Необхідне зло

Тридцять вісім

з бараків повисипали солдати. Вони насолоджувалися теплою ніччю, курили біді[27] та грали в карти. Витріщалися на мене.

У тьмяно освітленій частині, де розташувалися камери, було тихо, якщо не брати до уваги шелестіння газети, яку читав під ліхтарем черговий офіцер.

— Хочу побачити ув’язненого,— сказав я.

Обличчя охоронця було рябим, як той ананас, ще й похмурим.

Він похитав головою.

— Не можна, сагибе. В’язня перевели.

— Що? — сторопів я.— Куди? До лазарету?

— Ні, сагибе. До фортеці.

— Коли? — не міг повірити я.— За чиїм наказом?

— Десять хвилин тому. Ось наказ.— І він помахав переді мною папірцем. На ньому була печатка магараджі, а поруч із нею — нерозбірливий підпис.

— Полковник Арора бачив? — запитав я.

Офіцер похитав головою.

— Не знаю, сагибе.

Я залишив його сидіти, а сам прихопив документ і кинувся через сади до палацу.

Вечірка Пуніта була в самому розпалі, полковник Арора стояв у кутку і попивав віскі.

Я кинувся до нього і схопив за руку.

— Мушу поговорити з вами! Терміново!

По дорозі до фойє сунув йому під ніс наказ про переведення в’язня.

— Це ваша робота?

Він збентежено дивився на папірець.

— Що це?

— Лист, згідно з яким бранця перевели у фортецю до майора Бхардваджа. Доставили двадцять хвилин тому.

— Що? — Полковник вихопив документ у мене з рук.— За чиїм наказом?

— Я сподівався почути відповідь від вас.

Він дивився на документ.

— Печатка магараджі, а от підпису не впізнаю.

Він зім’яв папірець і сунув у кишеню.

— Ходімо зі мною,— кинув мені.

Ми пройшли коридором, увійшли до якоїсь кімнати, він схопив слухавку телефона.

— Кому телефонуєте?

— Бхардваджу.

Полковник щось швидко сказав людині на іншому кінці лінії. Запанувала тиша, після чого йому відповіли. Обличчя Арори спохмурніло.

Він кинув слухавку.

— Увечері ніяких в’язнів до них не переводили. Більше того, вони навіть інструкцій не отримали, що збираються когось переводити. Коли забрали в’язня?

— Хвилин п’ятнадцять тому,— відповів я.

Полковник знову схопився за телефон. Судячи із запитань, він телефонував до бараків.

— Хто забрав в’язня? — гримнув він.— Що?

Арора поклав слухавку і подивився на мене.

— Хто забрав?

— Один із євнухів.

— Євнух?

Голова ішла обертом.

Перед очима постав Саїд Алі біля вікна на другому поверсі жіночої половини, він розмовляв із... Але цього не може бути.

— Ходімо! — Я кинувся до дверей.— Повертаємось до Будинку троянд.

Ми побігли прямо по лужках і за кілька хвилин були на місці. Арора автоматично попрямував до головного входу.

— Ні! — гукнув я.— Нам до гаражів!

— Навіщо?

— Хочу дещо перевірити.

Ми оббігли будівлю і штовхнули двері гаража. Усередині було темно. Полковник увімкнув світло, і мені стало зле.

— Потрібно перекрити всі виїзди з міста,— кинув я.— Якомога скоріше!

— Навіщо? — запитав він.

Я вказав на порожнє місце.

— Пурда-автомобіля невистачає.

Арора витріщився на те місце, де мала б стояти машина. Похитав головою.

— Не розумію.

Я й сам не дуже розумів. Усі мої міркування — лише теорія.

— А якщо це Девіка? — сказав я.— Третя магарані.

— Що?

— Якщо вона влаштувала замах на життя Пуніта? Якщо вона намагається розчистити дорогу до трону своєму синові?

Арора ледь розумів, про що я.

— Принцу Алоку? Вона не може... Тоді як сюди потрапили євнухи? Вона могла наказати найняти снайпера, а тепер допомагає йому втекти. Хто ще може так легко отримати печатку магараджі?

Раптом вираз його обличчя змінився.

— Але ж це означає... що вона також винна у смерті Адгіра?

Очі його блиснули. Він повернувся й кинувся до телефону, що висів на дальній стіні.

— Стривайте! — крикнув я.— Це все лише теорія.

— Так,— відгукнувся він,— теорія, підтверджена фактами.

За мить він уже щось казав у слухавку на хінді. Повернувся за п’ять хвилин.

