Зодчий із пекла

Техніка допомагає слідству

До будинку Ярижських Кінчев і Цокотюха під’їхали рано-вранці. На машині з міліцейськими емблемами та написами. З воріт якраз виходила донька Щукіної. Віктор загальмував і відкрив дверцята:

— Привіт, Маринко, що робила у царських палатах?

Повела плечем, хитнула головою:

— Ночувала. У мами. Вона сама боїться.

— Щось нове чула?

— Про що?

— Культурні новини.

— А-а-а… «Океан Ельзи» поїхав на гастролі… Тільки не до нас. Наташа Корольова зі своїм Тарзаном знову…

— Я не про те.

— Про Колю Гапченка ви більш за мене знаєте. Я пізно прийшла.

Сидячи на водійському місці, Кінчев повернувся, звісив ноги на сніг та дістав сигарети:

— Ти не проти?

Маринка злегка струснула голово, і слідчий закурив. Потім продовжив:

— Не боялася?

— Ну! Ви точнісінько, як моя матушка. Мене хлопці провели. всі гуротом, до воріт.

— А в домі? Не боїшся?

— Я нічого дивного не бачила. Ні бандюків, ні кілерів. Все тихо. І взагалі, крім кухні, нікуди не пускають. Навіть пил поки що витирати не дозволяють, — Щукіній-молодшій подобалась увага Кінчева. Розмовляючи з ним, вона когось наслідувала, і тому здавалась неприродною.

— А про Аліну Зачепу щось, пхе-пхе, знаєш?

— Звідки? Я в шокє! І всі наші в шокє!

— Хто це — ваші?

— Ну, сусіди там, однокласники. Коротше, всі.

— А що про Аліну можеш розповісти? Що вона за людина була?

— Не знаю. Я з нею не гуляла. У неї своя компанія, в мене — своя.

— І хто в її компанії?

— Всі дорослі. Я їх не знаю. Ми з ними не спілкуємось.

— А ти б хотіла?

— Навіщо? У них — горілка та пиво, у нас — кола і чіпси. Різні інтереси.

— І з Миколою Гапченком ти не дружила?

— Дуже потрібно! Він мене малявкою називав.

— А з Аліною він дружив?

— Хто ж їх знає? Бачила їх якось разом на вулиці. І в кафе сиділи, але там велика компанія була. Не знаю, хто — з ким…

— А Дмитро Дука як до Аліни ставився? Пхе-пхе…

— Також непогано. Бачила і їх разом, а що? Ви думаєте, Дімон їх… через ревнощі, так?

Кінчев усміхнувся:

— Я нічого не думаю. Це ти сказала, не я. Ну, бувай, розумнице!

Борис невідривно дивився з машини на Марину Щукіну. Вона чимось невловно нагадувала Лесю: висока, статурна, ніжнолиця й чорноброва. З-під маленької шапочки трохи не до пояса звисали густі пасма хвилястого русявого волосся. Коричнева хутряна курточка підкреслювала тонкий стан, коротка спідничка не ховала довгих міцних ніг, взутих у чобітки з високими халявами. Кінчев також провів її поглядом:

— Красива дівка, пхе-пхе. Навіть одяг враження не псує.

— Хіба вона погано вдягнена? — здивувався Цокотюха.

— Коли молоде дівча одягається за модою десятирічної давнини, це діагноз. Майновому стану її матері.

— Вона — не модна? — Борис спитав про це, згадавши, що Леся завжди носила щось подібне.

— Ти істинний мужик, Борько. Ніякої уваги до нюансів. — Кінчев дістав нову сигарету, прикурив від коротенького залишка попередньої й повів машину крізь браму — до високого старого будинку. — Пояснюю: чоботи зі шнурівкою ззаду носили ще за президента Кравчука. Зараз знову в моді щось подібне, але носаки не такі й підбори — не ті. Такі коротенькі кацавейки зі штучного хутра вироблялися тільки в Радянському Союзі. Приїхали. Підожди, не вилазь, дай докурити. Під час перебудови подібний товар приховали, а тепер спускають за безцінь колишні продавщиці. Вони навіть на базарах не хочуть платити містове й туляться зі своїм крамом попід деревами… Шапочка, шарф і рукавички явно саморобні. Перев'язані з чогось старого.

