Двадцять шість

и поверталися до міста. Я щосили вчепився у кермо. Шанси були малі, але я так сподівався, що у храмі щось відбудеться.

Поруч зі мною похмуро мовчав Не Здавайся. І це дратувало мене ще більше. Мабуть, виною цього є розчарування та біль у черепі.

Арора й досі був у Будинку троянд.

— Що скажете? — поцікавився він.

Я щось пробелькотів, та він усе одно був занадто зайнятий своїми думками, щоб прислухатися до моєї відповіді: ми не мусили запізнюватися на вечерю на честь ювраджа.

— Спочатку зайдемо в будинок для гостей,— запропонував він.— Ви, певне, хочете перевдягнутися до вечері.

Будинок для гостей виявився гарненькою віллою зовсім поруч із головним палацом. Нас залишили під опікою слуги у лівреї, який провів нас сходами, дорогою розповідаючи історію будинку. На його слова я не звертав уваги. Єдина історія, яка мене цікавила,— що сталося з моєю валізкою за останні дванадцять годин.

— Ваша кімната, сер.

Я подякував і, ледь стримуючись, щоб не здатися грубим, зайшов і зачинив за собою двері. Кімната була пишно, але з великим смаком обставлена, з обов’язковим набором французьких меблів і ліжком із балдахіном завбільшки з тенісний корт. Але все це мене не цікавило, я кинувся до шафи тикового дерева, мало не перечепившись через тигрячу шкуру на підлозі. Паща у тварюки була ледь не більша від моєї голови. Я смикнув за ручку шафи і рвучко відчинив двері.

Усередині в мене все похололо.

Мій одяг було охайно розкладено на полицях. Валізки і сліду не було. Я повернувся й у розпачі оглянув кімнату, нарешті помітив її на складеному столику в кутку.

Я кинувся до неї і натиснув на замочки. Вони клацнули й відкинулись, і з тривогою, якої не відчував із часів війни, я підняв кришку.

Зітхнув із полегшенням.

Набір для приготування опію і досі там лежав, і досі був замкнений. Я витяг із маленької кишеньки ключика і відкрив. Усе було на своїх місцях. Моя таємниця залишається зі мною. Та все одно я вилаяв себе за те, що склеїв дурника, прихопивши його із собою в Самбалпур.

Прийнявши душ, я з подивом побачив накрохмалену білу сорочку, чорний фрак і краватку, що висіли у шафі поруч із моїми сорочками. Доки вдягався, намагався підсумувати все, що нам удалося дізнатися.

Адгір виявився не такою простою людиною, як мені здавалося. Слова Катерини Пемберлі лише підтверджували те, що за день до цього розказала мені Шрейя Бідіка. Адгір не був дилетантом. Його любив не лише власний народ, а й англійські жінки. Від цієї думки ставало сумно. Від цього в душі прокидалося щось таке, чого я інстинктивно намагався уникнути.

Я спробував зосередитися. Безліч білих чоловіків мали коханок-індусок; та й чорт мене забирай, жінка, за якою я впадав останні дванадцять місяців, також не була лілейно-білою, чому ж мусить бути інакше, коли індієць закохується в білу жінку? Утім, це була геть інша справа. Це знає кожен англійський чоловік — чи то ба, відчуває,— бо ніхто ніколи не пояснить цього відкрито. Ти просто вбираєш усе це в себе, як і все інше сміття про вищість білої людини. І схоже, хоч мені й удалося позбутися більшості дурниць, кохання між індусом та англійкою я прийняти був неготовий.

І тут мене немов блискавкою вдарило. Я зрозумів, що більше за все мене пригнічує не те, що індійця привабила біла жінка,— це, хоч і неприємно, але зрозуміло,— а той факт, що вона могла відповісти на його кохання. Виявляється, мені це не подобається, утім важко сказати, що саме викликає відразу: почуття міс Пемберлі чи мої власні.

