Необхідне зло

Шістнадцять

вітло згасало, волога обліплювала тіло, немов мокра тканина. Автомобіль зупинився перед воротами посольства.

— Заїду за вами завтра о дев’ятій,— сказав полковник і наказав водію від’їжджати, навіть не чекаючи на нашу відповідь.

Я повернувся до Не Здавайся:

— Ходімо.

Ми пройшли повз індуса, що опускав британський прапор. Щоразу, коли він смикав за мотузку, лунав скрегіт іржавого металу. Та й на самому прапорі дірок було не менше, ніж на полі для гольфу. Схоже, на думку Кармайкла, побитий міллю прапор краще, ніж узагалі ніякого. Не скажу, що я з ним погоджуюсь.

Остіна ніде не було видно — мабуть, наш господар кудись поїхав. Утім, двері були відчинені, і ми пройшли до наших кімнат.

Я зачинив за собою двері, зняв сорочку і промокнув піт на грудях гамчою, тоненьким бавовняним рушником, який так подобається індусам і який застосовують геть усюди, особливо коли потрібно позбутися вологості. Та я тільки розмазав піт по всьому тілу, тож відкинув цю думку й умився теплою водою.

Підступив знайомий біль. Він іще не вийшов за лікоть, але незабаром переповзе далі — спочатку на м’язи спини, тоді на груди і стегна і нарешті дістанеться самих кісток. За ним прийде туман — спочатку збиратиметься на кінчиках нервів дрібною мжичкою, тоді ущільниться, застигне, затвердіє, стиснеться кулаком усередині мого черепа й урешті-решт витисне всі думки, крім однієї. Опій.

Процес від перших симптомів до повного забуття вимагає часу — може, кількох днів,— але коли вже він розпочався, то зупинити його може тільки доза «О». Тож зараз дуже важливо з користю витратити той час, який у мене залишився. Я ліг на рипуче ліжко, тоді встав і витяг з кишені штанів пачку «Кепстенса». Запалив сигарету і повернувся на ліжко. Згадалося давнє оголошення в газеті, що нахвалювало позитивний вплив тютюну на розумові здібності. «Дим „Огден“ стимулює мозок». Добре, бо мені потрібно все обміркувати, і я буду вдячним за будь-яку допомогу. Сигарету я докурив, але ніякого пожвавлення думок не помітив. Та сигарети — лише перша зброя у моєму арсеналі. Мабуть, настав час удатися до важкої артилерії. Валізка стояла на невеличкій скрині у кутку кімнати. Я переклав її на ліжко, відкрив замок і підняв кришку. Мій погляд автоматично звернувся до опійного приладдя, але я зібрався із силами і змусив себе взяти наполовину порожню пляшку віскі. Запаси потрібно розподілити з користю. У самій Калькутті такого добра небагато, а судячи із бюджету Кармайкла, тут узагалі пристойних напоїв не буває.

Я взяв склянку, що стояла за умивальником, налив собі добру порцію, сів на ліжко і відпив. Непокоїла мене розмова з міс Бідікою. Вона вирішила, що я представник Англо-Індійської діамантової корпорації. Це просто тому, що я сагиб, чи, може, була на те інша причина?

Турбувало й дещо інше. Нічого важливого, так, дрібнички. Перша — реакція майора Бхардваджа на фотографію мертвого вбивці. Чоловік нагадав йому покійного священика, сказав він. А ще, коли я запитав, хто вирішуватиме долю міс Бідіки, майор напустив туману: рішення приймає Кабінет, враховуючи при цьому думку королівської родини. Але ж магараджа для своїх людей був богом, а мій досвід підказує, що боги не перекладають такі рішення на своїх помічників.

Коли не допоміг і ще один ковток, я випив усе одним духом і налив собі ще. Одна порція віскі навряд чи щось зекономить. Краще почати з подвійної порції, щоб тоді не доливати. Друга склянка виявилася кориснішою. Я пригадав, що слово брата принца Адгіра, принца Пуніта, тепер уже нового ювраджа, має вагу. Цілком зрозуміло, якщо магараджа, у його віці, забажає знати думку свого другого сина. Чи не на це натякав майор Бхардвадж?

