Зодчий із пекла

Чарівна дурепа

Кінчеву сподобалося сум’яття, з яким, безтолково репечучи, переносили зомлілу Сандру на другий поверх, до її кімнати — вони з Ярижським несли, Ольга бігала поруч колами й кричала на нещасну Щукіну, яка не здогадалась одразу прихопити з аптечки хоча б нашатирного спирту.

Нарешті гостю вклали, підсунули під ніс пляшечку з гострим запахом, й вона опритомніла, оглядаючи всіх переляканими очима.

— Непогано було б дати їй час оговтатись, — сказав Кінчев. — вийдемо, нехай залишиться хтось один.

Всі, крім Ольги Володимирівни, яка на правах господині все ще тримала в руці флакончик з нашатирем, посунули до виходу.

Раптом баронеса слабким голосом пролепетала:

— Кириле Івановичу, це ви?

— Хе-хе! — здивувався він, повертаючись.

— Упізнали мене?

Ярижський лише незрозуміло розвів руками.

— Прекрасні дами, зараз чашечка чаю всім нам просто необхідна, — Кінчев досить чемно випхав з кімнати Ольгу та Надю, які марно сподівалися на захоплюєче видовище. Сам став збоку, непомітний для мадам Монтаньоль.

Тим часом Кирило Іванович, який довго придивлявся до дівочого обличчя, здивовано вигукнув:

— Невже Леська?!

Вона слабо усміхнулась:

— Я.

— Баронеса?

— Так вийшло…

Він підійшов упритул до ліжка:

— А казали, вас усіх якийсь шахрай до турецького борделю спровадив.

— Побувала і там. Тільки я гадала, що це ви нас туди вирядили.

— А тепер?

— Розгледіла краще…

Віктор вийшов з кутка й присів на край ліжка:

— Що таке ви розгледіли, пані… е-е-е… Монтаньоль?

Вона трохи відсунулась і відповіла тихо:

— Той чоловік… Він був дуже схожий на Кирила Івановича, але у нього на руці, на правій, здається, були такі маленькі шрамики. Я їх добре запам’ятала.

— Де саме?

— Що?

— Де на руці шрами були? В того чоловіка.

— Отут, — вона показала на своїй руці між великим та вказівним пальцями.

— Ви бачили таке, га? — повернувся Ярижський до Віктора. — Гримувався під мене, негідник, а про руки — забув! А дівча — уважне, все поміча.

— Угу-гу… — покивав головою Кінчев. І звернувся до Лесі: — Значить, вам заманили до турецького борделю, так? А як же ви стали баронесою?

— Вийшла заміж за барона.

— Ну й халепа! — втрутився Кирило Іванович. — А тебе тут Боря Цокотюха розшукує. І позавчора мене розпитував, і сьогодні.

Леся відірвала спину від подушок і театральним жестом схрестила обидві руки на шиї, немов захищаючи її долонями:

— Він тут?

— Приїхав, хе-хе. Заради тебе… Шукав, розумієш…

Вона безсило опустила руки.

— Він не в тюрмі?

— Випустили достроково, за гарну поведінку.

За вікном зграєю літало гайвороня й хрипко кричало. На сніг, мабуть.

У супроводі Ольги Володимирівни зайшов рум’яний з морозу сержант Власенко. Лихо козирнув Кінчеву:

— Добрий день! Вам оце пакет, що його… Терміново!

— Давай, — швидко перервав його Віктор.

Удвох з сержантом вони вийшли до залу. Доки хлопець озирався на старовинні картини, Кінчев розірвав конверт і прочитав кілька паперів. Сховав їх до нагрудної кишені разом з конвертом, задоволено потер руки:

— Значить так, Колю, діємо за планом номер три.

Той лише витріщився.

— Давай-давай, в темпі. Починається полювання на привидів. Таких свідків ще світ не бачив! Дивись, у газети потрапиш. Так що — вперед.

Власенко помчав до сходів та ледь не збив з ніг Надю Щукіну, яка обережно несла тацю з чотирма чашками, повними ароматного чаю. Проходячи повз Кінчева, тихенько прошепотіла:

— Маю щось сказати, тільки вам.

Віктор разом з нею ввійшов до спальні, де Ярижські намагалися розвеселити схвильовану Лесю-Сандру. Сповістив безапеляційно:

— Ви тут попийте чайку, а я хочу додивитись відео.

Зачекав на Надю внизу:

— Отже?

Вона зайшла з ним до кінозалу і тільки там пошепки сповістила:

— Я вранці чула, як Буруковський розмовляв по телефону. З Крісом. Казав: «Номер пройшов», і ще, мовляв, потерпи трохи — і вони в наших руках.

— Хто?

— Не знаю. Це все, що я почула.

— Молодець, дякую.

Надя пішла на кухню, але за хвилину Кінчев її наздогнав.

— Хто заходив до кінозалу, поки ми возилися з баронесою?

— Ніхто.

— Де ви були, Надю?

— Тут, чай заварювала. А що трапилося?

— Нічого. Хто міг пройти до кінозалу? Без нас. Ви когось бачили?

— Не бачила нікого. А зайти туди міг хто завгодно, зал не зачиняється.

— Угу-у… — Кінчев пішов нагору й невимушено зайшов у спальню. Леся-Сандра вже сиділа за столом, наче нічого й не трапилося, тільки обличчя було блідуватим. Ольга спитала привітно:

— Вирішили приєднатися до нашої компанії? Сідайте, прошу.

— Немає часу. У вас тут один випадок краще за інший!

— Господи, знову?! — Ольга Володимирівна схопилася за серце. — Сподіваюсь, всі живі?

Кінчев суворо оглянув чаювальників:

— Хто витяг з магнітофона диск?

— Тобто як? — здивувався Ярижський.

— Пропав відеозапис, якого ми не додивилися.

Кирило Іванович вигукнув слово, яке дуже нагадує його улюблене «капєц».

— Кірюшо, підбирай вирази, — обурилась Ольга Володимирівна. — Ти ж майбутній депутат!

— Тут всі свої.

Вона не погодилась:

— І стіни мають вуха.

— Точно, дорогенька, якщо встановити мікрофони.

— Ти переконаний, що їх ще ніхто не встановив?

— Я вже ні в чому не переконаний!

Кінчев перехопив ініціативу:

— Давайте заспокоїмось. І перевіримо: може, пропало ще щось важливе. Не лише запис.

Ярижська встала:

— Я піду подивлюсь.

— Правильно зробите. До речі, пані Лесю, що вас так злякало? Коли ми дивились відео?

— Я… Вибачте, я почула, що хтось дивиться кіно, і зайшла. І побачила дівчину з портрета…

— Ну то й що?

— Вона — привид?

— З літератури відомо, що привиди не можуть завдати шкоди живим.

— Але дивитись на них все одно страшно…

Леся була напрочуд чарівною жінкою, навіть переляк її здавався привабливим та природнім.