Необхідне зло

Дев’ятнадцять

аснув я лише перед світанком. На війні я навчився задовольнятися двома чи трьома годинами сну і відтоді не покинув цю звичку Прокидатися в Калькутті зовсім не важко. Будь-хто, провівши там ніч, погодиться, що місто пробуджує, атакуючи всі органи чуття одразу: крики півників і гавкання собак, сморід стічних канав, укуси клопів. Завдяки поєднанню всіх цих факторів необхідність у будильнику відпадає.

Самбалпур — зовсім інша річ. Тут тихіше й аромати кращі, але існують і свої недоліки. Тиша була такою, що в мене виникла підозра, що сонце вже високо в небі.

Симптоми, схожі на прояви грипу, повернулися з новою силою: голова тріщить, очі сльозяться. Я б залюбки віддав місячну зарплатню за те, щоб просто перевернутися на інший бік і полежати ще годинку, але пригадав Ґолдінґа. Ми домовилися зустрітись о восьмій. Я поглянув на годинник. Він зупинився за чверть до третьої.

Я змусив себе встати з ліжка, натягнув сорочку і штани й кинувся вниз. Годинник у передпокої показував, що до восьмої залишилося ще десять хвилин. Зітхнувши з полегшенням, я вийшов на вулицю пошукати бухгалтера.

Небо було ясним, повітря важким. Індус у білій сорочці та тюрбані розрівнював гравій біля воріт.

— Чи не бачили ви містера Ґолдінґа?

— Так, сагибе,— посміхнувся він.— Ґолдінґ сагиб — дуже гарний чоловік. Він приходив учора тільки.

— А сьогодні вранці ви його бачили? — запитав я.

— Ні, сагибе,— відповів він, засмучено похитавши головою.

Я підійшов до воріт, запалив сигарету і почав чекати. Двадцяти хвилин вологості й головного болю мені вистачило, і я повернувся всередину. Бухгалтера ніде не видно. Звісно, він може затримуватися, та щось не схожий він на людину, яка часто запізнюється. Я б сказав, що він, імовірніше, раніше прийде. Учора він здавався таким знервованим, так хотів скинути із себе якийсь тягар. Варто врахувати, що він добряче випив. Може, протверезів і передумав? А може, і досі спить. Хай би там як, він так легко мене не спекається. Обов’язково розпитаю його сьогодні, хоче він того чи ні.

Повернувшись до будинку, я приєднався до Не Здавайся, який уже снідав у їдальні.

— Ви не бачили Ґолдінґа? — запитав я.

— Боюсь, ні, сер,— відповів сержант.— Не прийшов?

— Схоже, ні,— зітхнув я.

— Учора він багато випив. Може, забув?

— Може,— погодивсь я. Налив собі чашку чорної кави з порцелянового кавника на столі й сів на стілець навпроти Не Здавайся.

Ми почули, як перед будинком зупинився автомобіль, і за кілька хвилин до нас увійшов полковник Арора.

— Ви раптом не зустрічали містера Ґолдінґа? — запитав я.— Ми домовлялися зустрітись о восьмій. Може, тут люди мають трохи вільніші стосунки з часом? — з надією припустив я.

Полковник стримано розсміявся.

— Тільки не наш містер Ґолдінґ. Він сама пунктуальність.

— А що ви робите тут так рано? — поцікавивсь я.— Я гадав, що ви приїдете о дев’ятій.

— Мабуть, починаю вчитися у вас, англійців,— усміхнувся він і змінив тему.— Я привіз запрошення. Сьогодні ввечері влаштовують невеличке храмове свято. Його Високість магараджа вас запрошує. Я пришлю за вами автомобіль о сьомій.

— Гаразд,— погодивсь я. Поглянув на годинник. Ґолдінґ уже на півгодини запізнюється. Схоже, що він узагалі не прийде.— А де контора Ґолдінґа?

— В Ґулааб Бхаван,— відповів Арора.— На поверх нижче вашого кабінету.

— У такому разі ми краще поїдемо. Може, там його знайдемо. Та й роботи багато, і нам знадобиться ваша допомога.

Губи його ледь розтягнулись у посмішці.

— До ваших послуг.

Сорок хвилин по тому ми вже заходили до свого тимчасового кабінету з вікнами у сад. Зупинилися біля кабінету Ґолдінґа на другому поверсі, але він був зачинений. Наразі я милувався видом, а Не Здавайся з полковником обговорювали список людей, яких ми хотіли б опитати.

— І мови бути не може,— палко заперечував полковник. Він підвівся і навис над Не Здавайся, як та скеля.— Принц Пуніт — гаразд, це можна влаштувати; але вдова Адгіра, принцеса Ґітанджалі,— це порушує всі правила. До магарані і принцес, навіть до королівських наложниць наближатися не можна, особливо вам, Віндгеме.

— Мені? — здивувавсь я.

Полковник знову сів і зчепив руки.

— За двісті років спілкування з британцями ми багато на що погодились, але святість жіночої половини завжди залишалася непорушною. Не лише у Сам-балпурі, а й у всіх королівських штатах. Королівські жінки мусять лишатися чистими. Покійний принц був не лише моїм господарем, але й моїм другом. Та я не став би просити у магараджі дозволу, щоб поставити кілька запитань принцесі королівського дому, навіть якби вважав її вбивцею.

