Зодчий із пекла

Несподіванка перша. Таємничий монах

Він вийшов з погреба.

Спочатку чемно постукав із середини. Кінчев, трохи подзеленькавши ключами, відімкнув дверцята і впустив його до кухні.

— Мир вам! — привітала їх ця середньовічна примара у довгих чорних ризах. Примара з молодим симпатичним обличчям, вилицюватим, як у Буруковського, але худеньким та досить блідим.

Негуста борідка, довге волосся — пшенично-русяве, хвилясте. І сам увесь якийсь невагомий, тендітний, повітряний у легкому широкому одязі.

Навіть готовий до всього слідчий трошки зніяковів.

— Привіт! — дзвінко й водночас хрипкувато сказала Кріс. — Краще було б виплигнути зі стіни.

— Дешевий ефект, — спокійно парирував «привид».

— Він не ряджений, — пояснила Кріс Кінчеву, — він і справді чернець. Між іншим, прес-секретар єпископа Преобра…

Монах зупинив її слова різким рухом долоні:

— Залишимо титули суєтному світові. У нас є нагальніші справи.

— Ну-у… Тоді сідайте з нами до столу, — Віктор вже отямився від першого містичного враження і згадав про свої обов’язки. — Ви прибули сьогодні… — Тут він кинув оком на годинник. — Тобто вчора вранці? Чи раніше?

— Вчора вранці.

— І як вам обстановка?

— Тривожно. Відчувається важкий запах диявола.

— Будьмо реалістами: я бачив справи, що можна трактувати і так. Але не хочу вдаватися до містики.

Чернець зітхнув:

— Коли я кажу про підступи нечистого, результати яких ви бачили в цьому домі, то це зовсім не містика, це реальність.

— Якщо ви такий реаліст, то що робите тут разом з цією романтичною панною?

Романтична панна томно повела очима й плеснула собі ще трохи вина. Монах забрав у неї келих і відповів Вікторові:

— Хочу допомогти вам розставити всі крапки над «і».

— Останню щойно поставлено. — Кінчев виразно подивився на Крістіну. — Якраз перед нашим рандеву мені повідомили: знайдено тіло Мефодія. Цілком випадково і випадковими людьми.

Кріс мовчки глянула йому в очі, раптом спритно вихопила з руки ченця келишок і випила одним духом:

— Царство йому небесне!

— На поминках не п’ють, — сумно зауважив монах й неспішно перехрестився.

Кінчев зосереджено його оглянув. Головними у зовнішньому вигляді ченця були ризи та очі. Ті й ті — чорні.

Христина встала й пішла до вікна, залишивши чоловіків біля накритого для скромної трапези столу.

Слідчий мовив:

— Якщо у вас є в запасі ще якась крапка, панотче, то розповідайте.

Монах усміхнувся:

— Професор Рабінович, Матвій Самсонович, відомий фізик, казав: «Істину не можна пізнати частинами, її потрібно охопити в цілому. Якщо ви знаєте дев’яносто дев’ять відсотків істини, то ви до неї не ближче, ніж ті, хто не знає про неї нічого».

— Ви цитуєте великих точнісінько, як Валентин Леонідович.

— Це означає лише те, що Господь обдарував нас обох непоганою пам’яттю.

— Повернімось до одного відсотка, якого я не врахував.

Чернець трохи подумав.

— Як це краще пояснити? Ви цікавитесь не найголовнішим. Далеко не найголовнішим.

— Ви маєте на увазі пошук злочинців чи пошук доказів?

— Ні. Ви — професіонал і займаєтесь своєю справою. Але наше життя, воно не є нормальним з погляду… неупередженої людини. Ось дівчина, — він кивнув у бік вікна, на фоні якого стояла Христина у піджаку слідчого, — вона створена для сцени, а чомусь вирішила стати архітектором. Ви, чоловік, народжений бути веселим мудрецем, копирсаєтесь в інфернальному багні.

— Я таки витягнув з нього своє… тобто потрібні докази.

— Котрих суддя, можливо, й не зрозуміє, бо йому ніколи буде доскіпуватись до отого останнього відсотка. А без нього — ви самі розумієте…

— То що ж за тим відсотком? Чого я не знаю?

— Поки ви тут… гм, бенкетували, одна пані прокинулась і ледь не вкоротила собі життя.

Кріс різко повернулась до них обличчям, але залишилась осторонь.

А чернець продовжував:

— Вона покаялась. Мабуть, прийнявши мене за посланця вищих сил. Несповідимі шляхи Господні. Вона щиро покаялась і навіть принесла обітницю, про яку я не можу розповісти. Але якщо ви мені повірите, то… це буде найкращий вихід для всіх.

— Тобто?

— Нехай Бог розсудить. Не люди.

— Чому я повинен вас слухати?

— Ви не повинні. Але можете допомогти. Багатьом. І багатьох зробити трохи щасливішими. Віддайте право вироку Всевишньому.

— Панотче, ви — зацікавлена особа.

— Так. Я хочу розірвати це нескінченне коло злоби. Ще Григорій Сковорода вважав, що доля всіх залежить від міри безгріховності кожного. А якщо вийти з криміналу на світло?

— Ви знаєте — як?

— Знаю, — сказав тендітний чернець м’яко, але незворушно й упевнено.

Кінчев витяг сигарету й незапалену сунув до рота. Невиразно промимрив, злегка зминаючи її:

— А хто відповідатиме?

— Перед Господом — кожен.

— А перед начальством?

— Ви.

Кінчев пожував краєчок цигарки.

— А ви?

— Я волів би зникнути звідси непомітно, як і прийшов. Мій сан та моя посада не сприяють зануренню в мирські справи.

— Значить, з лабіринту є вихід за межами будинку?

— Є. Тільки дуже вузький і незручний.

Слідчий різко виплюнув сигарету.

— Хто вас послав, святий отче, а?

— Її мати, — чернець показав на Кріс, — а моя мачуха, Ганна Іванівна Буруківська.

Христина сіла до столу. Усміхнулась по-світському люб'язно:

— Я вас іще не познайомила. Це — рідний брат Валентина. Отець Алімпій. Колишній Олег Леонідович Буруковський. Або просто Алік.

— Не переходь межі, заблудла овечко.

— Вау! — раптом розвеселилась дівчина. — Як казав мій однокласник, ще невідомо, хто в кого списував!

Але монах Алімпій залишився серйозним та доброзичливим:

— Ми ж домовились: визначся нарешті, чого ти насправді хочеш, — і звернувся до Кінчева:

— Спочатку вона збирає компромат на батька, потім починає грати в юного друга міліції, потім прагне помститися вбивці, насамкінець хоче його рятувати… І втягує в свої ігри мого м'якотілого брата. До речі, а де він?

— Я його затримав.

— За що?

— Ревную.

— Бідолашний Валентин! — розсміялася Кріс. — Я йому про це розповім.

— А може, краще нарешті домовитись щодо нашої справи, — мовив отець Алімпій. — До ранку вже недалеко.

З кімнати Щукіної донісся стишений двома стінами дзвінок будильника.

Всі троє здригнулися.