— Готово. Пуніта я попередив,— сказав він, прямуючи до альфа-ромео.— Тепер мушу їхати в місто й координувати перекриття доріг.

— Я поїду з вами.

— Немає потреби, капітане,— відповів він.— Я триматиму вас у курсі.

— Я хочу бути там,— не відступавсь я.

Він поглянув на мене і замислився.

— Сержанту Банерджі нічого не хочете передати?

— Він зайнятий іншими справами.

Полковник підняв брови.

— Знайшли звіт Ґолдінґа?

— Так,— кивнув я.— Навіть два.

Полковник Арора гнав альфа-ромео по дорозі несамовито, фари розтинали морок. Обличчя його нічого не виражало, застигло, мов камінь. Після того як він зателефонував Пуніту, і словом не обмовився, жваву розмову минулої подорожі замінило рішуче мовчання. На поворотах скреготіли гальма, автомобіль мчав до центру міста.

— Вас щось непокоїть? — поцікавивсь я.

Він покосився на мене.

— Крім того, що в’язень утік?

— Так.

Він проігнорував запитання, і незабаром автомобіль рвучко зупинився біля готелю «Бомон».

— Це найвища будівля в центрі,— сказав полковник.— Улаштуємо пункт спостереження на даху.

Ми пробігли крізь фойє, налякавши адміністратора. Арора щось крикнув йому на хінді й поквапився до сходів. Краще від нього не відставати. Подолавши чотири марші, він відчинив двері і вийшов на дах. Унизу в бурштиновому світлі вуличного ліхтаря можна було роздивитися його людей, які займали свої позиції.

Позаду нас з’явився адміністратор. Підбіг до полковника і передав йому записку.

— Вибачте, капітане,— сказав Арора, прочитавши її.— Мушу зробити телефонний дзвінок. Незабаром повернуся.

Він пішов униз, а я повернувся до парапету і подивився на спляче місто. Десь унизу нашого бранця вивозили з міста в автомобілі у супроводі євнуха королівського двору. Чи можливо, щоб усе це влаштувала проста дівчина? Важко навіть припустити.

Із подивом я почув, як загарчав двигун альфа-ромео, і, кинувшись до протилежного краю даху, ледь устиг розгледіти, як до нього квапиться полковник Арора. Я побіг униз, та коли вискочив із фойє на вулицю, машини вже не було.

Я повернувся до готелю і підійшов до конторки. Адміністратор не підводив голову від книги. Я вибив її в нього з рук, схопив за сорочку і витяг на конторку.

— Що було в записці, яку ви передали полковнику Арорі? — запитав я.

Очі в бідолахи забігали, як у загнаної в кут ящірки. Маю я тут юрисдикцію чи ні, але приємно бачити, що ще можу нагнати страху.

— Нічого, сагибе! — заскиглив він.

Я відчував на обличчі його кисле дихання.

— Тобто як нічого?

— Коли ви увійшли, полковник сагиб наказав мені зачекати п’ять хвилин, а тоді піднятися на дах і передати йому папірець.

Я відпустив сорочку, і чолов’яга гепнувся на стілець. Вилаяв себе за дурість. Не Здавайся ж попереджав мене не довіряти полковнику, але я не послухав, і ось результат. Я застряг тут, у «Бомоні», а Арора тим часом... Навіть гадки не маю, що він робить.

Я подумав, що можу зробити. Можу реквізувати якийсь транспорт і повернутися до палацу, а можу побігати вулицями, розшукуючи Арору. Жоден із цих варіантів особливих результатів не дасть. Лишається третя можливість.

— Бар відчинений? — запитав я.

— Так, сер,— пробелькотів збентежений адміністратор і махнув однією рукою: — Он ті двері.

Я пішов було туди, але зупинився і поглянув на годинник. Пізно, але втрачати нема чого. Я повернувся до конторки.

— Будь ласка, передайте повідомлення міс Пемберлі з п’ятнадцятого номера. Скажіть, капітан Віндгем вибачається, що турбує її так пізно, але він у барі, і якщо вона вільна, просить скласти йому компанію.

— Так, сагибе,— кивнув він і нашкрябав слова на папірці.

У барі нікого не було, крім європейця в костюмі, що схилився над своїм келихом у кутку. Я сів за столик біля вікна і замовив шотландський віскі. Увійшла міс Пемберлі в білій блузі та чорній спідниці, волосся розсипалося по плечах. Я підвівся.

— Здивована бачити вас тут, капітане.

