Необхідне зло

П’ятнадцять

тара фортеця стояла на скелястому березі Маханаді, віддалена від Сур’ї Махал на кілька миль та тисячу років. Її суворі кам’яні стіни та зубчасті мури були гострим докором світлій і грайливій архітектурі палацу.

Ми сиділи на задньому сидінні старенького мерседеса, полковник Арора і водій — попереду. За автомобіль полковник просив вибачити. Йому було вже майже десять років, і підвіска порипувала. Та навіть такий він був значно кращим за остін Кармайкла.

— Я сподівався на щось новіше,— скаржився полковник,— але Його Високість наполіг, щоб нам дали мерседес. Він вважає його щасливим авто. Чи відомо вам, що означає мерседес?

Навіть гадки не маю. Я ж у Кембриджі не навчався. — Це з іспанської,— відповів Не Здавайся.— Поширене жіноче ім’я.

— Дуже добре,— кивнув полковник,— і в перекладі воно означає «послана богом». Його Високість вважає, що вас сюди послав сам бог.

Я пригадав його сина, ювраджа. Щось схоже і він казав, коли ми зустрілися. За півгодини він був уже мертвий.

— Кажуть, що у старій фортеці живе привид могольського генерала,— продовжив полковник, вивернувшись на своєму сидінні.— Ох і клопоту завдали нам моголи кілька сотень років тому! Генерала взяли у полон і тримали в підземеллі фортеці, а тоді осліпили і стратили. Уночі, коли дме вітер зі сходу, його душа блукає коридорами, шукаючи дорогу додому.

Автомобіль наблизився до воріт, і Арора вказав на маленьке віконце високо на стіні фортеці.

— А наш в’язень, здається, он там.

— Не в підземеллі? — запитав я.

Нагородою мені був розчарований погляд.

— Ми не варвари, капітане. Чого ви очікували? Чорної діри, як у Калькутті?

Водій зупинив авто у запилюженому внутрішньому дворі. Арора залишився внизу, а нас солдати провели вузькими спіральними сходами до маленької кімнати майже без меблів. У одній стіні було вузеньке віконце, крізь яке падали промені світла. Солдати пішли шукати майора Бхардваджа.

Із вікна можна було побачити два храми на протилежному боці річки. Перший був огороджений міцними мурами і являв собою велику білу мармурову будівлю з шикарним скульптурним шпилем, характерним для індуїстських храмів. Вона мала два поверхи, і стіни її були вкриті різьбою. Трохи подалі лежали руїни меншої, простішої споруди. Саме цієї миті до більшого храму під’їхав синій роллс-ройс і зупинився під муром. Більше нічого побачити я не встиг, бо двері за спиною відчинилися й увійшов майор Бхардвадж.

Майор був людиною кремезною, з армійськими вусами і веселий, як той покійник у моргу. Він явно не дуже радий був нас бачити.

— Джентльмени,— ввічливо привітався він.— Полковник Арора проінформував мене про ваші повноваження. Я так розумію, ви хотіли б допитати в’язня.

— Таке бажання й магараджі,— уточнив я.

— Добре,— кисло погодився майор.— Сюди, будь ласка.

Бхардвадж повів нас до важких дерев’яних дверей, що перекривали кам’яний коридор, і кивнув охоронцю, який стояв біля них. Той зняв залізного ключа з кільця на паску, відімкнув замок і відчинив перед нами двері. Полковник Арора має рацію. Вони аж ніяк не варвари. Кімната була чистою і зручною, можна було навіть помилуватися видом за річкою. Її цілком можна було б прийняти за номер готелю, якби не ґрати на вікні та не вартовий біля дверей. Це було першою несподіванкою. Друга була ще більша.

Зі стільця за столом підвелася молода жінка років двадцяти із коротко підстриженим волоссям. До нашого приходу вона щось писала. На ній була проста блакитна курта і білі просторі штани. Обведені чорним очі насмішкувато дивилися на Не Здавайся. На безжального терориста вона аж ніяк не була схожа. Скоріше вже на принцесу. Принаймні, була б, якби мала на собі прикраси.

— Це саме та кімната, яка нам потрібна? — поцікавивсь я.

Майор Бхардвадж розреготався.

— Саме так, запевняю вас. Ця жінка спричинила у королівстві більше клопоту, ніж усі інші від часів великих моголів.

