Необхідне зло

Чотири

айже дев’ята вечора. Я сидів на стільці на веранді й перебирав події дня за допомогою пляшки віскі «Гленфарлкас». Не Здавайся сидів поруч, витріщався в темряву вулиці й непогано вдавав із себе монашку-кармелітку.

Сагиб винаймає квартиру разом із індійцем — дехто вважає це поганим спектаклем. Інші — проявом ексцентричності. Та мені байдуже, що вони там собі міркують. Не Здавайся дивився на світ з оптимізмом, який я вже втратив, ще й зі східною мудрістю, яка кидала виклик моєму англійському, часто упередженому погляду. Його присутність була мені тільки на користь, а ті, кому це не до вподоби, нехай забираються під три чорти.

— Про що думаєте? — запитав я його.

— Про Аді Сая,— відповів він,— і про те, що не можна обдурити долю.

— Вважаєте, що йому судилося бути вбитим сьогодні?

— Про це сказали йому зірки, і такою була його доля. Ніхто і ніщо не могло цього змінити.

Такий собі індуїстський погляд на світ.

— Повідомили б ви про це лорду Таггарту,— зітхнув я,— то не довелося б нам вислуховувати всю ту лайку.

— Я серйозно,— відповів він.— Схоже, доля переслідувала його від Самбалпура до самої Калькутти.

Не знаю, як там доля, а от нападник мав змогу доїхати за ним і до Калькутти. Я ковтнув віскі.

— Як вважаєте, звідки вбивця знав, де напасти?

— Тобто, сер?

— Звідки він знав, що ми поїдемо через Майдан? Ми самі не знали, що оберемо цей маршрут. І опинилися там лише тому, що дорога навпростець до Чоурінґхі була закрита. Звідки вбивця знав, що потрібно чекати в кінці Майо-роуд?

Не Здавайся повернувся до мене, пожвавившись.

— Ви ж не вважаєте...

Він зупинився на половині фрази.

— Що полковник Арора брав участь у змові?

— Саме він обирав маршрут. Він міг заплатити нападнику.

— Не думаю,— похитав я головою.— Судячи зі звуку, полковник отримав такого удару, що йому взагалі пощастило залишитися живим.

— Звідки ж він тоді знав, що ми поїдемо по Майо-роуд? — запитав Не Здавайся.

— Можливо, було кілька вбивць, вони перекрили всі маршрути,— зауважив я.— Терористи й раніше так робили.

Не встиг я розвинути думку, як у двері постукали. Я почув, як десь за спиною Сандеш, наш слуга, босоніж почалапав до передпокою. Двері відчинились, і в мене аж шлунок зсудомило, коли я впізнав голос гості. Давно я його не чув, а стосунки наші були складними, м’яко кажучи, тож навіть зараз мене немов струменем ударило.

Я поставив віскі на стіл, глибоко вдихнув і повернувся до вітальні, куди Сандеш уже заводив гостю.

На ній була чорна шовкова сукня й оксамитка з діамантом по центру, і, як на мене, вона була найкрасивішою жінкою в усій Бенгалії.

— Міс Ґрант,— привітавсь я.— Приємна несподіванка.

Так воно й було.

Ми познайомилися, коли я розслідував смерть її колишнього працедавця. Деякий час навіть були близькими. Та трапилося непорозуміння, яке все зіпсувало. Хоча я її в цьому не звинувачую: гадаю, більшість жінок покинули б чоловіка, який звинуватив їх у співучасті в убивстві. Авжеж, я спробував пояснити, що офіційно я її ні в чому не звинувачував; але доволі важко відродити стосунки, посилаючись на офіційність.

Не скажу, щоб їй усе те зашкодило; вона вийшла з води вся в пахощах троянд чи то, ба, якихось дорогих парфумів, якими пахла зараз. На справі вона заробила грошенят і вклала їх у акції джутової компанії, і, за чутками, якщо вірити, мала сякий-такий статок. Тут вона повелася мудро. У будь-якому разі, мудріше за мене.

