Зодчий із пекла

На цвинтарі ілюзій

Сержант Власенко влетів до передпокою так стрімко, що зіштовхнувся з баронесою Леською.

— Ах, пробачте, — видихнула вона.

— Пробачення просити повинен він, шановна пані, — зауважив Кінчев, міцно тримаючи одягненого в кожушок дизайнера за лікоть. — Куди ти, Колькó, несешся, на людей не дивлячись? Звик, щоб від міліції всі шарахались? Відвикай!

— Я з… згідно з вашим наказом… — почав був виправдовуватись Власенко, але Кінчев перервав, підштовхуючи вперед Буруковського:

— Затриманого — в СІЗО. Без розмов. Наручники можеш не надівати. Посадити в окрему камеру. Влаштуй там затишно. І без дурниць там! Ти за нього головою відповідаєш, зрозумів?

— Так точно.

— Пробачте, баронесо, — Віктор галантно вклонився Лесі. — Своїх колег я потім навчу вибачатися. Коли буде час.

Та вимушено усміхнулась.

Вона була, як завжди, не просто прекрасна, а й несла на собі відблиск іншого, витонченого життя. Довге шовкове волосся, недбало випущене з-під ошатного, прикрашеного брошкою, беретика, коротенький хутряний жакетик, прості, але вишукані брючки, стильні чобітки на височезних підборах — все свідчило: ця лялечка лише тимчасово з’явилась тут і невдовзі полине туди, звідки залетіла на кілька чудових миттєвостей.

Власенко між тим приступив до виконання своїх обов’язків, він незграбно взяв дизайнера за руку:

— Ну, давай… те. До машини. Вперед!

— Валентине! — жахнулась Леся. — Вас — за що?

Буруковський відповів їй з непохитною гідністю гладкого чоловіка:

— Дивитися набридло на жебри і приниження чеснот, на безтурботне і вельможне бидло, на правоту, що їй затисли рот, на честь фальшиву, на дівочу вроду… поганьблену, на зраду в пишноті…

Здивований сержант спочатку тільки рота відкрив, але швидко знайшовся:

— Ага, у нас всі праві, всі невинні та потім кажуть, що їм затисли рот. Прокурор розбереться. Пішли, Робін Гуд квартирний!

Вражена Леся зворушливо-співчутливо дивилась, як за ними закрилися дубові двері, прикрашені тонким різьбленням.

— Далеко ви зібралися? — ввічливо поцікавився Кінчев.

Вона зніяковіла, чарівливо опустила погляд:

— Борис тут, поруч… Сторожує…

— Не радив би йти до нього отак зненацька. Підготувати треба. Хочете, спочатку я…

— Пробачте, ні. — Баронеса українського походження гордо підняла прикрашену беретом голівку. — Ні. Це тільки нас стосується. Пробачте.

І попливла до виходу. Ніжна, струнка, рішуча.

Кінчев потер скроню. Пробурчав під ніс:

— Цього я не врахував… Кохання може всі карти сплутати…

А чарівна Леся, колись Гонта, тепер Монтаньоль, уже вишивала рівний візерунок крихітних слідочків по доріжці, яку саме чистив від снігу сутулий, схожий на доброго слоненятка двірник у сріблястій бузковій куртці, явно від костюма лижника, яка аж ніяк не пасувала до його сукняних штанів. Він вже проїхався по території на снігоприбиральній машині й тепер підчищав залишки снігу на перетині доріжок.

Але вона не звертала уваги ні на що, бо попереду мружився й не міг повірити своїм очам Боря Цокотюха.

— Леся? Це… ти? Ти?

— Борис!

Вона побігла, він також рушив назустріч.

Спочатку вхопились за руки. Якийсь час дивились одне одному в очі.

Обнялися. Її голівка довірливо прилинула до його могутнього плеча.

Коли дійшло до поцілунку, на двір визирнув Кінчев й, помітивши, що її беретик зсунувся й упав на очищені від снігу бетонні плитки доріжки, зітхнув:

— Скоро почнеться… Може, воно й на краще.

Потім окинув поглядом довкілля: сонце, сніг на гілках ялин, невелику зграйку ворон вдалині — кивнув головою і зник у надрах палацу, який навіть і такого радісного дня здавався тривожно-похмурим.

