Необхідне зло

Шість

ще один дурний задушливий день — небо затяглося, та все одно спекотно. «Калькуттська погода» — так це називається. Наближається сезон дощів, це легко відчути, але хмари ще не віддають води. Ми з Не Здавайся перетинали понтонний міст через ріку в нашому службовому автомобільчику.

Нашим місцем призначення був готель «Йєс, пліз», такий собі заклад без жодної зірочки, у маленькому брукованому провулку, в якому бракувало половини бруківки. Від Говраха — палицею кинути, тож район цей уподобали місцеві подорожні з обмеженими коштами, яким потрібно було десь зупинитися, і на вулиці було повно пансіонів і сумнівних ресторанчиків. Іззовні «Йєс, пліз» вигідно відрізнявся від інших, себто мав деревце у горщику біля дверей і вивіску, яку ще можна було розібрати.

Припаркувавши волслі трохи нижче по провулку, ми з Не Здавайся пішли до входу. Нестерпно смерділо аміаком та гноєм, отже, десь поблизу розташувалася чинбарня. На веранді будинку навпроти кілька китайців грали в азіатський варіант доміно, і відірвати їх від нього було б вельми важко. Їхня присутність підтверджувала те, що відчули мої ніздрі. Якщо у Калькутті була чинбарня, поблизу обов’язково були і китайці. Їм належала негласна монополія на продаж шкури, та оскільки місцеві переважно індуси, вони ні за що не стали б різати корів, і їхні сусіди-мусульмани також не виявляли до цього бажання.

Ми переступили через каналізаційну трубу, мудро накриту якоюсь плитою, і піднялися сходами до тьмяного вестибюля. У кінці за металевими ґратами сиділа пухкенька жінка середнього віку. Поруч із нею в металевій вазочці стояв оберемок ароматичних паличок, що марно намагалися заглушити своїми пахощами сморід із вулиці.

Вона підвела голову — кругле обличчя з м’якими східними рисами, притаманними більшості бенгальців. Темні очі підведені чорним олівцем, по центру чола — червона цятка завбільшки з півпенні.

— Місіс Міттер? — запитав я.

Обличчя її прояснилося.

— Так. Ви отримали моє повідомлення?

— Ви маєте інформацію про місцезнаходження чоловіка, якого ми розшукуємо?

— Так,— кивнула вона.— Останні два-три дні він жив тут. Приїхав сюди на Ратха-ятру, так він сказав. Хіба не дивно? Хіба приїжджають на Ратха-ятру до Калькутти, якщо храм Джаґґернаута стоїть у Пурі?

— Ви переконані, що це він?

— Переконана,— хмикнула вона.— Хоча портрет у газеті важко назвати витвором мистецтва. Наступного разу краще зверніться до Азіта Гальдара чи Тагореса.

— Коли ви бачили його востаннє?

— Сьогодні вранці. Коли він повернувся після сніданку.— Вона помахала місцевою газетою.— Я саме дивилася на його портрет у газеті, коли він пройшов повз мене до своєї кімнати.

— На скільки часу він зареєструвався?

— Зараз подивлюся.— Вона начепила на носа окуляри, що висіли на шиї на ланцюжку, і відкрила велику конторську книгу у крапчастій обкладинці, яка лежала на столі перед нею.— Зазначено, що виїжджає сьогодні. Мусить здати ключа до одинадцятої.

— Лишилося менше двох годин,— кивнув Не Здавайся.

— У якому він номері? — запитав я.

Вона посміхнулася.

— Чи ви нічого не забули, сагибе інспекторе? У газеті ясно написано, що за будь-яку інформацію, яка наведе на слід злочинця, належить щедра винагорода.

— Ми його ще не заарештували,— зауважив Не Здавайся.

— Він же нагорі,— відрізала жінка.— А в газеті написано «наведе на слід», а не «приведе до арешту». Моя інформація наводить на слід, чи не так?

Часу сперечатися не було. Та й досвід підказував, що робити це марно. Сперечатись із бенгальською жінкою — гаяти час.

— Добре,— погодивсь я і поліз за гаманцем. Витяг із нього купюру в десять рупій і поклав між конторкою і ґратами.— У якому він номері?

Вона так глянула на ту банкноту, немов я нею носа витирав.

