Необхідне зло

Сімнадцять

мілі Кармайкл була гарною жінкою. Висока, білява, примхлива. Цікаво, як це вона одружилася з дипломатом?

Вона займалася біля столу, особисто проводжала гостей на місця. За стіл ми сіли, щойно годинник на комині пробив сьому. Якщо не враховувати пишно прикрашеного комина, кімната була обставлена просто, без смаку — хіба можна було знайти у світі більш недоречне місце для вогнища? Головував тут обідній стіл червоного дерева, достатньо великий, щоб розсадовити за ним полковий оркестр, відполірований до блиску. На стіні висів обов’язковий портрет Георга V, на стелі тихенько погойдувалася пунка. Єдиним джерелом світла були дванадцять свічок у трьох підсвічниках, розставлених на рівній відстані один від одного. Мерехтіння світла створювало химерні тіні й надавало кімнаті привітної атмосфери.

Увійшло двійко слуг, обидва вдягнені в білі курти й обоє босоніж. Один тримав срібну супницю, яку поставив посередині столу, а тоді розлив суп у тарілки, інший відкоркував пляшку білого вина.

Усього нас було шестеро, сиділи ми досить далеко одне від одного: Кармайкл на чолі столу, його дружина на протилежному кінці, ми з Не Здавайся з одного боку, а бухгалтер Ґолдінґ і антрополог Портеллі з іншого.

На вигляд бухгалтеру було трохи за сорок. Худорлявий чоловік із темним волоссям, охайно причесаним на проділ, із сивиною на скронях. Очі ховалися за круглими окулярами в черепаховій оправі, і здавалося, що такими круглими їх зробили довгі роки витріщання в бухгалтерські книги. Він зняв із лацкана свого смокінга ледь помітну пилинку, поклав її на стіл і витер руки серветкою.

Антрополог, навпаки, був засмаглим красенем із русявим волоссям, і сяяв, як той професор у відпустці. Він нахилився і простягнув мені руку через стіл.

— Портеллі,— представився він.

— Італієць? — поцікавивсь я, чекаючи, доки слуга наповнить мій келих.

— Ні, святий боже,— відповів він бездоганною англійською.— Мальтієць.

— Неймовірно! — вигукнула місіс Кармайкл.— Не думаю, що Індією подорожує багато мальтійців.

Тут я вперше помітив, який чудовий колір обличчя вона має. Біла, як молоко, а це означає більш суворі заходи, ніж просто не виходити на сонце,— у таких місцях дива трапляються нечасто.

— Ви здивуєтеся, мадам,— відповів Портеллі.— Кілька мальтійських родин займаються торгівлею в Бомбеї і Калькутті. І ще більше здивуєтеся, коли я скажу, що існує невеличка, але активна спільнота індійських торгівців, переважно з провінції Сінд, для яких Мальта стала вже рідним домом.

Ця новина таки вразила б місіс Кармайкл, але судячи з того, як швидко вона змінила тему розмови, усе це її вже не дуже цікавило. Натомість вона ковтнула вина і повернулася до мене.

— Скажіть мені, капітане Віндгеме, що нового в Калькутті? Що зараз носять леді?

Наскільки мені відомо, жінки зараз носять точнісінько те ж саме, що й минулого року, а може, і позаминулого. Ціла купа нижніх спідниць, сукні до кісточок, ще й фланелеву білизну, від яких не хочуть відмовитися навіть у таку нестерпну літню спеку, за температури, коли чоловіки втрачають дар мови. Як на мене, це просто божевілля. Вони б могли позичити кілька ідей у місцевих жінок, але про це, звісно, і мови не було. Урешті-решт, ми ж британці. Мусимо відповідати стандартам. Тож наші жінки — утім, як і всі ми — мало не божеволіли від спеки, та все одно носили стільки шарів одягу, що могли б запросто чаювати десь високо в Гімалаях і не змерзнути.

— Гадаю, те ж саме, що й минулого сезону,— відповів я.

