Зодчий із пекла

Останні листочки давно вже злетіли з гілля та встигли скорчитися й підгніти під непривітними скісними дощами. Шелестіли тихо, боязко. Так, як притлумлені збляклі голоси зляканих жінок.

— Про що це ви, сусідко, з Ганною розмовляли?

— Ой!.. А це ти, Тетяно… Та так… Пліткували.

— Я розумію, що не лінію партії на індустріалізацію обговорювали.

— Боронь, Боже! Ми про наше, місцеве… Тільки вона просила нікому…

Обидві озирнулися, кожна — за свою спину. Оточуючий світ застиг, як звичайно, у брунатно-сірих відтінках, наче в некольоровому кіно. Тільки червоні прапори над баштою Барвіненківського палацу, де тепер містилося сільськогосподарське училище, та на мачті біля будинку міськкому-ради-ГПУ підживляли пейзаж.

— Правильно, я нікому не скажу. Що, вперше?

— Тоді слухай. Тільки тихо, — вони ще раз підозріло озирнулися, потім підійшли з обох боків ближче до тину. Обидві в стареньких кацавейках, заношених ситцевих спідницях, вилінялих хустинах, немолоді, сутулі. Сіро-коричневі, як і пізня осінь, що їх оточувала.

— Ну?

Перша втаємничено зашепотіла:

— Сьогодні вранці чекісти у панському домі зятя Барвиненків ловили.

— Та їх же тепер не чекістами називають.

— Один чорт, ті, що людей беруть.

— Ну?

— Та й не спіймали. Оточили з парку, зайшли в середину — а нікого нема. Був у домі — і наче з росою випарився.

— То вони погано оточили.

— Та де погано? Вони свою справу знають. Там активістів було — не злічити.

— То, може, його там і не було?

— Якби ж то! У вікні бачили. І — не стало. Щез.

— Хм!

— А я тобі ще коли казала: хтось із тих панів нечистому душу продав. Я спочатку думала на Вірку. А виходить, що зять.

— Ух, кровопивці! Недарма ж їх, антихристів, прогнали! Не ті часи. Тепер наша влада, бідноти.

— А я про що кажу.

Обидві сторожко озирнулися.

Темне небо, темні шибки. Кожне вікно дивилося з погрозою.

Все місто забарвилося в колір смутку: голі коричневі дерева, поруділі стіни, і дорога — розбита й чорна. Ні минулого, ні майбутнього. Тільки злиденне й небезпечне сьогодення.