Необхідне зло

Двадцять п’ять

поглянув на годинник. Щойно минула шоста.

Ще раз погортав сторінки щоденника. Майже поряд із кожною зустріччю стояло ім’я. Із ким же хотів побачитися Ґолдінґ о пів на сьому і чому біля храму? — Ходімо!

Я схопив кітель зі спинки стільця і кинувся до дверей.

Ми збігли сходами у двір і попрямували до гаражів із тильного боку будинку.

— Ось цей згодиться,— повернув я до старого Мерседеса-Сімплекса.

Металевий корпус автомобіля виблискував у вечірньому світлі.

— А ключ ви маєте? — запитав Не Здавайся.

— Він нам не потрібний,— показав я на отвір під ґратами радіатора.— Потрібно крутнути колінвал! Залізайте! — наказав я, витягуючи пускове руків’я.— Ця крихітка брикається, коли її починаєш заводити, і мені не хочеться, щоб вас понівечило.

Я повернув руків’я, двигун застукав, тоді загарчав, автомобіль ожив і підскочив не гірше за дикого коня.

Незабаром ми вже виїжджали через ворота палацу, прямуючи до мосту через Маханаді. На щастя, дорога була вільною, подекуди пленталися корови, траплялися вози. Я не міг позбутися відчуття, що людина, з якою збирався зустрітися Ґолдінґ, якось пов’язана із тим, про що він хотів зі мною поговорити. Чи прийде ця особа? Може, вона вже дізналася про зникнення бухгалтера, і сама налаштувалася втікати? У глибині душі я навіть плекав надію, що й сам Ґолдінґ прийде, що йому вдалося втекти від викрадачів і весь цей час він переховувався, чекаючи на цю зустріч. Адреналін зашкалював. Ми мчали запилюченою дорогою, сподіваючись дістатися до храму ще до половини на сьому.

Коли ми під’їхали, світло вже згасло. Я зупинився за кілька сотень ярдів від храму, припаркувався за деревами. Звідти ми дійшли до воріт храму пішки. Я послав Не Здавайся обійти територію по периметру, а сам зайняв пост під шатром розлогого баньяна.

Навколо було спокійно. Кілька літніх чоловіків і жінок сиділи схрестивши ноги за воротами. Ніхто не був схожий на людину, з якою міг би зустрічатися Ґолдінґ.

Підійшов Не Здавайся, збадьорений обходом території.

— Щось помітили?

— Ні, сер. Інших виходів немає.

Це означає, що ми мусимо пильнувати лише цей.

— Добре,— сказав я.— У такому разі нам залишається сидіти й чекати, хто прийде.

Доки ми чекали, до невеличкої групки біля воріт приєдналися інші, і поступово вона розрослася людей до п’ятдесяти.

О сьомій пролунав дзвін. Ворота відчинилися, увійшли кілька священиків у шафранових мантіях і почали роздавати милостиню. Невдовзі юрба почала розходитись, і священики повернулися в храм.

— Схоже, ніхто не прийде,— зітхнув я.

— Може, ще почекаємо? — запропонував Не Здавайся.

Я поглянув на годинник. Схоже, марно ми квапилися до храму. Той, кого мав зустріти Ґолдінґ, знає, що бухгалтер зник. Тож вештатися тут немає ніякого сенсу. До того ж на нас чекає полковник Арора.

— У нас обмаль часу,— сказав я.— Їдьмо.