— Я просто обожнюю Калькутту,— палко заговорила вона.— Театри, вечірки, не кажучи вже про крамниці. Ми тут такі відрізані від світу, що інколи мені навіть здається, що коли б не гості, от як ви, я б померла від нудьги. Авжеж, ми отримуємо газети з Калькутти та Делі, але вони запізнюються днів на п’ять, і це все одно не те саме, що бути в тих містах.

— Якщо вже зайшла мова про Делі,— втрутився її чоловік.— Я послав телеграму і повідомив про ваш приїзд.

Ентузіазм у ньому так і вирував.

Ми з Не Здавайся перезирнулися.

— І якою була відповідь? — запитав я.

Він знизав плечима.

— Я на неї не чекав.

Місіс Кармайкл повернулася до мене.

— Дерек каже, що ви розслідуєте вбивство кронпринца, капітане. Як захоплююче,— посміхнулася вона.— Ви мусите нам про це розповісти. Самбалпур зазвичай така сонна місцина. Тут ніколи не відбувається нічого цікавого. Дерек обмовився, що заарештували вчительку, Бідіку, яка весь час усім дошкуляє. Навіть повірити не можу, що то вона.

— Чому ж? — поцікавивсь я.

— Ну,— помішала вона суп,— по-перше, я з нею зустрічалася. Вона може бути ким завгодно, але вона не убивця. Що ж до ювраджа, то я майже рада, що його не стало. Нестерпна людина. Жодного разу доброго слова про Дерека не сказав... та й про інших також. Не здивуюся, якщо його прикінчила власна жінка.

— Жінка? — здивувався Не Здавайся.

— Емілі,— суворо зауважив Кармайкл,— не зводь наклепів.

— Будь ласка,— попросив я,— мені цікаво послухати, що думає про справу місіс Кармайкл.

Кармайкл так глянув на дружину, та якщо хотів її налякати, марно витратив зусилля. У мене склалося враження, що не така вона жінка, яку можна легко залякати, особливо власному чоловікові.

— Ох, Дереку,— відмахнулася вона.— Навряд чи це таємниця. Ти ж сам казав, що про це знає весь двір.

— Про що? — запитав я.

— Авжеж про цей роман.

— У ювраджа був роман?

— Саме так,— сказала вона занадто переконливо як на плітки, які не могла підкріпити доказами.— Тут, у Самбалпурі.

— Вибачте, місіс Кармайкл,— утрутився сержант із таким виглядом, ніби жінка виконувала напрочуд складні підрахунки і він не встигав за нею стежити.— Я не розумію, як юврадж міг мати роман. У його батька гарем. Тож будь-яка жінка, що впаде йому в око, легко могла б стати його нареченою чи наложницею.

Місіс Кармайкл зробила добрячий ковток вина і повернулася до розмови.

— Не все так просто,— посміхнулася вона.— Розумієте, дівчина, про яку іде мова, не просто собі селянка, навіть не принцеса з вищої касти. Ні, наш юврадж знайшов собі білу жінку. Мемсагиб, не більше, не менше.— Вона змовницьки захихотіла.— Вона тут під іменем Катерини Пемберлі, і, подейкують, так його окрутила, що він готовий був узяти її за другу жінку. Можете собі таке уявити, капітане? Я зрозуміла б, якби то була якась проста дівчина, як-от офіціантка чи акробатка з цирку, якій магараджа якось купив Даймлер, але це поважна жінка з гарної родини. Дерек каже, що її батько — офіцер у Адміралтействі. Подумати тільки, така жінка — і зв’язалася з індусом... Повірити важко.

— Він був принцом, мадам,— утрутився Портеллі.

— Так, так,— погодилася вона,— та все одно...

— Сумніваюся, що королівській родині це подобалося,— сухо зауважив Не Здавайся.

— Що? — Місіс Кармайкл зміряла Не Здавайся поглядом, у якому легко читалося роздратування упереміш із нерозумінням.

— Гадаю, важко було б їм зберегти чистоту крові, якщо юврадж закохався в білу жінку,— пояснив сержант.

Погляд місіс Кармайкл дещо пом’якшився.

— Можливо. Магараджа інколи буває таким дивним, особливо враховуючи прокляття.

— Прокляття? — перепитав я.