— А сержант Банерджі? — запитав я.

Обидва чоловіки так і витріщилися на мене.

— Він не англієць,— пояснив я,— хоча й розмовляє не гірше за мене. Чи не можна йому розпитати принцесу? У вашій присутності, звісно.

Полковник похитав головою.

— Ні. Без дозволу магараджі це неможливо. А він ніколи не погодиться.

Не Здавайся посовався на стільці.

— З вашого дозволу, сер. Не варто сердити...

Я зупинив його.

— Принаймні запитайте.

— Навіщо вам узагалі її допитувати? — буркнув полковник.

Ураховуючи такий пристрасний опір із боку Арори, навряд чи варто казати йому, що наше бажання ґрунтується на плітках захмелілої місіс Кармайкл, тож я зробив те, що зробив би на моєму місці будь-який добрий детектив. Я збрехав.

— Юврадж отримав два листи, обидва принесли до його апартаментів у палаці. Хтось із придворних намагався його попередити. Може, його дружина щось про це знає. Якщо ми її не розпитаємо, можна вважати, що ми не виконали свого завдання.

Полковник зітхнув, але сперечатися не став. Це вже прогрес.

— А я тим часом хотів би оглянути кімнати принца,— додав я.— Добре було б побачити, де саме залишили листи.

— Гаразд,— відповів він.— Я домовлюся. Щось іще?

— Ще одна делікатна справа,— сказав я.— Ми дізналися, що у принца був роман із мемсагиб, такою собі міс Пемберлі. Вам про це відомо?

Арора спохмурнів. Він дивився на мене, і на мить в його очах промайнув той холодний вираз, який я помітив, коли вперше побачив його у Калькутті.

— Авжеж, відомо. Як думаєте, кого він змушував оплачувати її рахунки в «Бомоні»?

— І ви нам нічого про це не сказали?

— До слідства це не має ніякого відношення. Та й уся ця історія дуже неприємна.

— Ви не схвалювали ці стосунки?

Він помовчав.

— Можете говорити відверто,— запропонував я.

— Його Високість діяв не в інтересах королівства,— нарешті сказав він. Відповідь справжнього дипломата.— Якщо це все...— І він підвівся.

— Ще одне, полковнику,— квапливо сказав Не Здавайся, витягуючи зі своєї сумки тоненьку теку. Відкрив її, дістав світлину знаряддя вбивства, яке наразі лежало у шафці для доказів на Лал-базарі, і передав її Арорі.

— Чи бачили ви раніше такий револьвер, сер? П’ять комірок, складаний спусковий гачок, який з’являється, лише коли прицілюєшся. Унікальна зброя.

Полковник із цікавістю розглянув світлину і повернув її.

— Це кольт,— відповів він.— Кольт Патерсон. Застарілий, але ефективний.

— Ви вже з таким колись зустрічалися? — поцікавивсь я.

Він розреготався.

— Можна і так сказати. У мене такий був. Багато років такою зброєю користувалися всі самбалпурські офіцери. Їх замінили на сучасні револьвери лише в 1915 році. Раніше ваші урядовці не дуже охоче постачали зброю до місцевих штатів, тож нам доводилося шукати інші джерела. Як от Сполучені Штати. Здається, саме в американців ми придбали сотню таких кольтів у минулому столітті. Я так розумію, колись вони належали армії Техаса ще до того, як він об’єднався з іншими штатами. Згодом ними користувалися під час громадянської війни в Америці, з’явилися новіші моделі, а ці продали Самбалпуру. Коли почалася Велика війна, і магараджі стали піднімати війська на бій із британцями, ваш уряд природно переглянув свою політику щодо озброєння місцевих штатів, і замінив усі застарілі револьвери на сучаснішу зброю. Кольти потрібно було здати, але досить велика їх кількість кудись зникла.

— Брудна зброя,— тихо сказав Не Здавайся.

— Що? — схаменувся полковник.

— Цей револьвер ми знайшли в убивці. Ми вважаємо, що саме з нього вбили принца. Це пов’язує вбивцю із Самбалпуром,— пояснив я.

А ще доводить, що вбивця або той, хто його найняв, має певні зв’язки у самбалпурській міліції, або придбав зброю у когось, хто такі зв’язки має.

— Не знаєте, скільки зникло? — запитав я.

— На це запитання я відповісти не можу, але знаю того, хто може.

— Спробую вгадати,— посміхнувсь я.— Містер Ґолдінґ.

Полковник вишкірився.

— Він дуже доскіпливий щодо кількості.

— Зможете його відшукати? — попросив я.— Навіть якщо він передумав зі мною говорити, я з ним побалакати точно хочу.

Наразі від полковника нам нічого не потрібно. Він зробив кілька нотаток, пообіцяв повідомити, якщо домовиться про допити й огляд апартаментів ювраджа.

Минуло кілька хвилин, і в двері постукали. Я вирішив, що то полковник щось забув. Натомість на порозі стояв Кармайкл.