— А ім’я вона має?

— Маю,— голосно заявила дівчина,— хоча й не розумію, навіщо воно вам.— Вона повернулася до майора і продовжила: — Невже справи зайшли так далеко, що офіцерам Англо-Індійської діамантової корпорації вже дозволено допитувати заарештованих у Самбалпурі?

— Запевняю вас, міс,— відповів я,— що не маю ніякого відношення до Англо-Індійської діамантової корпорації.

— А ваш приятель? — кивнула вона на Не Здавайся.— Чому він убраний так, ніби щойно зійшов із пароплава?

Я покосився на Не Здавайся у парадній формі. На обличчі у нього застиг особистий вигляд — так буває, коли його представляють гарненькій жінці, чи то ба, будь-якій жінці,— щось середнє між здивуванням щойно народженого цуценяти і переляком дитини. Варто було йому побачити особу протилежної статі, як він німів, неначе та риба. Не скажу, щоб це мене дуже тішило, враховуючи, що прийшли ми сюди допитати дівчину.

— Це Банерджі, він поліцейський,— пояснив я.— І також не має нічого спільного з компанією.

— А ви? Хто ви такий? — не вгамовувалася вона.

— Мене звуть Сем Віндгем. Я тут у відпустці. А тепер, на мою думку, буде справедливо, якщо ви назвете своє ім’я.

Вона нічого не відповіла.

— Це Бідіка,— втрутився майор Бхардвадж.— Шрейя Бідіка. Учителька в самбалпурській школі, та нехай вас це не введе в оману, бо вона ще й провідний агітатор проти магараджі.

— Приємно познайомитися, міс Бідіка,— вклонивсь я.

На ввічливі слова вона не звернула уваги.

— Якщо ви не є представниками Англо-Індійської діамантової корпорації,— сказала вона,— навіщо я вам? Спробую здогадатися: ви юристи, яких запросив диван до нашого маленького королівства, щоб переконатися, що все відбувається по закону і справедливості.

— Не зовсім так,— відповів я.— Я детектив. Ми із сержантом маємо невеличкий досвід у розслідуванні вбивства, тож Його Високість магараджа вирішив, що ми будемо корисними у вашій справі.

— Так, батько нації може бути дуже дбайливим,— пхикнула вона.

— Мені сказали, що більшість заарештованих не скаржаться.

— Більшість заарештованих виросли з думкою, що він бог. Як же вони наважаться скаржитись на божество?

— А для вас, бачу, це не є проблемою. Ви не вважаєте його божеством?

— Ну,— криво посміхнулася вона,— продажний він точно не гірше за богів, але ті не старіють, на відміну від нього.

— І ваші друзі-конгресмени вважають, що в Самбалпурі без нього буде краще? Еге ж?

— Я не конгресменка,— палко заявила вона.— Партія конгресу провадить політику невтручання в управління королівствами.

— Як і британський уряд,— зауважив я.— Проте я тут і ви тут. Може, обидві ці організації мають різне тлумачення невтручання?

Вона усміхнулася, і я помітив, як трохи розслабилися її напружені плечі. Я опустився на ліжко і жестом запросив її сісти. Не Здавайся залишився незграбно тупцяти біля дверей.

— Чи відомо вам, чому вас заарештовано?

— Офіційної причини не знаю.

— Але здогадуєтесь?

— Можу припустити, що це якось пов’язано із убивством ювраджа в Калькутті.

— Чи вам щось відомо про цей злочин?

— Нічого.

— Але те, що хотіли б скинути королівську родину з трону, заперечувати не будете?

— Аж ніяк. Та до цього навряд чи можна наблизитися, убивши ювраджа.

— Ні? — Я удав, ніби щиро вражений.

— Авжеж ні. Якби ви хоч щось знали про Самбалпур, ви б не питали. Крім того, цієї мети можна досягти лише коли люди прокинуться. Коли вони отримають освіту.

— Освіту? — не витримав майор Бхардвадж.— І яку ж освіту, міс учителько, дає людям ваша брехня?

— Ми говоримо правду,— різко заперечила вона.— Ми відкриваємо людям очі.

— Як? — не відступав майор.— Наповнюючи їхні серця отрутою? Можете мені повірити, такі, як ви, отримують по заслугах.

Міс Бідіка повернулася до мене.