— То все дурниці,— не витримав Кармайкл.— Не варто турбувати наших гостей тими забобонами, Емілі.

— Але місцеві мешканці в них вірять,— парирувала місіс Кармайкл.— І воно здійснюється вже досить тривалий час.

— Що саме? — уточнив я.

Кармайкли перезирнулися, але нічого більше не сказали. Тишу порушив бухгалтер Ґолдінґ.

— Кажуть, королівську родину прокляли,— почав він.— Прокляття Самбалпура. Йому вже кілька століть. Пращури магараджі тоді ще воювали. Проте подробиці розповісти не можу.

— Я допоможу,— підключився антрополог Портеллі.— Легенда розповідає, що раджа закохався в дружину правителя сусіднього королівства. Вони були союзниками, і раджа запросив свого приятеля на бенкет у старій фортеці, де схопив його і вбив, а тоді захопив його королівство і силою привіз удову до Самбалпура, де змусив її вийти за себе заміж. Кажуть, що не встиг священик закінчити обряд, як удова-рані заголосила й закликала довічне прокляття на правителів Самбалпура.

— І що за прокляття? — поцікавився Не Здавайся.

— Дружина правителя Самбалпура буде неплідною,— пояснив він.— І на диво, так і сталося. Теперішній магараджа успадкував трон лише тому, що дружина попереднього правителя була безплідною. Своєю чергою, його перша дружина, перша магарані, не подарувала йому дітей. Ось чому він офіційно запровадив полігамію. До нього правителі Самбалпура брали наложниць, але дружину могли мати лише одну. Покійний юврадж і його брат, принц Пуніт, народилися від покійної другої магарані, а малий принц Алок — дитина третьої магарані, Девіки. Більше того, магараджа не лише збільшив кількість дружин, наложниць у королівському гаремі також стало набагато більше.

— Чистісінька правда,— пирснув Ґолдінґ.— Наш шанований магараджа ласий до жінок.

— А прокляття здійснюється,— підсумувала місіс Кармайкл.— Дружина ювраджа також не подарувала йому спадкоємця.

Увійшли слуги і почали прибирати те, що залишилося від першої зміни страв. Я обміркував слова місіс Кармайкл. Прокляття там чи ні, але її звинувачення, якими б несерйозними вони не були, варто перевірити. Біла жінка, справжня леді, має роман із місцевим принцом. Сюжет для роману, для тих дешевих, солоденьких історій, що продаються за один пенні на платформах у Англії. Хіба у справжньому житті таке буває?

Я ковтнув вина. Стосунки ці не йшли з голови. Правильно Не Здавайся зауважив: індійцям цей роман так само не до душі, як і нам, тож не варто й дивуватися, що релігійні фанатики могли бажати смерті принца. Мушу поговорити з цією міс Пемберлі. Якнайшвидше.

Вечеря продовжувалася, поволі тривали розмови й пилося вино. Місіс Кармайкл переключила свою увагу на Не Здавайся, закидала його запитаннями. Її цікавило геть усе: від останніх кінофільмів у кінотеатрі «Рекс» до сімейного життя лейтенант-губернатора та його дружини. Мені стало шкода хлопця, але мушу віддати йому належне: він гідно тримався, на більшість запитань відповідав односкладно, проте, коли міг, давав розгорнуту відповідь. До такої ж стратегії він удавався, коли не мав бажання брати участь у грі.

— А вас що привело до Самбалпура, містере Портеллі? — запитав я антрополога.

— Досліджую традиції місцевих племен за дорученням Королівського антропологічного інституту,— відповів він.— Саме їхав до Пурі на Ратха-ятру, семиденне свято на честь господа Джаґґернаута, аж почув про наглу смерть ювраджа і не зміг відмовитися від такої доброї нагоди стати свідком поховального обряду члена королівської родини. Тож я приїхав сюди.

— О! Тут у Самбалпурі ви багато чого дізнаєтеся про культ Джаґґернаута,— втрутилася місіс Кармайкл.— Перша магарані велика прихильниця цього кумедного язичницького ідола. Вона навіть освятила для нього храм на березі річки. Вона дуже забобонна. Тільки богам відомо, навіщо магараджа з нею одружився. При дворі якось я чула, що вона дочка підмітальника, якщо цьому можна вірити.