— Міс Пемберлі,— сказав я,— вибачте, що турбую в такий пізній час, але я був неподалік і маю ще кілька запитань до вас...

Я замовк.

— Вам пощастило, що застали мене,— сказала жінка.— Я прощалася. Завтра їду.

— Чи можу запропонувати щось випити?

— Тонік.

Я зробив знак бармену і замовив їй тонік, а собі ще одну порцію віскі.

— Як просувається розслідування? — поцікавилася вона.

— Відчувається певний прогрес.

Бармен приніс напої.

— Отже, ви хотіли мене про щось запитати?

— Якої ви думки про дивана?

— Містера Даве? — Вона трішки ковтнула тоніку.— Навіть не знаю, що про нього і сказати. Адгіру він не дуже подобався.

— Гадаєте, Адгір замінив би його, коли став би магараджею?

— Він казав про це кілька разів, але я й гадки не маю, ким він би його замінив.— Раптом вона виструнчилася.— Ви ж не вважаєте, що він причетний до вбивства Адгіра?

— Мушу розглянути всі варіанти,— відповів я.

Вона з недовірою похитала головою.

— Ми з вами обоє знаємо, що винний його брат Пуніт.— У голосі її забриніли нотки роздратування.— Замість того щоб розглядати всі варіанти, капітане, вам варто було б приділити час на пошуки доказів його провини.

— Запевняю вас, міс Пемберлі, я б залюбки це зробив, та якщо не розгляну всіх варіантів, то проявлю непошану до Адгіра.

Вона зробила ще один ковток, подивилась у вікно, у темряву.

— Вибачте,— сказала жінка.— Просто...

— Усе гаразд, міс Пемберлі. Я розумію ваше розчарування, але обіцяю: винного в убивстві Адгіра я обов’язково знайду.

Але, вимовивши ці слова, я зрозумів, що це, імовірніше, надії, ніж переконання: і її втішає, і моє сумління заспокоює. Справа ж, схоже, вийшла з-під контролю. Не встигла вона нічого відповісти, як нічну тишу розірвало стакато криків і дзенькіт розбитого скла. Я визирнув у вікно. Вулицею бігли чоловіки. Хтось тримав смолоскипи, інші — примітивну зброю.

— Що відбувається? — розхвилювалася міс Пемберлі.

Підбігло ще кілька чоловіків, і я пригадав інший натовп, який збирався однієї глупої ночі на вулицях іншого міста. То було у Вапінгу[28], 1914 року, і народ збирався громити крамницю, бо вважав її власників німцями. У певному сенсі Східна Індія не дуже відрізнялася від східного Лондона. Я поставив бокал і підвівся.

— Гадаю, вам краще повернутися до свого номера,— сказав я.— І замкніть двері.

— А ви куди? — сполошилася жінка.

Я кивнув на вікно.

— Туди.

Я біг вулицями й алеями, які прокидалися від сну. У будинках спалахували вогні, двері відчинялися, і звідти виходили люди — одні подивитися, інші, як і я, кудись бігли. Із вуст до вуст передавалися новини про заколот. Скільки з цих чоловіків знали, що відбувається насправді? Підозрюю, що дуже мало. Вони одразу пірнали у вир: хотіли стати частиною чогось захопливого, відчути радість і свободу, які охоплюють тебе в натовпі.

На відстані, десь за будинками, щось світилося. Поруч із мішками з піском, обплетеними колючим дротом, горів автомобіль, що налетів на телеграфний стовп і перетворився на груддя металу. Я добіг до понівеченої машини. Вікна затемнені, відірвані дверцята відлетіли у бруд. Горло зашкрябав сморід горілої гуми й обвугленої плоті.

Пурда-автомобіль.

Водій загинув: розбив голову об кермо. Під ногами захрустіло скло з вікон заднього відсіку. Занавіски зірвані, шкіряне сидіння заляпане кров’ю, ручка дверцят також у кривавих плямах. Краплі крові були й на землі, вели геть від автомобіля — когось відтягували.

Я пробрався вперед і зупинився, похоловши від жаху, коли побачив, що відбувається у світлі дюжини смолоскипів.

Двох чоловіків зі спотвореними та вкритими кров’ю обличчями, із руками за спиною, штовхали до невеличкого відкритого майданчика біля дороги. Там уже стояли два дерев’яні пеньки.

Чоловіків я миттєво впізнав. Один — наш в’язень, голова його так і бовталася. Інший — незважаючи на кров і синці, важко було сплутати цю високу, худорляву людину з кимось іншим — Саїд Алі, голова жіночої половини.