Велика ворона, неприємно ляскаючи крилами, сіла на верхівку стрункої ялини. Звідти впала чималенька жменя снігу. Кінчев пхекнув. Цокотюха озирнувся на ворота й невдоволено відповів:

— Це ж плюс, що сама вміє. Рукодільниця.

— Не думаю. В’язала скоріше за все матуся. Або бабуся. За ескізами з «Верени». Ну, ходімо. — він із жалем викинув на сніг недопалену сигарету.

До будинку вони ввійшли удвох.

У передпокої на них вже чекала чепурна пані Ольга, бежева сукня на талії перетягнута вигадливим плетеним паском:

— Добрий день, пане слідчий. У нас для вас дивовижна новина. Просто диво — наче на замовлення, спеціально для вас! — енергійно казала все це, а дивилась тільки на Бориса.

— Що таке? Ще когось…

Ярижська сплеснула руками, ніби випадково підкреслюючи красу червоних браслетів та намиста, яке зваюливо колихалося над грудьми:

— Що ви, що ви! Не лякайте! Новина приємна.

— Ну-ну, розповідайте, — Кінчев зняв пальто й повісив у встроєну в стіну шафу. Поводився, наче в своїй господі.

— Чоловік повернувся. Вночі. Я ж йому зателефонувала. Про все, — вона зробила паузу і спитала в Цокотюхи: — А ви чого не роздягаєтесь? Сюди, будь ласка. Так ось, виявляється, він, після наших попередніх пригод встановив камеру. Вона знімала все, що відбувалося на сходах. І Гапченка також.

— Що ж ви вчора мовчали?

— Повірте, я й сама нічого не знала. Він мені нічого не сказав. Мабуть, ревнує, — Ярижська ще раз кокетливо повела очима. Вся її ладна фігура, гнучкий звабливий стан та високі повні груди наче самі тяглися до Бориса.

Кінчев усміхнувся, а Цокотюха збентежився. Він розгубився ще більше, коли побачив, що згори спускається сам Кирило. Свинаренко. Ніяк не міг звикнути, що він — Ярижський.

Але і в того очі забігали, коли побачив слідчого та Борю удвох. Проте привітався чемно й підтвердив розповідь дружини про відеокамеру, яку встановив напередодні над сходами.

— Олі не встиг розповісти. Чого її зайвий раз лякати? Та й за красивою жінкою наглядати треба, — додав із пристойним гумором.

— Бачите, Вікторе Артуровичу, — Ярижська знову пристрасно скосила очі не на того, до кого зверталась, — я під постійним наглядом.

Пан Кирило між тим перебував у гарному настрої:

— Дружина Цезаря повинна бути… Як там наш Буруковський казав? Дружина Цезаря без нагляду не повинна залишатись, ось! Римляни своїх жінок цінували! Ще й як!

Але Кінчев був налаштований серйозно:

— Ви самі вже передивилися плівку?

— Тільки початок, там забагато зайвої інформації, можна все й не дивитись.

— Дозвольте, я сам перегляну.

— І самі вирішите, що дивитись, це правильно, Вікторе Артуровичу, дуже, я б сказав, правильно, хе-хе. Прошу до залу.

— Дякую. — Кінчев не поспішав. — Тут мій однокласник просив підкинути до вас, каже, ви йому роботу якусь обіцяли. Чи не охоронцем?

— А що?

— Нічого, наш Борис — хлопець дужий. І надійний. Можу надати письмові рекомендації, хоча ми з ним давненько й не бачилися. Ще зі школи.

Ярижський на мить завагався:

— Та… У нас тут дійсно, з охороною… Я навіть не знаю… Люба моя, — звернувся він до пані Ольги. — Ти як думаєш?

— Що ж мені думати? Тут таке трохи не щодня коїться, що буду рада кожній живій душі, яка нас охоронятиме. Я навіть Надю просила, щоб вона залишала ночувати і дочку, і куховарку, і прибиральниць. — Говорячи, вона поправляла то зачіску, то великі яскраві сережки. — Як тільки гості поїдуть, ми залишимось сам на сам із… Не знаю — з ким, але це страшно.

