Зодчий із пекла

Натхненний сантехник

У деяких (дуже й дуже вузьких) колах сантехника Семенича знали як поета Едуарда Путяєва, що ховався під давно розкритим псевдонімом Едік Семенов. За паспортом він і був Едуард Семенович Путяєв.

Це був високий сухорлявий чоловік, немолодий, далеко за сорок. Волосся його, довге, чорне, ледь притрушене сивиною, було схоплено гумкою в ріденький хвостик, і весь вигляд поета свідчив про духовне споріднення з богемою, про яку в Барвінківцях і не чули.

Тулився Едік-Семенич Семенов-Путяєв в однокімнатній квартирі як раз під житлом слідчого Кінчева. Жив поет-сантехник зі старою матінкою, бо дружина його, жінка досить прозаїчних поглядів, чоловікових припливів натхнення не розуміла й не цінувала, а тому давно вже з ним розлучилася. Едік була людиною совісною, почував відповідальність за долю й утримання сина, тому трудився на двох роботах одночасно й від «шабашок» ніколи не відмовлявся. Слідчому, до речі, теж каналізацію два рази прочищав і недавно змішувач замінив.

Тому, бажаючи поговорити про вбивство Алині Зачепи, Кінчев засів із неофіційно на його, сусіда, кухні, пригубив сусідську горілку й майже по-дружньому спитав спочатку про творчість.

— І-е-ех! — Семенич спритно перекинув стопочку в рот. — Творчість! Яка тепер творчість? Криза в мене зараз. От коли сторожем в ПТУ працював, то — так. Обійду будинок, замкну двері, музику ввімкну — вірші рікою течуть, зливою ллються. А зараз — знай, гайковим ключем стукаю…

— Середовище заїло? — висловив припущення хитрий слідчий.

— Воно! Середовище! Поет повинен бути вільним. Від усіх та від усього. Від людей, від часу. Тоді — так! Щоб — тиша, і щоб можна було визирнути у вікно й здивуватися: «Какое, милые, у нас тысячелетье на дворе?» А у вирі життя — це не поезія, а так — віршоробство. Затьмареність хвилинністю. Так, — він налив собі ще й долив Кінчеву.

— За улюбленців богів! — цокнувся з його келишком слідчий.

— І за неулюбленців — теж, — широко розгорнув рот для другої порції поет, — за них — у першу чергу.

Закушуючи смаженою хрусткою картоплею з котлетою й домашніми солоними огірками, Кінчев перейшов до справи:

— Талановитий архітектор побудував цю віллу, де тепер Ярижські оселилися.

— Не те слово! Геній! Точність, вивіреність — і політ фантазії! Таке поєднання — це рідкість. Майже недосяжна.

— Багато й тобі там попрацювати довелося? — вони давно були на «ти», іншого звертання із приятелями й сусідами Путяєв не визнавав.

— Та не те, щоб забагато… Там, щоправда, сантехніки більше, ніж у хорошій школі. Так, — Семенич почав загинати пальці, не випускаючи з однієї руки вилки, а з іншої — шматка дірчастого бородінського хліба. — Шість ванних з туалетами й раковинами, ще душ із туалетом у хазяїна в кабінеті, у кухні — три мийки, знову ж опалення… У сторожці й гаражі — санвузли з раковинами теж. Навесні збираємося й для поливання газонів труби провести. Щось про басейни та ставки гомоніли… Техніка вся дорога, імпортна. Так що не тільки багато роботи, а сама вона, робота, майже ювелірна, кропітка. Цей Буруковський, київський дизайнер, весь час над душею стояв, настрій псував, переробляти змушував. Креслення, бачте, я не так розумію, на міліметр вище унітаз установив. Форма порушиться, єдність стилю пропаде! В тому туалеті, що біля хазяйського кабінету, він сам бачок установлював. Самовідданий мужик!

— Хто?

— Так Буруковський же цей. Молодий ще, але одразу видно: природжений архітектор. Навіть по очах видно, коли він на… так хоч і на цеглину яку дивиться. Таких рідко зустрінеш, у нього немає питань, на все — самі відповіді.

— Наскільки я знаю, він сюди приїжджає рідко.

— Коли опалення й сантехніку монтували — не відходив. І потім кожну кахлинку перевіряв. Навіть стукав по них.

— Навіщо?

— Щоб точно — до міліметра.

— А Зачепи вже тоді в будинку Ярижських працювали?

— Так, мити їм багато доводилося. Особливо бабі діставалося.

— Чому — особливо?

— Так їй давно не п'ятдесят уже! І Алінка — не найстаранніша дівиця… була.

— Ви з нею близько знайомі… були?

— Ще б пак! Однокласниця мого сина. От же ж доля! Він з армії влітку повернеться, а вона…

— Вони дружили?

— З Алінкою? Ні. Мій із хлопцями більше знався. Техніку любить.

— А вона що за людина була?

— Що за людина? Дівчисько. Вертихвістка. Вони всі зараз такі. Мати покотила в Португалію й думати про неї забула. В інститут, як і мій, не потрапила.

— У який?

— Начебто до кооперативного вона поступала. Теж мені, вигадала, туди без блату й великого гаманця й підступатися марно.

— А твій син куди поступав?

— Мій-то — у будівельний. Два бали недобрав. Неглупий він пацан. Після армії знову збирається, на заочний.

— Аліну Зачепу ти коли востаннє бачив? — Кінчев поступово перетворювався з милого співрозмовника на допитливого слідчого.

— За три дні до того… до вбивства. Унітаз у них на віллі начебто барахлив. Ну, я дивився, а вона поруч крутилася. Коментувала.

— Правда барахлив?