— Ось бачите, містере Віндгем, до тих, хто не погоджується з офіційною політикою, ставлення тут таке ж саме, як і в Британській Індії.— На губах у неї з’явилася гірка посмішка.— Але там принаймні хоч вигляд роблять, що все відбувається згідно закону. Отака іронія: наші брати пригнічують нас більше, ніж ви.

— Саме тому ви й убили принца? — запитав я.— Щоб виступити проти пригнічення?

— Я вже сказала: до вбивства я не причетна.

— Гаразд, але якщо ми не зможемо цього довести, боюсь, ваші слова нікого не переконають,— зауважив я.— Як я зрозумів, у королівстві Самбалпур принципу особистої недоторканності не дуже дотримуються.

Вона похитала головою і зітхнула.

— Як ми виграємо від смерті ювраджа? Які б вади він не мав, усе одно був би набагато кращим магараджею, ніж його батько. Принаймні він розумів, що настав час змін. Може, наші слова йому б не дуже сподобалися, але він би вислухав. А тепер нам чого сподіватися? Тривалого правління слабкого старого, який щодня дедалі більше залежить від своїх жерців та астрологів? А коли він помре, спадкоємцем залишиться його другий син, точна подоба свого батька, який витрачатиме більшість часу на полювання та жінок.— Вона замовкла і відкинула з обличчя пасмо волосся.— Запевняю вас, містере Віндгем, той, хто вбив ювраджа, відкинув прогрес у Самбалпурі на багато, багато років назад.

Її слова мене приголомшили. Як правило, революціонери вважають убивство королівської особи гарною подією. Так нас запевняють підручники історії. Щось не пригадую, щоб Кромвель проливав сльози над головою Чарлза І або щоб Ленін ридав над щойно вбитими Романовими. Але я мушу продовжувати допит. Я витяг із кишені посмертну світлину вбивці і показав її дівчині.

— Упізнаєте цього чоловіка?

Вона похитала головою.

Я пильно на неї глянув.

— Упевнені?

Жодного натяку на те, що вона щось приховує, та коли я повертав світлину до кишені, то помітив, як на неї дивиться майор Бхардвадж. Він аж сполотнів.

— А ви його впізнаєте? — звернувсь я до нього.

— Що?

Я підніс світлину ближче до нього.

— Упізнаєте вбивцю?

Майор відсахнувся.

— Ні.

— Упевнені?

— Абсолютно. Просто він нагадав мені одного... знайомого священика.

— Священика? — перепитав я. Я і сам сприйняв його за святу людину, коли вперше побачив у цьому шафрановому вбранні та зі смугами попелу на чолі.— Упевнені, що це не ваш знайомий?

— Так. Той чоловік давно помер... але...

— Але що?

— Вражаюча схожість.

— Може, родич? — припустив я.— Син?

Майор похитав головою.

— Той священик був аскетом. Як того вимагає традиція, він відмовився від світу і звернувся до бога. Дітей він не мав, наскільки мені відомо.

У мене виникло відчуття, що майор щось від мене приховує.

— Ця людина стріляла у вашого ювраджа і вбила його,— заявив я.— Ви точно його не впізнаєте?

— Точно,— вибухнув він.— Я ж вам кажу! Чи залишились у вас іще запитання до заарештованої?

Схоже, нічого більше зараз від майора не отримати. Що ж до заарештованої, я вже почув усе, що хотів.

— Наразі більше запитань я не маю. А ви, Не Здавайся? Нічого не хочете додати?

— Н-нічого.

— Добре,— підсумував я.— Усе. Дякую, міс Бідіка, за ваш час.

Вона кивнула.

— Часу, містере Віндгем,— сказала вона,— у мене хоч греблю гати.

— Я б не був таким упевненим,— хмикнув майор, відчиняючи нам двері.— Колеса обертаються, люба пані.

У кабінеті я поцікавився, що Бхардвадж мав на увазі.

— Вирок ще має бути офіційно підтверджений,— пояснив той,— та чого ж можна чекати за зраду й убивство?

— А в мене склалося враження, що в королівських штатах до страти не вдаються.

Майор посміхнувся.

— Це правда... Але...

— Але що? — втрутився Не Здавайся.

— Умови ув’язнення можуть бути дуже важкими,— відповів майор.— Особливо для жінки.

— Які докази проти неї ви маєте? — запитав Не Здавайся.