Гроші пішли їй на користь. І не лише тому, що дозволяли одягатися так елегантно, як вона на те заслуговувала; вони також дозволили вивести пляму, позбутися якої не допомогли ані гарненька зовнішність, ані шарм: наявність індійської крові. Щоправда, я не дуже переймався тим, що вона англо-індійка.

Я вказав на канапу.

— Кілька днів тому Не Здавайся саме скаржився, що давненько ми вас не бачили,— збрехав я. Не вперше я його підставляю, та нехай це вважатиметься невід’ємною частиною його навчання. Урешті-решт, добрий детектив мусить міркувати швидко.— Про вовка промовка...— вказав я на сержанта, який заходив до кімнати.

— Так, міс Ґрант. Чи-истісінька правда... Днів зо два тому,— пробелькотів він від порога.

— Чи можу я запропонувати вам випити? — запитав я.— Боюсь, вибір невеликий. Маємо віскі, і ще джин десь був. Ми з Не Здавайся його не дуже жалуємо, але чомусь закінчується він швидко. Дивина та й годі, адже панянки до нас не часто навідуються... якщо не брати до уваги економку, а вона присягається, що навіть не торкається цього напою. Є в мене підозри, що вона не байдужа до шампанського. Як, гадаю, і ви,— закінчив я, вказавши на оксамитку з діамантом у неї на шиї.

— Віскі мене влаштує,— сказала вона і повернулася до Сандеша.— Ек чота пег.

— І мені, Сандеше,— додав я,— подвійний. Будете щось, Не Здавайся?

— Ні,— відповів він, так і не переступивши порога.

Сандеш кивнув і пішов до буфета.

— Спокійний у вас вечір? — поцікавилась Енні, обмахуючись газетою, яку взяла з журнального столика.

— Саме так, міс Грант,— відгукнувсь я.— Мати Не Здавайся хотіла влаштувати йому сьогодні побачення з дівчиною, та хлопець не квапиться заводити родину. Сказав, що це через те, що я примушую його працювати день і ніч.

Не Здавайся криво посміхнувся.

— Тому нас не видно й не чутно.

— Що б сказала його мати, почувши, що ви називаєте її сина Не Здавайся? — зауважила вона.— Заради Бога, Семе. Ви могли б хоч спробувати вимовити ім’я.

Ми з Не Здавайся перезирнулися.

— Якщо йому не подобається, можу називати його Банті.

— Прошу? — розгубилася Енні.

Сержант зашарівся.

— Не Здавайся мене цілком улаштовує,— квапливо заявив він.

Сандеш приніс напої і тихенько вийшов із кімнати, натиснувши по дорозі кнопку вентилятора на стелі.

— Хай би там як, міс Ґрант,— сказав я,— як ви бачите, ми з Банті дуже зайняті. Чим можемо вам допомогти? Чи ви просто завітали поточити баляси?

Вона зробила ще один ковток віскі, цього разу значно більший.

— Власне, я прийшла просити, щоб ви більше не втручались у мої справи.

Я напустив на себе такого невинного вигляду, що йому і святий Франциск Ассізький позаздрив би.

— Боюсь, вам доведеться пояснити, міс Ґрант. І гадки не маю, про що ви.

Мої слова її не дуже переконали.

— Тож ви не розмовляли про мене з містером Пілом?

— Кого ви назвали?

— Чарлі Піла, адвоката.

— Це ім’я мені нічого не каже,— знизав я плечима.

— А от він, схоже, вас знає, Семе.

— Такий собі старий із великим носом? — Мене немов осяяло раптом.— Тепер пригадую, що зустрічався з ним якось у «Калькуттському клубі». Непоганий хлопець... Якщо вам, звісно, такі подобаються.

— Він казав, що ви йому щось таке про мене розповідали. І фраза «Підозра у співучасті в убивстві» випливала не один раз.