— Не знаю. Я перевірив при хазяйці та Наді кілька разів — усе о'кей. Їм там привиділося щось. Начебто, хтось у кабінет до нього лазить. І користується, значить. Ярижський це некволо вигадав: поруч із кабінетом — індивідуальний туалет. З душем. У п'яти метрах їх спальня з дружиною, там теж ванна й туалет. Він, звичайно, мужик не бідний, от і влаштовує собі міністерський побут.

— Ярижський вдома був?

— Коли перевіряли? Ні. Його здебільшого не буває. Приїхав — поїхав. Гроші кує, не лінується.

— Що вони за люди, ці Ярижські?

— Перфекціоністи! — Едік почав одержувати задоволення від цієї розмови та від їжі.

— А точніше?

— Все — тільки найкраще! І речі, і люди.

— Люди? Хто, наприклад?

— Надя Карпівна. Це ж природжений керівник! І секретар — в одній особі. Їй міністерство сміливо можна довірити. Або той же Буруковський, ох і овоч! І не тільки вони… На всю округу одна непитуща бригада будівельників — і ту вони привласнили. І працюють, стараються. Та в цілому місті, а, може, і області такого паркету немає! І навряд чи буде…

— Я б не сказав, що в Ольги Володимирівни найкраща машина…

Семенич пожував, подумав.

— Ну, це, звичайно, так… Але й тут, якщо помізкувати гарненько, є своя логіка. Про Ярижського є чутки, що він у депутати мітить. Що ж, людина помітна, шикарна машина йому для представницьких цілей потрібна. А дружина неначебто в демократію грає. Фінансує різні громадські організації від імені чоловіка. Краєзнавчу літературу видавати збирається… Та вона і в «Ланосі» — помітна дама. Не машина красить людину, виходить, а людина — машину.

Він замислився, дивлячись на непорожню ще пляшку.

— Хто міг убити Алину? — пряме запитання Кінчева заскочило сантехника зненацька. Він покрутив головою, сунув до рота пів-огірка, почав жувати. Нарешті із хрускотом та плямканням відповів:

— Хто?.. Так не знаю я… Та й кому потрібно було її вбивати — Алінку?.. Просто на очах… Не знаю…

— У неї вороги були?

— Які вороги? Дівчисько… Невдаха…

— А з ревнощів?

— З ревнощів? Хто ж тут у нас Отелло такий? У нас не дуже-то через телиць убиваються. Ну, морду наб'ють. І то частіше не їй, а її хлопцеві. Ні, ревнощі — це не те… Не ті люди.

— А свідка прибрати?

— Якого свідка?

— Непотрібного. Небажаного.

— Так у будинку ж нікого чужого не було. А свідки — вони ж там, де злочини. А який там злочин був?

— Хазяї нічого не приховують?

Путяєв знизав плечима:

— Від кого? Не знаю. Де гроші лежать? Або що?

— Їм нема чого приховувати?

У відповідь поетично настроєний сантехник продемонстрував істинно логічне мислення:

— Якщо є що приховувати, так вони його сховали, і ніхто не здогадається, що воно існує, — те, що варто приховувати.

Кінчев прийшов у захват й на кухонному столі сусіда почав писати протокол про те, що опитаний свідок надав відомості, які нічим не допомогли слідству встановити, від чиєї ж злочинної руки та з якої причини загинула юна невдаха Аліна Зачепа.

Едік же Путяєв, здогадавшись, що все неприємне вже позаду, випив ще й звернувся до позахмарних висот:

— Убивство… Смертельне слово. Його й заримувати ні з чим. Страшно, задушливо, неминуче. І нічого вже не змінити. Алінка, вона ж іще дитиною була. Наївна істота, цікава й недосвідчена…

— Цікава? — на секунду відірвався від казенних фраз Кінчев. — Чим цікавилася?

— Дорослим життям…

— Наприклад? — слідчий, продовжуючи писати, слухав начебто б у пів-вуха.

— Наприклад? Підходить якось до мене й запитує: «А міг би в мене багатий закохатися?»

— Ну й?

— Чого ж ні?

— Вона до хазяїна чіплялась?

— Такого не бачив.

— А до тебе?

— Ха-ха-ха! Я сам до дівиць пристаю!

— До Алінки — теж?

— Не в моєму стилі. Та й із сином вчилася… Мені такі, як Надя Карпівна, більше до смаку.

— А не могла її Ярижська — з ревнощів?

— Ревнощі? Через Алінку? Так Алінці до Ольги — як до Києва рачки. Куди там! Ярижська — дама. Вищий сорт! Прима! Ніякого порівняння. Це Кармен, що випадково до нас залетіла.

— Випадково?

— Я думаю, Ярижські тут жити не будуть. Знудяться. Що тут у нас? Ні театрів, ні культури… Поговорити ні з ким. Ти про наш клуб літературний чув уже? Графоман на графомані! Та ще із претензіями: патріотизм! Гуманізм! Духовність! Ти спершу римувати навчись! Хоч «Поетичний словник» почитай хоча б! — Едік махнув рукою й знову випив, з горя. І повчальним тоном підвів риску:

— Немає в нас середовища, живильного для мистецтва.

— Але палац же он який побудували…

— Коли? До революції ще! І хто будував? Городецький! Столичний гість, залітний. Так його тут і не бачили майже. Учень його задум втілював.

За вікном давно вже панував морок. Кінчев не поспішаючи закінчував протокол. Додому йому було вертатися близько: із четвертого поверху на п'ятий. І він вирішився випити ще ковток зі свого майже повного келишка:

— Ну, пом'янемо Зачепу Аліну Павлівну. І щоб винуватий поніс — за законом.

Семенич солідарно кивнув і теж випив.