— Хе-хе, я постараюсь бути весь час удома. Доки ви, Вікторе Артуровичу, не впіймаєте зловмисника. — Він умить став серйозним. — Чи їх кілька, га? Ціла банда?

Кінчев тільки чемно усміхнувся.

— Ну, гаразд, ви починайте дивитися без мене, а ми з Борисом поговоримо. — Він поманив Цокотюху на другий поверх.

Ольга Володимирівна, надзвичайно збентежена й збуджена, першою пішла праворуч — до кінозалу, вмебльованого двома диванами, кількома кріслами, столиками й полочками, а також — шеренгою високих світильників.

Відео й телевізор були ввімкнені, величезний екран очікувально мерехтів.

Кінчев взяв з рук Ярижської пульт і сів на диван:

— Дозвольте, я сам. Може, доведеться щось повторно прокручувати. Негарно буде командувати такою приємною жінкою.

Вона одразу прийняла гру, вмостилась збоку в кріслі так, щоби зручно простягти в його бік ноги. В елегантних туфельках з тонкими високими підборами.

— Може, чогось вип’єте?

— Обов’язково. Пізніше. — Він одразу почав натискати на кнопки. — О, ви зупинились якраз на середині.

— Так, дивились якраз перед вашим приходом.

— Я почну з початку.

— Звичайно, а я поки що розпоряджуся щодо кави. Вам — як завжди?

— Після фільму.

Ольга посовалась у м’якому кріслі та нічого більше сказала.

На екрані з’явились сходи на другий поверх. Посередині, де вони з двох маршів з'єднувалися в один широкий. Ярижський обрав непогане місце — ніхто не міг би проскочити нагору не поміченим пильним оком камери. Кілька разів сходами піднялись та спустились сама пані Ольга, Кирило Іванович і Надя Щукіна. Без жодної паузи.

— Зйомка була безперервною? — здивувався Кінчев.

— Ах, я забула попередити. Кирило казав, там якийсь прилад, він знімає дише тоді, як помітить хоч якийсь рух. Коли нікого немає — економний режим.

Якийсь час зображення здавалося застиглим, лише в пітьмі щось неясно зблискувало, потім почало розвиднюватися.

— Чудово… Коли почали знімати?

— Позавчора увечері. Він потихеньку встановив, а потім поїхав. А це ранок. Вчора.

На екрані спустилися вниз разом господиня та гостя — баронеса Монтаньоль. Ішли снідати й переговорювалися саме про меню. Кінчев повторив цей епізод, вдивляючись у фотогенічне обличчя синьйори Сандри. Персикова шкіра, витончені риси обличчя, чорні брови врозліт. Випещене темно-каштанове волосся… Вишукано-простий костюм… Шарм і лоск шляхетності й заможності, які не потребують, щоби їх зайвий раз підкреслювали. Поруч з баронесою Ольга починає здаватись ярмарковою циганкою.

Потім довгенько мили сходи нові прибиральниці, дві Тетяни, обидві жінки середнього віку — висока худа, мов жердина, Дука, мати охоронця Діми, та ще одна кума Тимофіївни — кругленька Семенова. Обидві в незручних для такої роботи спідницях «за коліно», у фартушках з оборками, в яскравих мохерових шапочках. Вони мовчки пихтіли, обережно переставляючи вниз яскраво-оранжеві відра. Іноді їхні рухи потрапяли в ритм із мелодіями, що линули приглушено, здалеку: то — «Під музику Вівальді», то «Весняний карнавал».

— Ви помітили? — прокоментувала їхнідії Ярижська. — Воду не міняли жодного разу! Ганчірки темні від бруду! В цивілізованих країнах миють не так.

— Угу… — недбало відгукнувся слідчий, не відриваючись від екрану, де саме з'явилась пані Ольга, одягнена перед виходом на вулицю — оторочена темно-коричневим хутром кругла шапка, з верхівки на плечі звисають два пухнасті хвости — наче в якогось Чингізхана, але їй личило, надавало ще пікантнішого вигляду, як і тіснуватий коротенький костюм-джерсі. Довго повчала при прислузі економку Надю, як працювати:

— Мені треба переломити це совкове ставлення до прибирання. У нас не можна абияк повозити туди-сюди шваброю — і все. Вимити кожен куток! Щодня! Вікна повинні бути прозорими, крани — блищати. Це вам не привокзальний туалет і не їдальня в ПТУ!