Я хмикнув і почухав потилицю.

— Зухвале звинувачення. Ми з ним і п’яти хвилин не проговорили.

— І за цей час ви встигли заплямувати мою репутацію? Чому ви взагалі про мене згадали?

— Чоловік стверджував, що він ваш приятель.

— Аж так? — Вона схрестила руки на грудях.— А він каже, що ви знали, що ми кілька разів обідали разом. Ви шпигуєте за мною, Семе?

— Авжеж, ні,— сказав я.— Може, то Не Здавайся щось таке згадував. Він знає все, що відбувається в цьому місті.

Не зовсім це правда. Не Здавайся навіть гадки не має, що відбувається в сусідньому борделі, не кажучи вже про решту міста.

А правда полягає в тому, що я платив кільком інформаторам, від рикш до крамарів. І одним із них був швейцар «Великого східного готелю».

— Якщо ви не проти,— втрутився Не Здавайся,— мені потрібно йти.

І він пішов, трохи квапливіше, ніж того вимагали добрі манери.

— Тож старий Чарлі Піл у вас закохався? — поцікавивсь я.

— Не розумію, чому це вас так цікавить, капітане Віндгем,— відрізала вона.

— Геть не цікавить. Але якщо хочете знати мою думку, то він принаймні на п’ятнадцять років старший за вас. Скільки це йому, сорок?

Мені здалося, що я помітив на її губах легеньку посмішку.

— Він сказав, тридцять п’ять.

А Чарлі Піл ще більший брехун, аніж я.

— І ви йому повірили? — удавано здивувавсь я.— Можу попросити Не Здавайся перевірити, якщо хочете.

— У цьому немає потреби, Семе.— Вона знову пригубила віскі.

Час брати ініціативу у свої руки.

— І навіщо ви ходили обідати з таким нудним чоловіком? — запитав я.— Траплялися мені трупи, значно живіші за нього. Я з ним п’ять хвилин поговорив, а вже відчув, як зістарився. Якщо і далі з ним зустрічатиметесь, не встигнете й оком мигнути, як матимете вигляд на шістдесят.

— Тож, руйнуючи мою репутацію, ви робили мені послугу?

— Я вже казав, що нічого не робив... Та якщо вам так хочеться...

Вона помовчала, тоді підняла келих.

— Добавку не запропонуєте?

Я взяв келих і пішов до буфета.

— Є ще одна причина, чому я тут,— сказала вона, доки я наливав віскі.

— І що це? — запитав я, стоячи до неї спиною.

— Аді Сай.

Я повернувся, намагаючись зберігати спокій.

— Що вам про нього відомо?

— Я чула, що його сьогодні вбили. І що ви були поруч із ним, коли це сталося.

— Звідки ви це почули? — Я передав їй келих.

— Годі вам, Семе,— відмахнулася вона.— Чи ви гадаєте, що лише Не Здавайся відомо, що відбувається в місті? У мене зв’язки у «Стейтсмені». У завтрашньому номері опублікують репортаж із місця злочину.

— А ви прийшли дізнатися, чи не поранено мене? — запитав я.— Дуже зворушливо.

— Ні,— рішуче заявила вона.— Прийшла розпитати вас, що сталося. Аді був моїм другом. Ми познайомилися минулого року на прийомі. Відтоді я кілька разів зустрічалася з ним та іншими членами його родини.

Не очікував я почути, що принц був приятелем Енні.

— Самі знаєте, що я нічого не можу вам розповісти.

— Ну хоч скажіть, коли похорон.

— Навіщо?

— Бо я хочу бути присутньою.

Я похитав головою.

— У Калькутті похорону не буде. Усе, що мені відомо,— тіло повезуть до Самбалпура, тільки-но зможуть.

Надовго вона не затрималася. Допила своє віскі, пройшла до вітальні й поцілувала мене в щічку. Я зачинив за нею двері й повільно видихнув.