— Цього дуже мало, сагибе! Що я можу зробити на десять рупій? Поласувати коробочкою ладду[7]?

— Гаразд,— зітхнув я і дістав іще десять.— Це все, що я маю.

— Ганьба! — охнула вона.— Я заслуговую на шістдесят.

Я озирнувся на Не Здавайся.

— Відкривайте гаманця, сержанте.

— Але... Так, сер.— Він теж зітхнув і передав мені дві хрусткі двадцятки.

— Номер двадцять три,— посміхнулася місіс Міттер, прибираючи банкноти.— Це на третьому поверсі. Ключ потрібен?

— Якщо за нього не потрібно доплачувати,— пробелькотів Не Здавайся.

— Будьте такі ласкаві,— погодивсь я, і вона передала мені низку ключів.

Я взяв її і пішов до сходів, Не Здавайся крокував за мною.

Ми піднялися на третій поверх і прокралися по коридору, світло до якого потрапляло лише крізь вікно у дальньому кінці. Двадцять третій номер був десь посередині цього коридора. Я витяг револьвер, Не Здавайся опустився навколішки і тихо вставив ключ у замкову щілину. Не встиг він його повернути, як пролунав постріл. Куля пробила двері і пролетіла за фут над головою сержанта. Він упав на підлогу, затиснувши ключа в руці. Я відступив назад, прицілився.

— Поліція! — крикнув я.— Відчиняйте двері!

Пролунали ще два постріли, у дверях з’явилося ще дві дірочки, на нас посипався дощ зі скіпок.

Я відскочив до стіни.

Почулося, як у кімнаті рухають меблі, тоді запахло паленим.

— Що він там робить? — запитав Не Здавайся.

— Або знищує докази, або намагається спалити цей готель. Ви знаєте, що робити.— І я кинув Не Здавайся свого револьвера.

Сержант кивнув, а я відірвався від безпечної стіни й кинувся на двері. Навалився на них із усієї сили, та в результаті не отримав нічого, крім забитого плеча. У відповідь крізь дерево прорвалися ще дві кулі, лише за кілька дюймів від моєї голови. Я відскочив до стіни і приготувався до наступної спроби.

— Стривайте, сер! — гукнув Не Здавайся.— Я спробую ключем!

Він повернув мені пістолет і підняв ключ. Ліг на живіт і обережно підповз до дверей. Запах диму ставав інтенсивнішим. Сержант підняв руку, вставив ключ у замок і з клацанням його повернув. Приготувавшись до пострілу, він розпластався на підлозі, але пострілу ми не почули. Перезирнулися. Я кивнув, і він знову підняв руку і натиснув на ручку дверей. Я відчинив їх ногою й увірвався всередину. Роззирнувся: ліжко, стіл, дерев’яний буфет і палаючий кошик для сміття. Жодного сліду нашого підозрюваного. Із протилежного боку — широко відчинені скляні двері. Я кинувся до них, і саме вчасно, щоб побачити чоловіка, який біг по балкону, що тягнувся вздовж усього поверху.

— Гасіть вогонь! — крикнув я через плече і побіг за злочинцем.

Той добіг до кінця балкона, розбив револьвером скляні двері іншого номера й пірнув усередину. Коли я добіг до розбитих дверей, тільки й побачив, як він зник у коридорі. Я вистрілив, скорше для того, щоб налякати, ніж сподіваючися влучити, і побіг по коридору, піднявся сходами і вибіг на дах. Чоловік був за дюжину кроків попереду мене.

Він добіг до краю, певне, хотів перестрибнути на інший дах, але його зупинило кільце колючого дроту, що висіло між готелем і сусіднім будинком.

Глухий кут.

Він обернувся, і я вперше побачив його обличчя. Це він убив принца. Та ж борода, ті ж шалені очі, ті ж смуги на чолі.

— Кинь зброю і піднімай руки! — крикнув я, прицілившись йому в груди.

Очі в нього забігали, відчайдушно видивляючись порятунок. Тоді, не випускаючи револьвера, він повільно підняв руки.

— Я сказав, кинь зброю!

Він підняв голову, ніби щойно побачив, що й досі тримає пістолет.

На мить він перевів погляд на мене і посміхнувся, а тоді опустив револьвер до скроні й вистрілив.