Цей зразок дедукції заслуговував на третю склянку, її я і налив би, якби у двері не постукали.

Я відчинив. На порозі стояв Не Здавайся.

— Що на вашу думку, із нею зроблять? — запитав він.

Ну точно крихітний Атлант, що тримає на своїх плечах усі клопоти світу.

— Із ким?

— Із міс Бідікою.

— Заходь,— зітхнув я.

— Я ж вас не потурбував? — запитав він, увійшовши.

— Тепер уже запізно цим перейматися.

Я вказав на стілець поруч зі столом.

— Я саме збирався випити. Не хочете?

— Ні, дякую.— Він підозріло мене оглянув: — Ви ж увечері ще не пили?

Я подивився на годинник. Рівно шоста. Чисто формально можна вважати, що перші дві склянки я випив удень.

— Ні,— запевнив я його з палкістю праведника.

На стілець уваги він не звернув, так і продовжував стояти.

— Вважаєте, що її звинуватять у співучасті в убивстві Адгіра?

Я налив собі віскі.

— Схоже, так воно і буде. Вона немов та скіпка у пальці королівської родини. Боюся, до опозиційних думок тут таке ж ставлення, як і до прокази. Винна вона чи ні, усі тільки зітхнуть із полегшенням, якщо її засудять.

— А далі що? Стратять?

— Не можуть. Принаймні офіційно. Мабуть, кинуть за ґрати, і я не думаю, що вийде вона скоро.

Він замовк, але навіть до ворожки можна було не звертатися, було й так видно, що відбувається в його голові. Він безнадійний романтик, а міс Бідіка — прекрасна панна, яка потребує допомоги. Він тільки і мріє, як її врятувати, навіть якщо й заговорити з нею після того так і не наважиться.

— Вважаєте, вона винна, сер?

— Сумніваюся. І магараджа сумнівається також. Він хоче знайти справжнього злочинця. Навіщо б іще він погодився, аби ми втручалися у справи його дивана?

Не Здавайся похмуро кивнув.

— Отже, сержанте,— продовжив я,— з чого почнемо?

— Ви старший офіцер, сер.

— Я у відпустці, не забули? А коли вже ви тут головний, чому б не відпрацювати свою платню?

Він витяг із нагрудної кишені нотатник і олівець.

— Я вважаю, ми мусимо повернутися до базових принципів.

— Саме так,— кивнув я, зробивши добрячий ковток віскі.— І що то таке?

— Мотив,— пояснив він.— Хто виграв зараз від смерті ювраджа?

— Якщо не брати до уваги міс Бідіки та її невдоволених прибічників, хто ще міг виграти?

— Релігійні фанати? — припустив він.— На вбивці було вбрання святого чоловіка. Може, принца вбили, тому що він зробив щось таке, чим їх образив?

— Можливо,— погодивсь я. Той факт, що вбивця скоїв самогубство, передбачає високий рівень фанатизму, який за межами Балкан вважається аж занадто високим для релігійної людини. Та й що ж такого міг скоїти Адгір? — Мусимо розпитати про це полковника Арору.

Не Здавайся нашкрябав кілька слів у своєму нотатнику.

— Ну, хто ще? — продовжив я.— Хтось наближений до родини?

Він легенько постукав олівцем по зубах.

— Найбільшу вигоду отримує його брат, принц Пуніт. Тепер, коли Адгір не стоїть у нього на шляху, він стає ювраджем і наступним у черзі до трону.

— Ви з ним знайомі? — запитав я.

Не Здавайся похитав головою.

— Ні, в Англії він не навчався. Синдром другого сина. Батько послав його до коледжу Майо в Раджастані. Це місце називають індійським Гарроу.

— Мусимо якомога швидше з ним поговорити. Хтось іще?

— Більше ніхто на думку не спадає.

— А ми? — наполягав я.

Не Здавайся заблимав очима.

— Ми його не вбивали, сер. Я б такого не забув.