Портеллі посміхнувся.

— Королівство Самбалпур має заплутані зв’язки із Джаґґернаутом. Найстаріше його зображення вирізане на скелі в печері біля Сонепура, недалеко звідси.

— То чому ж господь Джаґґернаут асоціюється з містом Пурі? — запитав Не Здавайся.

— По-перше, там розташовується великий храм, присвячений йому,— пояснив антрополог.— Король Пурі вважається хранителем священного храму. Але Самбалпур також є центром поклоніння Джаґґернауту. Може, ви вже знаєте, кажуть, що він пропливав через королівство по річці Маханаді у вигляді колоди.

Портеллі сів на свого коника, і варто було йому підспівати. Урешті-решт, це набагато краще, аніж слухати скарги місіс Кармайкл на те, як важко бути дружиною дипломата в часи урізання бюджету.

— Розкажете про це божество? — попросив я.

— Авжеж! — Він аж просяяв.— Ім’я Джаґґернаут означає «Правитель Усесвіту». Він вважається втіленням Вішну Захисника, другого божества в індуїстській трійці богів, які відповідають за створення, підтримку та знищення світу.

Місіс Кармайкл має рацію: Джаґґернаут дуже дивний у порівнянні з іншими індуїстськими богами. Варто почати з того, що цього ідола роблять із дерева, а всіх інших — із каменю чи металу. Його зображують із величезними круглими очима, з обрубками замість рук і геть без ніг. Що цікаво, у «Ведах», найдавнішому індуїстському писанні, про нього немає жодної згадки, і серед класичного індуїстського пантеону його не знайдеш. Припускають, що Джаґґернаут спочатку був богом лісів, і йому поклонялися місцеві племена Одіші.

— Що скажете, Не Здавайся? — запитав я.

— Це не новина, я вже чув цю теорію, сер.

— Мене це не дивує,— посміхнувся Портеллі.— Я активно досліджую цю тему. Схоже, він був богом племені, а до індуїстської міфології потрапив, лише коли ваші пращури, войовничі арії, прийшли до Одіші.

І він заходився розказувати історію Ратха-ятри: як дивну дерев’яну колоду з обрубками замість рук і майже без ніг щороку везуть на гігантській колісниці, запряженій відданими прихильниками, до будинку його тітки, а за тиждень — назад.

Місіс Кармайкл не приховувала, що ставиться до цієї історії з великою недовірою, хоча важко сказати, що здавалося їй більш неймовірним: бог без ніг або те, що він раз на рік навідувався на гостину до своєї тітоньки. Я також був налаштований скептично, та якщо бог може з’явитись у вигляді палаючого куща, чого б йому не стати колодою? Та це найменше, що мене хвилювало. Розмови про Джаґґернаута викликали хвилю чогось темнішого. Чи може вбивство принца мати релігійне підґрунтя?

— Послухайте, містере Портеллі,— сказав я,— чи не могли б ви мені допомогти? Чи не відомо вам, яке значення мають позначки на чолі священиків? Дві білі лінії, що сходяться на переніссі, а між ними тонша червона лінія.

Обличчя його пожвавішало.

— Це шрічаранам,— пояснив він.— Знак послідовників бога Вішну.

Думки мої набирали обертів. Знак на чолі вбивці вказує, що він послідовник Вішну. Він кинувся у натовп Ратха-ятри, процесії на честь Джаґґернаута, якого Портеллі щойно назвав утіленням Вішну. А ще цей чоловік зареєструвався в готелі «Йєс, пліз» під іменем Бала Бхадра, утвореному від імені брата божества, а тепер ще виявляється, що Самбалпур — осередок міфології, присвяченої Джаґґернауту. Забагато збігів — а у випадкові збіги я давно не вірю.

