— І стоїть у малюсіньких Барвінківцях…

— Скажіть більше: він створює Барвінківці, він удосконалює місто, облагороджує його ауру, організує його простір. Утворює унікальне художнє середовище. Високомистецьке! Майже магічне! Він впливає на всіх однією тільки своєю присутністю!

— Так, у Барвінківцях щось таке відчувається…

— І ви теж помітили?

— А що помітили ви?

Архітектор облизнув свої товсті, чуттєві, майже жіночі губки, потім переконано вирік:

— Занадто велика концентрація талантів, — помітивши, як Кінчев здивовано звів брови, пояснив: — У невеликім містечку стільки неординарних людей! Тут потужне об'єднання краєзнавців, великий літературний клуб, маса вихідців з Барвінківців стали відомими людьми.

— Звідки ви все це знаєте?

— Допомагав виносити в сарай стару музейну експозицію.

— Ви вважаєтеся, їй місце там?

— Так. Саме там їй і місце. Можете самі подивитися. Ущент пошарпані неестетичні стенди, зотліли картонні теки, фанера, що розклеїлася ще за Хрущова. Це був не музей, а позорище! Хоча цікавих експонатів вистачало. Але їх же треба вміти подати! Оформити експозицію. А сам будинок! Його не ремонтували взагалі. Ніколи! Я такого неподобства ще не бачив! Підбілювали, як убогу піч у сільській хаті. — Архітектор криво посміхнувся. — Зате хтось умудрився пофарбувати куту огорожу! Ледь відчистили… Ні, такі будинки вимагають величезних вкладень. Насамперед грошових.

— А ще яких?

— Душу треба вкладати. Інакше нічого доброго не вийде.

— Ви — містик?

— В якому сенсі?

— Вірите в душу? В дýхів? У примар?

— Я зрозумів, до чого ви ведете. Ольга Володимирівна й мені розповідала про дівчину із дзеркала й про розмови з унітазу.

— А ви чогось подібного не спостерігали?

— Боюся, що зазвичай кожен бачить саме те, чого прагне й готовий побачити.

— Ви вважаєте, що їм усе це просто привиділося?

Буруковський виразно підняв брови:

— А ви вважаєте, що за цією стіною ховаються потойбічні дýхи? І зараз підслуховують нас?

Кінчев проігнорував це питання. І дивився прямо в очі. Дизайнер теж став серйознішим:

— Хм, англійці кажуть, що примару вдвох не побачиш.

— Як?

— Ну, всі ці видіння — винятково для самотнього спостерігача. А виходить, і перевірити — неможливо.

— Тоді давайте перевіримо те, що можна. Сьогоднішній день із самого ранку. На предмет алібі. Чим ви займалися, Валентине Леонідовичу?

Буруковський зітхнув:

— Прокинувся пізно. Снідав.

— Де? З ким?

— У їдальні. З Ольгою Володимирівною й баронесою Олександрою.

— А Ярижський?

— Він виїхав ще ввечері.

— Куди?

— Начебто у Київ. Термінова справа.

— Далі.

— Потім був у парку, оглядав місцевість. Розмовляв із садівником. Відпочивав. Обідав.

— З ким?

— З Ольгою Володимирівною. Сеньйорі Олександрі нездужалося. Потім думав. У себе в кімнаті, я зупинився тут, у маленькій спальні. Провідав баронесу, поговорив з Ольгою Володимирівною. Саме тут з'явився охоронець і повідомив, що знайшли труп. Потім прибули ви.

— Так. Де ви розмовляли з баронесою?

— У неї в кімнаті. Сподіваюся, це не кримінал?

— Про що говорили? Якщо не секрет, звичайно.

Дизайнер відкинувся на спинку крісла й сплів пальці на животі. Оглянув кінозал. Зітхнув.

— Ми говорили про архітектуру. Цей будинок нікого не залишає байдужим.

— Баронеса справді розбирається в архітектурі?

Буруковський невиразно розвів руками:

— Не знаю, що й сказати. Говорив більше я, вона цікавилася.

— А чим особливо?

— Ну… Красою взагалі. Як і всяка жінка.

— А с Ольгою Володимирівною де розмовляли?

— Вона прийшла в кімнату до Олександри. Поговорили там, потім посиділи в малому залі. Потім вона знову показувала мені неякісний паркет. У великому залі. Потім ми спустилися вниз. І там зустріли охоронця.

— Убитого Миколу Гапченка бачили?

— Так, зранку. З вікна. Він парк обходив. Як звичайно. Мені здався навіть веселим.

— Ви добре знаєте охоронців?

— Зовсім не знаю. Бачу їх тут весь час, але ми не спілкуємося. Майже.

— Майже? А коли і як спілкувалися?

— Віталися. І все. Вони допомагали матеріали розвантажувати, меблі. Молодих кличуть Дмитро та Микола. Командир їхній — Ігор Федорович. І ще Антон раніше був. Але я його щось давно не бачу.

— Виходить, свою причетність до смерті Миколи Гапченка ви заперечуєте?

— Помилуйте! Навіщо мені його вбивати?!

— З ревнощів, наприклад.

— До кого б це я його ревнував? До Аліни? Так це ж смішно! Просто смішно! — Буруковський, кажучи це, зовсім не сміявся, навпаки, не приховував незадоволення й роздратування.

— Там, де відбуваються одне за одним убивства, вже не до сміху. Як ви ставилися до Аліни Зачепи?

— Ніяк. Що в мене з нею могло бути спільного?

— Вона — дівчина молода, симпатична, а ви — неодружений чоловік, теж ще не старий.

— Знаєте, у мене вдома є… хм, подруга. Незрівнянно привабливіша за покійну Алину.

— А вона вами цікавилася?

Архітектор енергійно почухав вухо.

— Аліна? Вона багатьма цікавилася.

— Як саме?

— Підходила, щось питала. Любила поспілкуватися, пококетувати.

— А ви?

— Якщо час був, розмовляв. Але не дуже часто. І в неї, і в мене роботи вистачало.

— А з охоронцями вона в яких відносинах була?

— У непоганих. Теж спілкувалися. Бачив, як вони обідали іноді разом. І з будівельниками теж.

— А ви з ними обідали?

— Ні, з хазяями.

— Виходить, останнім часом такий розпорядок був: ви обідаєте з хазяями, у їдальні, а всі інші — як?

— Наскільки я зауважував, в основному, на кухні.

— А Щукіна? Де вона обідає?

— На кухні, зрозуміло.

У двері постукали.

— Заходьте! — відгукнувся Кінчев.

Увійшов підтягнутий Міша Шерман з текою в руці й молодцювато доклав:

— Економку допитав. Ось протокол. Які будуть розпорядження?

— Присядь.

Кінчев швидко пробіг очами протокол допиту Наді Щукіної. Знову, як і минулого разу, вона не помітила нічого підозрілого. Не бачила, щоб Гапченко входив у будинок після обіду.

— Михайле, зроби добру справу, розпитай ще от цього товариша. І протокол склади. У тебе це непогано виходить. А я піду з жінками поговорю.

— Буде зроблено, — Шерман дістав з теки кілька чистих аркушів тонкого сіруватого паперу й не дуже зручно примостився біля журнального столика:

— Отже, ваше прізвище, ім'я, по батькові…