А тоді я побачив Арору. Він стояв поряд із червоною альфа-ромео, обличчя його було темнішим за грозову хмару. Він гаркнув, і солдати змусили двох чоловіків опуститися навколішки, покласти голови на колоди. Шию кожного зафіксували на колоді за допомогою шкіряної петлі на списі.

Я гукнув до полковника. Він озирнувсь і на мить завагався. Тоді опанував себе і кивнув із тим крижаним поглядом, яким привітав мене під час нашого знайомства.

Я пробрався крізь натовп, який жадав крові. Саїд Алі промовляв молитву. Другий чоловік застиг нерухомо, неначе в трансі.

— Капітане Віндгем...— Полковник не спускав очей із полонених.— Я сподівався, що вас тут не буде.

— Що відбувається, Арора?

— Це вже не моя відповідальність,— відрізав він.

— Цих чоловіків битимуть?

Він обернувся і з цікавістю поглянув на мене.

— Битимуть? Ні, цих чоловіків не битимуть. Їх стратять.

Я витріщив очі. Може, тому він і вагався, зустрівши снайпера в лісі? Він не спільник цієї людини, просто вирішував: убити його на місці чи зачекати.

— Ви не маєте повноважень їх страчувати! — крикнув я.

Він знову повернувся до видовища.

— Я маю наказ.

— Чий?

— Пуніта.

— Коли ви його отримали?

— Коли телефонував йому з гаража. Розповів про ваші підозри.

— Але ж страта в королівських штатах категорично заборонена.

— Вони зрадники.

— Цього ми напевне не знаємо.

Тепер він геть заплутався.

— Це було ваше припущення, капітане. Завдяки вам ми простежили ланцюжок від євнуха до пурда-автомобіля і до магарані Девіки. Саме ви вирішили їхню долю.

— Але все це лише теорія,— запротестував я.— Мої роздуми!

— Ваших роздумів вистачило, щоб переконати Пуніта. І якщо це заспокоїть ваше сумління, ви, імовірніше, маєте рацію.— Він кивнув на вбивцю, якого притиснули до колоди.— Нам обом відомо, що цей чоловік стріляв у вас і Його Високість сьогодні.

— Ми мусимо його допитати.

— Немає часу.

Він повернувся до одного зі своїх людей і віддав наказ. Той козирнув, дістав із кишені мушлю, підніс до рота і дмухнув. Натовп замовк, лише смолоскипи потріскували.

З-поза будинку вийшов слон. На шиї в нього сидів погонич, але сідла на спині не було. Натомість ноги його були прикрашені золотими браслетами, на кожному з яких було по три коротких леза.

Я сполотнів, зрозумівши, що зараз відбудеться. Полковник озирнувся на мене.

— Ви можете вважати це огидним, але страта слоном тисячу років була тут традиційним покаранням.

Слон підійшов до двох розпростертих тіл. Убивця почав крутитися, тож погонич вирішив почати з нього. Він підвів тварину до ніг чоловіка, і слон підняв свою велетенську передню ногу. Замість того щоб навалитися на жертву всією своєю вагою, тварина майже делікатно махнула ногою, відрізавши кінцівки від тулуба чоловіка. Його крики потонули в реві натовпу. Я заплющив очі.

— Євнуха ви не можете вбити! — наполягав я.

— Він допомагав злочинцю втекти. Він був у автомобілі з убивцею.

— Ви його допитували?

— Він у всьому зізнався. Адгіра вбили, у його брата стріляли саме для того, щоб малий принц зміг зайняти трон.

— Він сам це сказав?

Полковник кивнув.

— Десять хвилин тому.

— Де зараз магарані? — закричав я.

— Я все переказав до палацу. Саме зараз нею займається Пуніт.

— Що станеться з нею?

— Це не мені вирішувати.

Я повернувся до жахливої сцени. Слон продовжував гратися зі своєю першою жертвою, відрізаючи кінцівки, але не чіпаючи торса.

— Закінчуйте,— не витримав я.

— Добре.

Полковник щось крикнув погоничу. Слон став попереду в’язня і підняв ногу над головою чоловіка. Можу присягнутися, що тварина подивилася на полковника, немов чекала на останній наказ. Арора кивнув, слон опустив ногу, розтрощивши череп, немов то була яєчна шкаралупа.

Натовп збуджено закричав.

Я повернувся і пішов геть, слон перейшов до Алі. Я не відчував нічого. У душі моїй була порожнеча. За спиною кричали люди, спостерігаючи, як убивають євнуха. Я не озирався. Так і повернувся до готелю «Бомон».