Бхардвадж нагородив його сердитим поглядом.

— Вона добре відома агітаторка. Ми реквізували памфлети, які вона розповсюжувала. Там повно всіляких крамольних дурниць.

— Із усією повагою до вас,— заперечив сержант,— крамола — це не те саме, що спроба вбивства.

— Ні? — підняв брови майор.— У моїх книгах це просто різні кроки на шляху до однієї мети: скинути законну владу Самбалпура.

— Хто вирішуватиме її долю? — поцікавивсь я.— Магараджа?

— Рішення приймає Кабінет, але думку королівської родини також урахують,— відповів він.

Ми полишили Бхардваджа і повернулися до автомобіля. Полковник Арора стояв, обіпершись на нього, і курив сигарету.

— Як вам юна революціонерка? — запитав він, коли ми рушили до міста.

— Вам не здалося, що варто було попередити, що в’язень жінка? — не витримав я.

Він усміхнувся.

— Вирішив улаштувати вам несподіванку. Завзята молодичка... та й красуня, з гарної родини. Хай би там як не захоплювалася політикою, її могли б і в гарем магараджі запросити.

— Чи мала б вона вибір у такому разі?

— Авжеж,— відповів він.— Але це вважається великою честю, не кажучи вже про безпеку.

— Безпеку?

— Саме так. Наложниці Його Високості, як правило, прості сільські дівчата. Вони дуже вдячні за комфорт і безпеку, яку відчувають у жіночих покоях.

— А що станеться, коли магараджа втратить до них інтерес?

Він так на мене глянув, немов я бовкнув якусь нісенітницю.

— Житимуть собі на жіночій половині решту життя. Урешті-решт, вони ж королівські жінки, про них та їхніх нащадків добре піклуватимуться. Скажу навіть, що життя стане набагато легшим, коли їхнє ім’я зникне зі списків у королівській спальні. На вашу думку, вона має якесь відношення до вбивства? — продовжив він.

У голові моїй і досі лунали слова Кармайкла, тож я вагався, чи розповідати йому щось. Може, Арора і переконав магараджу дозволити нам вести розслідування, але він усе одно належить до самбалпурського двору, тож, без сумнівів, переслідує якісь свої цілі.

— Гадаю, варто ще покопатися, а тоді вже оголошувати, що справу закрито,— сказав я.— А що ви про неї скажете, Не Здавайся?

— Вона дуже вродлива,— відповів той, не зводячи очей із річки Маханаді ліворуч від нас.

— Щось іще? — запитав я.

— Га?

— Може, поділитеся враженням від її слів?

— Так, сер. Прошу вибачення, сер,— схаменувся він.— Мені не здалося, що вона вбивця.

— Гарні жінки так само здатні на вбивство, як і всі інші,— нагадав я.

— Усе одно, сер...— Він знову замислився.

— Ну ж бо, сержанте,— не витримав я.— Кажіть уже.

— Та нічого,— потрусив він головою.— Вона сказала дещо таке, що змусило мене задуматися... Знаєте, вона помиляється.

— Щодо чого?

— Ра.

— Що? — заблимав я очима.

— Єгипетський бог Ра, сер,— пояснив він.— Вона сказала, що боги не старіють. Але Ра старів. Кажуть, що в похилому віці він вирішив, що людство з нього глузує.

— Напрочуд цікаво,— прокоментував я.— Це важливо?

— Не знаю.

Полковника це зацікавило.

— І що сталося? — запитав він.— Що він зробив із тими насмішками?

— Це не дуже приємна історія,— зітхнув Не Здавайся.— Коротко кажучи, він послав двох своїх дочок убити все людство. І їм би це вдалося, якщо б одна не напилася.

— Так,— погодився полковник,— це урок для всіх нас. Лишається сподіватися, що наш власний бог — король таких намірів не має.

— Саме так,— закивав я.

А сам подумав, що оповідка про Ра та його дочок містить у собі ще один урок: ніколи не можна недооцінювати силу розумних жінок, які здатні на найчорніші вчинки.

Не Здавайся повернувся до полковника:

— Що з нею буде?

— Гадаю, вона допоможе знеохотити інших.

— Допоможе знеохотити? Як саме? — запитав Не Здавайся.

Полковник відвів очі, зацікавившись пагорбом на протилежному боці річки.

— Запевняю, сержанте, вам не варто це знати.