Тетяни тільки оглядалися, а Надя кивала.

Далі знову туди-сюди ходили ті ж самі особи: Ярижська, Щукіна, баронеса й товстий дизайнер Буруковський. Двічі поруч з киянином з’являвся худий хлопчина в темних окулярах. Сутулився, шия ховалася за піднятим комірцем куртки.

— Хто це?

Ольга Іванівна охоче пояснила:

— Помічник Валентина Буруковського. Його родич, здається, зведений брат. Досить невихована дитина. Він його вже вчив-вчив, а все марно.

— Як звуть?

— Брата? Кріс.

— А прізвище?

— Повірте, не цікавилась. Він тут рідко буває. Здебільшого виконує доручення Валентина. Ну, там поїдь, привези. Ми його майже не бачимо. І вчора лише на півгодини заскочив.

Тим часом на екрані починався вечір, увімкнули електрику, зображення стало трохи гіршим, почало відблискувати.

Енергійно й життєрадісно спустилася сходами Ярижська в тій самій монголо-татарській шапці та теплих чобітках.

— Ось, це моє алібі! — вигукнула реальна Ольга Володимирівна, що сиділа поруч без шапки. — Йду на прогулянку, подихати повітрям. Дивіться, що далі буде! Уважно дивіться!

Кінчев дивився дуже уважно.

Злодійкувато озираючись, нагору піднявся Микола Гапченко.

— Дивіться, як іде! Га? — пролунав іззаду голос Ярижського.

Віктор зупинив показ. Гапченко завмер з піднятою ногою та неприродно вивернутою назад головою.

— Підозріло йде, — відповів він спокійно. — А як там мій протеже, Цокотюха?

— Ну, він скоріше мій протеже, хе-хе, — Кирило Іванович умостився на дивані поруч зі слідчим. — У нас — все о’кей. Я його взяв, люба. — пояснив дружині. — Більше охоронців — і нам спокійніше. Тим більше — однокласник нашого шановного слідчого… Дивіться, що далі буде. Тут найцікавіше починається.

Кінчев натиснув кнопку play.Всі троє втупилися в екран.

Злякано озираючись, повільно зійшла нагору юна красуня-баронеса.

— Угу! — вигукнула пані Ольга, ніби впіймала свою прибиральницю на крадіжці срібної ложки.

Злодійкувато озираючись, нагору пройшов Валентин Буруковський.

— Ага! — значущо сказав Ярижський.

— Цікаво, — спокійно погодився Кінчев.

Швидким кроком наверх простувала й сама Ярижська, на ходу знімаючи хутряну ханську шапку. Обтрушувала з неї сніг просто на мармурові сходи.

— Ти — сама діловитість, люба, — не втримався від компліменту її чоловік. У відповідь вона лише кокетливо зітхнула.

Між тим екранна Ольга Володимирівна спустилася знову, цього разу з Буруковським. Обоє усміхалися, обговорювали паркет, навіть у цю прозаїчну розмову дизайнер примудрився вставити цитату:

— Що ми, пані Ольго? Ми — лише люди. Як сказано в Еклезіаста: «Все, що творить Бог, це назавжди. Не можна нічого додати до цього ані відняти». А творіння рук людських — далеко не вічні. Скільки неповторних палаців зникло з лиця Землі! І ми їх ніколи не побачимо! Від цієї думки справжнього поціновувача прекрасного огортає розпач… Праця реставратора — це подвиг людяності…

— Тому він і повинен бути якісним, — перервала його балаканину хазяйка.

— Чого ж ви хочете від сучасних матеріалів? — добродушно відповів Валентин. — А особняк — старий. Він повинен оберігати свої секрети. Подих своїх творців. А ми весь час спішимо, забуваємо, що мистецький твір часто незбагненними, сакральними нитками пов'язаний з автором. І з найвищим Творцем, Тим, Кого шанобливо пишемо тільки з великої літери. Хіба можуть це зрозуміти прості ремісники?