— Ні, ми, британці. На платформі Говраха ми бачили Доусона. Може, військова розвідка позбулася Адгіра, сподіваючись убезпечити дорогу Самбалпура до нової іграшки віце-короля?

Він скептично хмикнув.

— Чи погодився б на таке віце-король?

Слушне запитання. Віце-король був таким же жвавим, як і листочок салату від минулого тижня. Та факт залишається фактом: майор Доусон був на вокзалі минулого вечора, і сумніваюся, щоб він там зустрічав свою матусю.

Я підійшов до вікна і поставив склянку на підвіконня.

— У Калькутті ви прохопилися, що в ювраджа від шкільних часів залишилося якесь особливе ставлення до британців. Що ви мали на увазі?

Не Здавайся почухав потилицю. Коли він заговорив, слова підбирав обережно. Відчувалося, що він хоче розповісти все, але розуміє, що його слова можуть образити англійця. Цілком у дусі індійців: вони часто ходять у розмові по канату між правдою і тим, що на їхню думку, хотіли б почути ми.

— Авжеж,— почав він,— усе було досить звичайним, прізвиська й таке інше, але мені здається, що особливо йому не подобалися «туалетні обов’язки». Він був принцом і вважав себе вищим за це. Гадаю, англійські хлопці чудово це розуміли і ще більше знущалися.

Позиції покійного принца можна було тільки поспівчувати. Нагрівання холодного сидіння для унітаза для якогось пихатого шестикласника могло дуже легко, як на мене, викликати ненависть до англійців до кінця життя.

— Чи не знаєте, він якось виявляв свої антибританські настрої?

Сержант похитав головою.

— Гадки не маю. Я його багато років не бачив, зустрів лише два дні тому.

Розмову перервав стукіт у двері.

— Капітане Віндгем? — почувся голос Кармайкла.

Двері трохи відчинились, і в них з’явилася голова посла.

— Не хочу вас турбувати. Просто нагадую, що вечерю подаватимуть за годину. Сьогодні до нас приєднаються ще кілька гостей.

— І той Фіцморіс із Англо-Індійської діамантової корпорації? — поцікавивсь я.

Кармайкл збентежено розсміявся.

— Ні, ні. Схоже, він сьогодні вечерятиме в палаці. Ні, наші гості інші, але все одно цікаві. Перший — містер Ґолдінґ, головний бухгалтер королівства. Якщо хтось і може розказати вам усю правду про Самбалпур, то це він. Неймовірний чоловік. Схиблений на кросвордах. Просить, щоб я зберігав усі примірники «Стейтсмена», лише для того, щоб він міг посушити голову над тими загадками. Іншого джентльмена звуть Портеллі. Антрополог, у своїх колах має неабияку вагу... Ну добре,— квапливо закінчив він,— побачимося за годину.

Двері зачинилися. Ми з Банерджі прислухалися до кроків, які віддалялися по коридору.

Не Здавайся хмурився — певне, він і досі міркував про долю міс Бідіки. Я спробував його розвеселити.

— Ви колись зустрічалися з антропологом?

— Після Кембриджа ні, сер.

— А я знав одного. Дивак на ім’я Хоґґ, який кілька років витратив на життя серед племені Амазонки. Він виступав у Холі Армії порятунку у Вайтчепелі, приніс купу ілюстрацій жінок того племені, які мали такий вигляд, немов на хвилинку з Едемського саду вискочили. Світлина з чоловіками була лише одна. Це змусило мене замислитись, якою є мотивація деяких людей, що займаються такими дослідженнями.

— Піду перевдягнуся,— сказав Не Здавайся.

— Оце правильно,— поплескав я його по плечу.

Я зачинив за ним двері і подумав, чи не випити ще. Урешті-решт вирішив не пити. За вечерею можна було б поставити багато запитань про Самбалпур, і робити це краще з ясною головою. Час минав. Якщо ми не знайдемо винного в убивстві Адгіра, боюсь, доля міс Бідіки буде гіршою за ту, яку я змалював Не Здавайся.