Необхідне зло

Примітка автора

На цей роман мене надихнула історія шаха Джахан-бегума, династії мусульманських цариць, що правили індійським штатом Бхопалом від 1819 до 1926 року. У сьогоднішньому світі релігійного фундаменталізму і реакційної політики варто пам’ятати, що сотню років одним із індійських королівств правили (дуже непогано) мусульманські жінки.

Королівство Самбалпур дійсно існує, майже в тих кордонах, що й у книжці, хоча в 1849 році його прибрала до рук Ост-Індська компанія, коли правитель Нараян Сінґх помер, не залишивши прямого спадкоємця.

Історія королівства налічує кілька тисяч років, про нього згадує у своїй книжці ще Птолемей[30]: Самбалака на лівому березі річки Манада, теперішньої Маханаді. Відомості про нього можна знайти у китайських хроніках, включаючи праці Сюаньцзана[31], де згадується і славетний король Самбалаки Індрабхуті, найдавніший із відомих правителів Самбалпура, засновник ваджраяни[32] та ламаїзму[33].

Самбалпур завжди був центром поклоніння Джаґґернауту, про ідола цього божества згадується у записах, які датуються десятим сторіччям. Тоді ідол стояв у печері біля Субарнапура. Вважали, що королівство перебуває під особливим захистом Джаґґернаута. Це єдине місце в Одіші, де добувають алмази й вугілля. Французький торговець Жан-Батист Таверньє у своїй книжці «Шість подорожей до Туреччини, Персії та Індії» (1676-1677) описує численні алмазні копальні Самбалпура. Він заявляє, що на час його візиту там працювало вісім тисяч людей, хоча є свідчення, що працювали вони на розсипищах, глибоко в шахти не спускалися. За словами англійського історика Едварда Гіббона, самбалпурські алмази експортували навіть до Римської імперії.

Усім, хто хоче дізнатися більше про індійські королівські штати та їхніх пишних магарадж, раджу почати з неймовірної книжки «Високість: магараджі Індії» Енн Морроу.

Тим же, кого зацікавив загублений світ опійних курців, варто прочитати книжку «Опійний біс» Стівена Мартіна, історію про те, як людина захопилася і стала залежною від цього екзотичного наркотику.