Зодчий із пекла

Десь за вогкою стіною завивав вітер. Тягло з невидимих щілин, терпла душа. Гули й час від часу з хрускотом відламувалися з голих дерев великі гілки.

Вона вмирала у мороці холодного та водночас задушливого приміщення. Слаба, безпорадна, позбавлена всього: їжі, води, теплого одягу, людського співчуття. Залишена й зневажена всіма.

Перебирала в пам’яті події свого життя й каялась, і вбачала себе винною навіть тоді, коли від неї нічого не залежало.

Не можна продати душу тільки наполовину. Не можна бути щасливою, задихаючись від ненависті.

Коли ж почалися нещастя? Від якої події вести печальний відлік? Невже з того дня, коли вона заради розваги та з цікавості вперше сіла за круглий полірований стіл разом з утаємничено-блідими спіритами і закликала в цей світ ще одного духа зла? Розчахнула двері перед пеклом. Двері своєї душі… І занапастила разом з нею інші, близькі душі…

Нерівне дихання зі свистом та хрипом розривало груди. Кашляти вже не було сили. Лише в горлі щось клекотало. Але вона майже не чула себе — тільки стони вітру та хрускіт гілок, що ломалися одна за одною. Вона помирала, а світ — жив, боровся за життя. Нестримний, спрямований до щастя. Люто ревів, змітав слабких, розчищував для себе простір.

А вона не могла зрозуміти — чи розплющені її незрячі очі… Холод. Морок, морок і морок. Вона шукала хоч промінчик світла, ззовні — і в самій собі.

Вона всім простила, не простила лише себе. Каліка, фізично й морально. Остання з великого роду землевласників, промисловців, учених і меценатів. Всі вони прагли залишити по собі добру славу. Тільки не вона…

І ось рід перервано — наче нитку… Величезними жорстокими руками…. Як легко нищити, як важко — творити…

В останні хвилини звернулась до Бога і раптом побачила найкраще зі свого життя — щасливу родину, ще не старих батьків, прекрасний будинок, який призначався для її сестри, а дістався їй. А потім — убивцям.

Дивовижний, неповторний будинок…

Як добре, що вона так і не встигла завдати йому шкоди. Він стоятиме роками й століттями, і в ньому обов’язково рано чи пізно оселяться щасливі люди. І звучатимуть пісні та сміх… І тупотіння дитячих ніжок… Так, там обов'язково будуть діти. І на урочистих мармурових сходах вони гратимуться в квача й забуватимуть іграшки… А коли підростуть, можливо, заціквляться портретами, книгами. І одного разу захочуть дізнатися, хто побудував цей будинок-палац, хто в ньому жив, мріяв, любив…

В останню хвилину, на порозі вічної темряви чи Вічного Світла, попросила в Бога талану для тих невідомих людей, котрі житимуть у її домі, й померла, усміхаючись.