Ризикована то штука. Стріляти собі в голову важче, ніж здається. Череп міцний, і буває, що куля відбиває лише кусок кістки, а не виносить мозок. Та йому, схоже, пощастило. Він помер, не встигло тіло й підлоги торкнутися.

Я підійшов до нього, опустився на коліно, приклав пальці до шиї. Підняв револьвера, що лежав поруч.

— Ви його застрелили? — видихнув позаду мене Не Здавайся.

— Він сам себе застрелив,— відповів я, підводячись.

— Чому?

— Гадаю, вирішив, що краще померти від кулі, ніж метлатися на мотузці. Убивство принца — серйозний злочин...

— Що нам це дає?

— Не знаю,— повільно сказав я, оглядаючи револьвера убивці.

Антикварна річ із п’ятьма комірками і складаним спусковим гачком.

— Потрібно було його допитати. А тепер... Ми й досі абсолютно нічого не знаємо про те, хто він такий і якими були його мотиви. Сподіваюся, знайдемо щось у нього в кімнаті. Удалося загасити вогонь? Він скривився.

— Так, сер. Хоча не певен, що бодай щось урятували.

Незабаром по всьому готелю повзали офіцери з поліції Говраха в хакі. Вони накрили труп убивці та підготували його для перевозки до моргу шпиталю Медичного коледжу, де його, імовірно, покладуть поряд із тілом людини, яку він убив двадцять чотири години тому, і це вкотре доводить, що у всесвіті таки існує почуття гумору.

Ми з Не Здавайся повернулися до номера злочинця і шукали хоч що-небудь, що дозволило б установити його особу. Трохи згодом команда офіцерів проведе у кімнаті детальний обшук, а наразі ми вдвох перебирали ті нечисленні речі, які належали убивці. Кімната мала спартанський вигляд, шафа зачинена, ліжко заправлене. Якби не спалений папір у кошику для сміття і двері, що нагадували скибку дірчастого швейцарського сиру, ніхто б не сказав, що тут хтось проживав.

Не Здавайся відчинив шафу. В одному кутку лежав маленький пакунок шафранового кольору, прив’язаний до бамбукової палиці. Не Здавайся переклав його на вузеньке одинарне ліжко. Розв’язав вузол, розгорнув тканину і витягнув те, що там було.

Нижня білизна, жилет, трохи бетелю, маленька кулька, схоже, опійної смоли, і тоненький буклет якоюсь східною мовою. Чоловік явно не любив подорожувати з важкими валізами. Я перегорнув тоненькі сторінки й передав його Не Здавайся.

— Що скажете?

Сержант став уважно його роздивлятись, а я скористався ситуацією і привласнив опій.

— Я не експерт,— нарешті сказав він,— та, схоже, написано на санскриті. Можливо, якийсь релігійний трактат.

— Он як? — підняв я брови, забираючи у нього книжечку.— Ви ж брахман. Хіба не можете прочитати?

— Священик із мене не дуже вдатний,— відповів він.— Тому й пішов у поліцію.

Я підійшов до обпаленого кошика, підняв із підлоги й поставив на стіл. Одним пальцем перебрав те, що лишилося від стосика паперу. Зосталася нам від нього купка попелу.

— Що б він там не спалив, він добре постарався,— міркував я.— Знищив геть усе.

— Може, не все...— сказав Не Здавайся.

Він стояв навколішках під столом. Виліз, тримаючи щось у руках, і поклав це на столі. Клаптик паперу, схоже, відірваний від газетного аркуша. Він міг пролежати тут кілька днів, а міг упасти на підлогу саме перед тим, як убивця жбурнув у кошик усі інші папери. Я взяв папірець і ретельно його роздивився. З одного боку він був забруднений якимось жиром. Шрифт був азійський, але не такий, як у буклеті, і хоч я й не експерт з індійських мов, то явно була не бенгальська: їй бракувало гострих кутів і прямих ліній, притаманних бенгальським літерам. І не хінді. Літери кругленькі, із хвостиками та закарлюками. Я перевернув: знову щось написано над світлиною. Важко сказати, що на ній було, адже папірець — то лише клаптик, відірваний кутик аркуша. Та поміж іноземних слів було дещо, знайоме і мені,— англійські літери NGER 99К. Мені вони нічого не говорили. Хай би там що не було перед ними, воно було відірване і загинуло в полум’ї у кошику.

