Необхідне зло

Сорок один

наказав Не Здавайся братися до роботи й пообіцяв зустрітись у кабінеті Ґолдінґа за годину. Доти мусив відвідати ще одне місце.

На вулицях нічого цікавого не було. Місце, де вчора розбився пурда-автомобіль, нічого не видавало, крім викривленого телеграфного стовпа. Я проїхав повз нього і припаркувався біля «Бомона». За конторкою сидів інший службовець. Не звертаючи на нього уваги, я піднявся до дванадцятого номера і постукав у двері. Затримав дихання, чекаючи, коли Енні відкриє, але минуло кілька секунд і тисяча думок, жодна з яких не була приємною, а відповіді не було. Я постукав знову, цього разу голосніше.

— Хвилиночку! — почувся приглушений голос, і я з полегшенням зітхнув.— Хто? — Голос став голоснішим.

— Це я. Сем.

Двері відчинилися, і мене зустрів запах її парфумів і сама вона, загорнута в шовковий халат і з рушником на голові. От би це її вбрання було таким же звичним для мене, як і аромат.

— Усе гаразд, Семе?

— Не зовсім.

— Це ви про минулу ніч?

— Ви вже знаєте? — Я намагався не видавати свого здивування.— Вам Пуніт розповів?

— До чого тут Пуніт? Я про ваше зникнення. А ви про що, Семе? Що сталося? Це якось пов’язано з полковником Аророю?

— Що? — Стримати подив було б важко.

— Учора. Я була там, коли полковник зателефонував Пуніту. Ми ще танцювали.

— Що саме відбулося?

Вона відступила від дверей.

— Вам краще зайти.

Я увійшов до кімнати. Майже така ж, як у міс Пемберлі, за винятком п’яти величезних букетів троянд, кожен з яких перев’язаний червоною шовковою стрічкою і поставлений у вазу завбільшки з відро.

— Захоплюєтесь садівництвом? — прокоментував я.

— Це від Пуніта,— відмахнулася вона.

— Усі п’ять?

— Усі п’ять,— кивнула Енні.— Один букет щоранку і один — після обіду.

— Трохи забагато,— завважив я.— Перевіряли, чи не отруєні?

— Мабуть, вам краще зачекати в коридорі,— відповіла вона.

— Або вам,— огризнувсь я.— У мене жахлива сінна гарячка, тож краще розкажіть мені все, доки в мене сльози не полилися.

Я сів на ліжко, демонстративно відсунувши вазу на столику якомога далі.

— Здається, вже було після опівночі,— сказала вона, повертаючи вазу на місце.— Ми ще лишалися у вітальні. Пуніт, Даве, Кармайкли і я. Тут увірвався охоронець. Ми саме танцювали фокстрот, і Пуніту втручання не дуже сподобалося, але до телефону він пішов. За кілька хвилин повернувся, заявив, що вечірку закінчено і на нього чекають невідкладні справи. Ось і все. Він вийшов із кімнати. Ми теж розійшлися. Я пішла шукати вас, але не знайшла. Куди ви втекли?

— Байдуже,— відповів я.— Пригадайте, будь ласка, яким був Пуніт, коли повернувся?

— Тобто?

— Здивований чи приголомшений?

Вона на мить замислилась і похитала головою.

— Ні. Принаймні, мені так не здалося. Послухайте, Семе, що відбувається?

— Магарані Девіку заарештували,— пояснив я.— Можливо, вони з євнухом намагалися розчистити дорогу до трону принцу Алоку.

Вона так і охнула.

— Повірити не можу! Це правда?

— Вона мала мотив,— зітхнув я.— Факти не на її користь.

Енні підійшла до вікна, знову повернулася до мене.

— Має бути якесь інше пояснення. Вони допитали євнуха? Що він каже?

— Небагато. Він помер.

— Як?

Я пригадав нічну страту. Крики натовпу, коли слон розтрощив череп Саїда Алі.

— Краще вам цього не знати.

— А магараджа? Він дозволив заарештувати свою дружину?

— Наразі він нічому не може завадити,— сказав я.— Коли йому пред’явили докази її вини, його розбив параліч. Тепер за все відповідає Пуніт.

Схоже, це стало для неї несподіванкою.

— Що ж, вітаю, Семе,— нарешті промовила вона.

— З чим?

— Гадаю, принц буде вам дуже вдячний за те, що врятували вчора йому життя. Може, навіть запропонує якусь посаду.

Важко сказати, жартує вона чи ні.

— Сумніваюся. До того ж віце-король наказує мені повертатися до Калькутти. Потяг вирушає о десятій вечора. Вирішив вам про це повідомити.