Цього разу перервав його дзвінок мобільного телефону.

— Прошу пробачення, — одразу вихопив його з кишені дизайнер. — Так… Я подумаю… Зрозумів… Я передзвоню. — Те, що він почув, сильно схвилювало Буруковського, проте він тут же скерував посмішку у бік пані Ольги. — Ох, ці мені несподівані новини! Карб цивілізації. Ніде не сховаєшся. Ви помітили, що завдяки мобільному зв'язкові ми стали менш вільними? Зв'язок зв'язує — ось горезвісний каламбур сучасності. Та не будемо засмучуватись, згадаємо Гілфорда: «Жити — означає мати проблеми. Вирішувати їх — означає інтелектуально зростати».

— Мене хвилює зараз лише паркет, повернула його до дійсності Ольга Володимирівна, простуючи вниз. — За що ж ми їм платимо, якщо… — останні слова Ярижської пролунали здалеку вже нерозбірливо.

Але голос дизайнера рокотав ще досить виразно:

— Хіба можна оцінити натхнення? Згадайте, як писав Луїс Ортега: «Нетлінням уславлена рука художника, який заключив у простір небесне око ангела та його крилате вбрання, що промайнуло…»

Його красномовства вже ніхто не слухав.

— Ми вам про це вже казали, — пояснила реальна Ольга Володимирівна, — тільки поклали — і якісний паркет раптом ламається. Без жодної видимої причини.

— А невидимої? — спитав Кінчев.

Пані Ольга оживилася й звернулась до чоловіка:

— Ну що, дорогенький, не тільки я, забобонна жінка, а навіть і досвідчені органи бачать, що тут щось не так. Цей дім, він мене лякає, повірте… Про нього розповідають страшні легенди. І люди вірять в них.

Досвідчений представник компетентних óрганів слухав жіноче базікання у напіввуха, зате дуже уважно дивився відео.

На екрані пробігла нагору схвильована Щукіна.

— О, це вже Гапченка знайшли! — здогадався Ярижський.

Назад Надя йшла з баронесою, і Кирило Іванович знову прокоментував:

— Ми тільки до цього місця встигли переглянути. А пані Сандра — красива жінка, хе-хе. Коли ти вже мене познайомиш з нею, люба моя?

— Зараз, як закінчимо перегляд. Я б і раніше з радістю вас познайомила, але вона зі спальні майже не виходить, та й ти додому рідко з’являєшся.

— Справи, хе-хе. Закрутився, пробач. Навіть таку гостю привітати нíколи.

Тим часом на екрані з’явилися і сам слідчий, і міліціонери. Піднялися вгору, спустилися. Потім Ольга, баронеса. Кілька разів промайнула заклопотана Щукіна. Вона ж вимкнула всюди світло й спустилась останньою.

Раптом стало світліше, наче десь далеко відкрився отвір у безмежний Всесвіт. Сходи дрімали, огорнені прозорою темрявою, а згори сіялося холодне біле сяйво, зловісне й заспокійливе одночасно.

— Місячна була ніч, — згадав Ярижський, — я їхав трасою, наче по Хрещатику… — і враз поперхнувся.

На екрані повільно проходила, наче пливла тоненька, аж прозора дівчина. У старовинному білому платті. Зі свічкою в руці. Неживе бліде обличчя. Тугі вороні кучері — до пояса.

— Це вона! — прошипіла Ольга.

— Хто? — хрипко спитав Кінчев.

— Вона! Привид, — видихнула Ярижська. — Дочка хазяїна, яка померла тут, на другому поверсі. З портрета…

Дівчина-привид повернулася знизу і знову наблизилась, тепер уже обличчям до камери.

Страшенно бліда, біла, як крейда.

Але жива, молода, прекрасна.

У правій руці — свічка, а лівою несподівано зробила чаклунський рух — просто на камеру.

— А-а-ах! — закричав дзвінкий дівочий голос ззаду.

Всі троє глядачів підскочили й озирнулися.

Тримаючись за одвірок, на підлогу повільно падала смертельно зблідла баронеса Монтаньоль.