Зодчий із пекла

Рука зі стіни

І була ніч… Самісінька її середина.

Відлунали чіткі запитання й команди, відлетіли за ними розгублені відповіді та плачі. Темрява, тиша. Нагорі мирно спали напоєні снодійними Леся та Ольга Іванівна. Міряла кроками периметр парку посилена двома міліціонерами охорона.

Кінчев дістав реквізовану в Щукіної низку ключів, намацав найдовший, відчинив підвал. Пішов униз.

Підошви його черевиків гулко гупали об каміння.

Він не ввімкнув електрики, натомість почав водити по стінах та підлозі широким променем кишенькового ліхтарика.

Жодних слідів пороху, павутиння, тління чи ще якогось недбальства. Ніби тут недавно ретельно прибирали.

Раптом слідчий звернувся до порожнечі, наче помітив там примару:

— Ти десь тут, прекрасна незнайомко! Я відчуваю твоє дихання. Чому ти не хочеш з’явитися мені зараз? Коли я так прагну зустрічі? Говори до мене! Не бійся! Може, тобі не подобається моя фамільярність? Гаразд, відтепер звертатимусь тільки на «ви», обіцяю. Я з привидами ввічливий, особливо із симпатичними.

Поруч, просто зі стіни пролунав шелест тихого сміху.

— Ви таки тут! Виходьте!

Тиша. Тільки морок за межами світлового променя став густішим.

— Я прошу: вийдіть!

Тиша густішає. Темрява. Порожнеча.

— Я все одно тебе рано чи пізно знайду!

Кінчев постояв трохи й повернувся до виходу. Простягнув руку до вимикача, але почув зверху якесь шарудіння, побачив світло й побіг сходами нагору.

Яскраво сяюча кухня виглядала такою реальною, що повністю виключала будь-які думки про привидів. Але ж він залишив кухню темною… Добре про це пам'ятав.

Голосно хмикнувши, слідчий подався через їдальню до темного дзеркального залу, потім у задумі побрів на другий поверх. Стеля, підлога та стіни зробилися ще рівнішими від напруження, насторожилося навіть повітря.

У великому залі було не так темно, як внизу.

Промінчик місячного світла, наче відблиск кишенькового ліхтарика, спрямований упевненою рукою, ліг на обличчя дівчини на портреті. Лице здалося живим, мінливим. І очі дивилися на слідчого уважно й спокійно.

Кінчев усміхнувся їй, чудовій і несподіваній, далекій та недосяжній. Жительці давно відшумілого часу. Заговорив до неї ласкаво й іронічно:

— Мабуть, саме про тебе я завжди мріяв. Змалку розумів: шварценеггером чи вандаммом мені не бути. Нікóли. Тому марив про таку, як ти, — мініатюрну, тоненьку, тендітну. З ніжним довгими пальчиками. Я взяв би тебе за руку — і не випускав би ніколи. Захищав би, любив би, пестив… Якби ти мене почула…

Щось глухо зарипіло — наче далекий стогін долинув із глибини століть.

Із стіни простяглася тендітна ручка.

З ніжним довгими пальчиками.

Зачудований слідчий обережно торкнувся мініатюрної долоньки.

Злегка стиснув. Теплу живу руку. Дівочу. Яка енергійно відповіла на потискання.

Він ухопився за неї міцніше — відчув спротив. Потягнув до себе — вона спробувала вивільнитися.

Він сіпнув сильніше й почув чіткий шепіт:

— Обережно! Ти мені руку відірвати хочеш?

Відповів також пошепки:

— Ні, тільки познайомитися. Виходь.

— Відпусти руку.

— Ні. Втечеш.

— Ти розумний.

— Ще б пак!

І раптом вона засміялась, шепотом, наче швидко дихала. Потім прошепотіла:

— Коли ти здогадався?

— Таємниця слідства. Виходь.

Її долонька сперлася на його руку, і з простінку вийшла до освітленої місячним світлом дівчина в довгій білій сукні. Бліда й чорноволоса. Вороні кучері сягали нижче плечей і утаємничено-містично відблискували в напівтемряві.

З-за стіни, з кабінету Ярижського, донісся характерний звук спущеної в туалеті води.