Небо залишалося безхмарно-блакитним, а от на щастя молодої пари, яка щойно зустрілась після стількох поневірянь, вже насувалася хмара. Обоє поспішали розповісти про найголовніше й спочатку не слухали одне одного:

— Лесю, я тебе шукав… Писав… І як тільки вийшов…

— Зачекай, я тобі маю розповісти…

— Я ніколи до кінця не довіряв Кирилові, це такий тип…

— Він тут ні при чому, послухай…

— Поїхав у Трудове, а там мені кажуть, що ти…

— Розумієш, все не так просто… Коли барон зробив пропозицію, тобто посватався, я не мала…

— Про смерть твоєї мами я дізнався вже там, на нарах…

— У мене не було іншого виходу… До Італії мене переправили нелегально, на яхті, мов якусь контрабанду… Розумієш, документи в мене забрали…

— Гроші я роздобув. Багато. Тепер у нас все буде інакше…

— Якщо виходиш заміж, то з громадянством набагато простіше…

— Тепер я тебе нікому не віддам…

— Розумієш, це такий унікальний шанс. Я буду вчитися в Італії, а ти поки що…

У кількох метрах від них підстрибувала на снігу велика сірошея ґава, скоса кидала погляди опуклими очиськами.

Цокотюха наче протверезів й відсторонив її:

— Зажди. — Його обличчя стало зосередженим та настороженим. — Ти сказала… Я чогось не зрозумів.

— Я ж тобі кажу: оперному співу треба вчитися довго… І тоді…

— Зажди. Я зрозумів. Поки я в буцегарні сидів, ти… Ти вийшла заміж. За кого?

Її розкішні очі налилися діамантами ще не пролитих сліз:

— Я хочу пояснити… Барон Монтаньоль, він обожнює оперу…

— Не треба. Не треба мені про оперу розповідати. Значить, я задля тебе… А ти… ти…

— Борисе, я тебе не просила! Та ще щоб нечесно! Ти все сам! У мене не спитав…

— А я міг спокійно дивитись, як ти плакала й шукала гроші на операцію?

— Ти в мене не питав… Якби спитав, я ще тоді пояснила б, що їй уже… Ніхто б не допоміг… Я просто не могла сидіти просто так… Тільки тому…

— Пізно. Трохи запізнилася, — в його голосі з’явився крижаний метал, багато металу, ціла купа.

Вона збентежено вигукнула:

— Що ти кажеш? Це фіктивний шлюб! Я весь час намагаюсь тобі пояснити…

— Лесю, ти мене вже зовсім за дурня маєш! Хто твій… чоловік? Га?

— Послухай, він вже зовсім старий… Це не те, що ти думаєш! Він для мене як дід!

— Ага! Розповідай! Знаємо ми таких дідів!

Цокотюха виразно хмикнув, і вона зачастила скоромовкою, від чого слова маліли, ставали непереконливими, як низка крихкого бісеру:

— Ти маєш зрозуміти. Він дуже любить оперу. Просто фанатично. Коли почув, як я співаю, вирішив, що мені треба вчитися. За всяку ціну. Витяг з вар'єте. Допоміг з громадянством. Оплачує навчання.

— То ти вчишся?

— Так.

— Де?

— В Мілані, в Італії.

— А сюди — чого? На канікули приїхала?

— Тебе, дурня, хотіла відшукати.

— Що ж, знайшла дурня. — Метал його тону почав іржавіти й перетворюватися на скреготливий металолом. — Дуже приємно було побачитись. Подивилась на дурня. Тепер не заважай, я тут не на прогулянці — працюю. Якщо йдеш у гості до шефа, то йди. Не затримуйся.

— Борю… Ти… Я так не можу… — Леся була шокована й ледь вичавлювала слова. — Якби ти знав… Якби ти знав, що мені довелося…

— Знаю. Все Трудове знає, як ви усім своїм ансамблем до турецьких розпусників помчали. Вокали співати! Аж загуло!

Хоча він був набагато вищий, Леся примудрилась-таки подивитися на нього зверхньо.

Нічого не відповіла.

З гордовитою осанкою неспішно повернулася до палацу. Відійшла на кілька кроків. Помилувалась архітектурою. Недбало кивнула вороні, яка стрибала поруч по снігу. Не швидко й не повільно дісталася дверей і зникла за ними, так і не озирнувшись.

Борисові залишалося тільки грюкнути залізними ворітьми. Які він мав охороняти. Що й робив.

Яскраве сонце осліплювало. Перед очима скакали крихітні невагомі кристалики — сяяли, ніби повітря перетворилася на прозору парчу.

Темні окуляри стали б у пригоді…

Глухий двірник, незворушно орудуючи лопатою, вже майже сховався за рогом.

Лише чорний фетровий беретик з блискучою брошкою лежав на доріжці — як пропалена вибухом ополонка.