— Може, із цим ви краще впораєтеся, преподобний? — передав я папірець Не Здавайся.

Він подивився й похитав головою.

— Схоже на якусь південну індійську мову, сер.

— А на зворотному боці?

— Щось знайоме, сер. Не можу пригадати що.

— Ви дуже допомогли, сержанте,— зауважив я.— Є якісь думки щодо жирних плям?

Від старанності брови зійшлися в нього на переніссі.

— Сажа?

— Понюхайте.

Він підніс папірець до носа.

— Якесь мастило. Схоже на те, яким і ми змащуємо револьвери. Ваш тут, сер?

Я витяг пістолет із кишені й передав йому. Він відкрив комірку і принюхався, кивнув.

— Можливо, цим витирали револьвера.

— Цим не витирали,— виправив я.— Загортали в нього.

— Що?

— Ставлю на те, що в папір, від якого відірвали цей клаптик, було загорнуто револьвер.

— Навіщо святій людині загортати зброю в газету? — запитав Не Здавайся.— Невже таким чином намагався захистити свій одяг?

— Голова і тіло цього чоловіка вкриті попелом. Щось мені не здається, що він був занадто вибагливим щодо стану свого спіднього.

Зауваження Не Здавайся було дуже цінним. Навіщо загортати револьвер у газету? І навіщо вбивці залишатись у місті після виконання завдання? Непогані запитання. А відповідей на них я не маю.

Із коридора почувся стогін, і за мить на порозі виникла загорнута в сарі фігура місіс Міттер.

— Хай рам![8] — вигукнула вона.— Погляньте на цей безлад! Хто за це заплатить?

— У вас є ваша винагорода,— сміливо відповів Не Здавайся.

— Ви збожеволіли? Тут же збитків на дві сотні рупій! Подивіться на двері... і на меблі! І навіщо ви підпалювали мій кошик для сміття?

— Це робота вашого постояльця,— відрізав я.

— І де ж він? — зойкнула жінка.

— Можна вважати, що виїхав трохи раніше.

— Хтось мусить за все це заплатити,— заявила вона, махнувши рукою на суцільний безлад.

— Маю до вас пропозицію, місіс Міттер,— сказав я.— Допоможіть нам установити особу чоловіка, і я подумаю, як можна компенсувати ваші збитки.

— Хочете знати його ім’я?

— Для початку згодилося б.

— Воно записане в книзі,— відповіла вона.— Там, де ми реєструємо гостей. Він записувався, коли приїхав. Зараз принесу.

Вона ще раз із відчаєм оглянула кімнату і пішла до вестибюля.

Я вийшов на балкон і запалив сигарету. Піді мною двоє поліцейських санітарів завантажували в карету швидкої допомоги тіло вбивці, накрите білим простирадлом. Вийшов Не Здавайся.

— Потрібно дізнатися, хто цей чоловік,— сказав я.— Імовірніше, те, що він написав у конторській книзі, вигадане ім’я. Перевірте це.

— Так, сер,— відсалютував він.

— І простежте, щоб із бюро відбитків пальців передали його відбитки до моргу.

Якщо вірити Не Здавайся, саме в Калькутті народилося мистецтво сучасної дактилоскопії. Він стверджує, що біля її витоків стояли двоє бенгальців — один індуїст і один мусульманин. Авжеж, систему класифікації пов’язують не з їхніми іменами, а з іменем їхнього начальника, Едварда Генрі. За це він навіть отримав звання лицаря і став комісаром у Скотленд-Ярді. Що сталося з його підлеглими, невідомо.

Місіс Міттер повернулася з великою конторською книгою у твердій обкладинці. Наділа свої окуляри і почала водити пальцем по сторінках.

— Ага! — нарешті вигукнула вона.— Ось воно.

І передала книгу нам, тримаючи пальця біля імені, нашкрябаного чорними чорнилами. Бала Бхадра.

— Це бенгальське ім’я? — запитав я.

Вона глумливо хмикнула.

— Може, ваш приятель відповість?

Я повернувся до Не Здавайся.

Він похитав головою.

— Балабхадра — брат Джаґґернаута.