Він спітнів, та за такої надмірної вологості це було нормально, а от вираз його обличчя мене наполохав.

Не Здавайся підсунув йому стілець, але посол не квапився сідати.

— Що можу для вас зробити, містере Кармайкле? — запитав я.

— Боюсь, виникла проблема,— пробелькотів він.— Така неприємність!

Він витяг із кишені штанів хустинку і заходився витирати чоло.

— Я отримав телеграму з Делі,— продовжив він.— Вам наказують залишити Самбалпур і негайно повертатися до Калькутти, одразу ж після закінчення церемонії.

Такого перебігу подій я й боявся, відколи Кармайкл повідомив, що він послав телеграму. Утім, той факт, що телеграфували з Делі, а не з Калькутти, залишав деякий проблиск надії.

— Це стосується нас обох? — запитав я, вказуючи на Не Здавайся.— Чи лише мене одного?

— Сказано лише, що капітан Віндгем вважається у Самбалпурі «персона нон ґрата» і мусить негайно повернутися до Калькутти.

— Але ж магараджа попросив капітана допомогти,— запротестував Не Здавайся.

— Я лише передаю офіційне повідомлення,— відповів посол.

— Від кого? — втрутивсь я.

— Га? — розгубився він.

— Хто послав телеграму?

— Секретар місцевих штатів, звісно.

— Зрозуміло.

Текст телеграми, її джерело — усе це дуже серйозно. Та, схоже, можна знайти вихід. Телеграма надійшла від секретаря місцевих штатів, особи, приближеної до віце-короля. Він один із найвпливовіших у Громадянській службі Індії. Але ні я, ні Кармайкл до неї не належимо. Як офіцер Імперської поліції я підкоряюся тільки своїм начальникам у Калькутті, а він, представник британського уряду в Самбалпурі, виконує накази Міністерства у справах Індії в Лондоні.

— Ох,— зітхнув я,— схоже, у вас дійсно виникли проблеми.

Він так на мене витріщився, ніби я щойно запропонував йому пробігтися навколо палацу голим.

— У мене проблеми? — вигукнув він.

— Бачу, що ви отримали телеграму від Громадянської служби Індії, якій ані ви, ані я не звітуємо. Я тут у відпустці, і, як вам відомо, сам магараджа попросив мене задовольнити свій професійний інтерес і під час перебування в Самбалпурі поспостерігати за методами місцевої поліції. Якщо я зараз поїду, Його Високість вважатиме це образою собі, усьому самбалпурському двору, та й усій самбалпурській нації, особливо враховуючи той факт, що від мого начальства ніяких наказів я не отримував.

Плечі Кармайкла опустилися, і він нарешті упав на стілець, який йому підсунув Не Здавайся. Певне, він усвідомив, що на нього звалилося, і здавалося, що його от-от знудить. Не можу його звинувачувати. Він дипломат, людина, що присвятила своє життя виконанню наказів безликих людей по той бік телеграфної машини. Що ж робити, коли такий наказ надходить від того, кому він не звітує, та ще й вимагають його негайного виконання? Кармайкл виправдав свій фах і як справжній дипломат знайшов вихід:

— Попрошу пояснень. Але доки їх не отримаю, наполягаю, щоб ви виїхали з посольства.

Мене цілком таке влаштовує. Якщо в «Бомоні» знайдуться вільні кімнати, вони будуть набагато зручнішими, не кажучи вже про те, що там є електрика.

— Справедливо,— погодивсь я.— Якщо ви не проти, ми заберемо речі після кремації ювраджа.

— Дуже добре,— зітхнув він.— Я не проти.

— А тепер, якщо ви більше нічого не хочете нам повідомити, ми із сержантом мусимо повертатися до роботи. Гадаю, у вас також багато справ. Ви ж представлятимете на похороні британський уряд.

— Так,— підвівся він зі стільця.— Як ви правильно зауважили, я мушу йти. Бажаю вам обом гарного дня. Побачимося пізніше.

— Схоже, комусь угорі не до вподоби ваше перебування тут,— сказав Не Здавайся, щойно Кармайкл вийшов.

Він має рацію. І я можу назвати двох кандидатів: віце-король, який не довіряє мені після справи Сена минулого року, і шпигуни «Відділу Н», які, правду кажучи, ніколи нікому не довіряють. Але хто із цих двох і чому — загадка. Знову ж таки, це свідчило про те, що тут криється дещо більше за релігійні суперечки та місцеву політику Самбалпура. І це мене турбувало.

— Гаразд,— відповів я.— Ми отримали відстрочку, але Кармайклу багато часу не знадобиться, щоб телеграфувати в Делі та прояснити питання. Якщо за цим стоїть віце-король, то і кількох годин йому вистачить, щоб змусити лорда Таггарта мене відкликати.

Якщо чесно, у глибині душі я навіть полегшення відчув від такої перспективи. Після вчорашньої невдалої спроби приготувати опій нерви мої були загострені. Пригнічувала сама думка про те, що в Самбалпурі, так далеко від опію, доведеться застрягнути надовго.

Але Не Здавайся був іншої думки.

— Я знаю, як його можна випередити, сер...