Коли принесли десерт, ми допивали п’яту чи шосту пляшку вина. Місіс Кармайкл перебувала у стані щасливого сп’яніння, та й решта нас від неї не відставали. Спостерігаючи, як спокійно ставиться до стану жінки Кармайкл, я зробив висновок, що таке, певне, часто з нею трапляється. Та хіба мені судити? Не думаю, що багато цікавих справ знайдеться для молодої білої жінки увечері у Самбалпурі, хіба що келишок перехилити чи й кілька. На її місці я б теж так робив і, якщо чесно, на алкоголі б не зупинився. Якщо можна знайти опій.

Ґолдінґ і Портеллі обговорювали приготування до похорону ювраджа, який було призначено на завтра.

— Як правило поховальну церемонію проводить старший син, але він помер, не лишивши дітей, тож цей обов’язок, певне, виконає його брат, принц Пуніт.

— Не батько? — втрутивсь я.

— Можливо,— знизав плечима Портеллі.

Його слова пробили хмільний туман місіс Кармайкл. Вона раптом підняла голову.

— Не думаю, що це станеться. Подейкують, що старий помирає.

Я повернувся до Кармайкла.

— Це правда?

Він уже відмовився від спроб притримати язик своєї дружини, щоб та не бовкнула чогось, чого не схвалить кабінет іноземних справ.

— Ходять такі чутки,— тихо погодився він.

— Та годі, Дереку,— не заспокоювалася дружина.— Усім відомо, що наступного місяця він вирушає до Швейцарії, щоб порадитись із лікарями. Питання в тому, чи повернеться.

Місіс Кармайкл виявилася справжнім скарбом: вона обізнана із життям Самбалпура, як ніхто інший. Якщо їй колись набридне бути дружиною дипломата, вона запросто зможе зробити кар’єру у розвідці. Я власноруч відведу її до «Відділу Н».

— Не можна батьку ховати свого сина,— продовжила вона,— особливо після того, як він утратив і матір хлопця...

Речення вона закінчила з таким виглядом, що стало ясно, як їй кортить поділитися цією історією. Припускаю, що достовірного там було мало — три частки пліток на частку правди,— але я б залюбки послухав.

— Що з нею сталося?

Обличчя Емілі Кармайкл осяяла посмішка, немов сонце визирнуло з-поза хмар.

У мерехтливому світлі свічок вона почала розповідь про матір ювраджа — другу магарані — прекрасну принцесу, найяскравішу перлину Самбалпура. Про жінку, яка закріпила свою позицію при дворі, подарувавши монархові спадкоємців чоловічої статі, яких він так чекав. Та незабаром їй стало нудно: набридли офіційні прийоми й довічне перебування на жіночій половині палацу в той час, як чоловік жив у Парижі та Лондоні. До неї доходили жахливі історії про басейни, заповнені шампанським, про інтрижки з телефоністками та машиністками, які були зачаровані щедрими подарунками і плекали таємні мрії стати принцесами. Наложниці — це одне, а от романи з європейськими дівчатами — геть інше. А тоді сталася та історія з міс Нормою Гатті, асистенткою педикюрші з Бостона, яку магараджа зустрів одного вечора біля «Ріцу».

— Магараджа втратив від неї голову,— розказувала місіс Кармайкл.— І вже за місяць освідчився і запропонував стати своєю третьою дружиною. Авжеж, авантюристка була сама не своя від радощів. Вважала, що зірвала джекпот.

Я її чудово розумію. Не кожного дня дівчина з Бостона отримує шанс стати принцесою.

— Диван і весь кабінет запанікували,— продовжила господиня.— Сама думка про те, що король одружиться із простою дівчиною, була нестерпною. Асистентка педикюрші — магарані? Неподобство.

— Гадаю, ситуацію ускладнював і той факт,— пробурмотів Не Здавайся,— що ім’я Гатті схоже за звучанням на слово «гаті». Мовою хінді це означає «слон».

Місіс Кармайкл не звернула уваги на його зауваження.

— Та дивно те,— вела вона далі,— що єдиною особою, яка не заперечувала, була друга магарані. Певне, вона вважала, якщо Норма стане принцесою і сидітиме на жіночій половині будинку, за нею можна буде пильнувати, а це набагато краще, ніж хвилюватися про коханку магараджі невідомо де. А може, сподівалася, що Норма стане ковтком свіжого повітря у задушливій атмосфері двору. Та цьому не судилося відбутися. Урешті-решт першій магарані вдалося переконати магараджу, що міс Гатті — погана для нього партія, і весілля скасували. Норма все одно приїхала до Самбалпура. Кажуть, що вона зупинилася в готелі «Бомон» і відмовлялася їхати, доки магараджа не погодився виплатити їй кругленьку суму в півмільйона фунтів.— На цих словах вона широко розплющила очі.— Містер Ґолдінґ може підтвердити.

Бухгалтер кашлянув і відпив вина.

— Ви розказували нам про смерть другої магарані? — нагадав я.

— Так. Десь за рік після цієї історії з Нормою друга магарані вирішила, що з неї досить життя в гаремі. Вона пригрозила полишити палац і повернутися до Калькутти. Уявіть, який то був скандал. Дружина кидає магараджу і тікає до Калькутти. Звісно, її умовляли залишитися, обіцяли все, що душа забажає, але вона не погоджувалась. Тоді їй почали погрожувати. Сказали, що вона ніколи більше не побачить своїх синів. Це й змусило її передумати. А за три місяці вона померла. Лікар сказав — від тифу, але ніхто не повірив. Подейкують, що вона знову зібралась іти, і її вбили. Отруїли.

Портеллі так голосно зітхнув, що полум’я свічок навпроти нього аж заколихалося. Реакцію Ґолдінґа важко було роздивитися через келих із вином, якого він саме підніс до губ.

— Магараджа отруїв? — уточнив Не Здавайся.

— Тут і прихована таємниця,— відповіла місіс Кармайкл.— Її смерть явно його пригнітила. Він відмовився від подорожі до Європи на цілий сезон і не виходив із палацу. На цілий рік він відмовився від усього, включаючи управління королівством. Кажуть, що коли він вийшов, то була вже інша людина.

Історія про можливе вбивство другої магарані, здавалося, розвіяла всі веселощі. Ґолдінґ сполотнів. Він зробив іще ковток. Гості розбилися на кілька групок. Забувши про Не Здавайся, місіс Кармайкл щось зашепотіла бухгалтеру, а її чоловік почав обговорювати щось із Портеллі.

— Прошу мене вибачити,— сказав нарешті Ґолдінґ, поглянувши на годинник,— з вашого дозволу я піду. Вже пізно.

— Авжеж! — підхопив Кармайкл, якому й самому хотілося швидше завершити вечерю.— Час прощатися.

Мене це цілком улаштовувало. Тепер можна перекинутися словом із Не Здавайся, якщо він і досі може ясно думати. Про себе я не можу такого сказати. Минуло майже сорок вісім годин від мого візиту до Тангри, і нервові закінчення боліли ще гірше. Біль посилювався, а з ним посилювалась і моя рішучість випробувати вміст подорожнього набору. Думка про те, яке це безглуздя, така реальна ще кілька годин тому, розвіювалась, як дим над опійною лампою. Мене охопило нестерпне бажання скоріше дістатися до своєї кімнати, і що раніше я закінчу із сержантом, то скоріше втамую свій голод.

Гості перейшли до вітальні, а Ґолдінґ потягнув мене вбік. Схоже, алкоголь на нього погано впливає. Він спітнів, зняв краватку-метелика і розстебнув комірець.

— Капітане Віндгем,— сказав він хрипким, захмелілим голосом.— Мушу з вами поговорити.— Він знервовано крутив каблучку на мізинці.— Мене дещо дуже хвилює.

— Авжеж,— погодивсь я.

Він озирнувся, помітив, що до нас наближається Емілі Кармайкл із келихами.

— Це має відношення до вбивства принца?

Він так і крутив свою каблучку. Цікава штучка, з викарбуваним лебедем.

— Не хочу говорити тут. Якщо можна. І вас прошу бути дуже обережним.

— Вийдемо надвір? — запропонував я.

Він рішуче похитав головою.

— Ні, ні. Завтра. Рано.

— Тож завтра,— сказав я.— О дев’ятій я буду в Будинку троянд.

— Ні, не там. Зустрінемося тут, біля воріт посольства о восьмій.