Потрібно спрямувати енергію на більш продуктивні справи. Кількість потенціальних підозрюваних зростала, тепер серед них опинилися Пуніт, дружина покійного принца, британська військова розвідка й Англо-Індійська діамантова корпорація. Єдиною, кого можна було виключити, на мою думку, була жінка, яку місцева влада вже заарештувала за цей злочин.

Сюди додалася ще й таємниця зникнення бухгалтера. Чи існує якийсь зв’язок між убивством Адгіра і зникненням містера Ґолдінґа?

Мої думки перервав стук у двері.

— Капітане Віндгем, сагибе? — пролунав голос із коридора.— На вас чекає полковник Арора.

Я подякував голосу, закінчив зав’язувати краватку і надягнув фрак. Сидить вельми непогано, не гірше за той, що лишився в моїй шафі у Калькутті. Я вимкнув вентилятора на стелі та вийшов із кімнати.

Ми зупинилися біля входу до Сур’ї Махал. Кілька автомобілів уже стояло там, вогні палацу так і сяяли на відполірованому хромуванні.

Арора повів нас усередину, повз ряд охоронців, крізь цілу аркаду дверей, які розчинялися по першому його слову, і ми опинилися в кімнаті, повній диму, досить просторій, щоб там міг станцювати слон. З одного боку стояв сер Ернест Фіцморіс і щось говорив Кармайклу, в одній руці якого було віскі, а в іншій — сигара. Схоже, посол усім серцем із ним погоджувався. Власне, Кармайкл усім серцем погоджувався геть із усим, що б не казав цей ділок.

На канапі по центру кімнати сиділи місіс Кармайкл і приваблива молода індуска в зеленому сарі. Дружина посла зітхала над сапфіровим намистом жінки, яку така увага бентежила.

У дальньому куті, подалі від інших гостей, шепотілися про щось диван і майор Бхардвадж. На диванові була кремова курта до колін, майор прийшов у військовій формі, і на грудях у нього дзенькало стільки медалей, неначе він пограбував королівський монетний двір.

— Хто це? — поцікавивсь я, вказавши на молоду індійську жінку, коли до нас підійшов слуга з келихами шампанського на срібній таці.

— Це, мій любий капітане,— відповів полковник Арора,— магарані Девіка, третя дружина Його Високості магараджі.

Оце так несподіванка! І не тому, що вона за віком в онуки королю годиться, а переважно тому, що, як мені здавалося, королівські жінки не можуть відвідувати такі заходи. Мені казали, що вони можуть подорожувати в особливому автомобілі, але я вважав, що лише в ті місця, де немає чоловіків.

— Хіба вона не мусить залишатися на жіночій половині? — запитав я.

Полковник так глянув на мене, ніби я бовкнув щось безглузде чи навіть образливе.

— Капітане,— зітхнув він.— Жіноча половина — не в’язниця. Якщо чоловікам не можна туди заходити, це не означає, що жінкам не можна звідти виходити. Вони можуть заходити й виходити, коли захочуть.

— Чому тоді я не можу розпитати принцесу Ґітанджалі? — розгубивсь я.

Юна магарані повернулася в наш бік. Вона справжня красуня.

Полковник зробив ковток шампанського, побачив вираз мого обличчя.

— Ми вже про це говорили, капітане. Мусимо дотримуватися протоколу.

Не встиг я заперечити, як двері відчинилися, і увійшла Енні в чорному шовковому сарі, розшитому по низу золотими квітами. Волосся вона зав’язала назад, а на шиї виблискувала діамантом оксамитка, яку я вже бачив у Калькутті. Я вперше побачив її в індійському вбранні, вона впливла до кімнати, як справжня богиня.

Обличчя полковника Арори пожвавішало.

— Міс Ґрант,— посміхнувся він.— Приємно знову вас бачити.

Енні посміхнулась у відповідь і підійшла. Арора взяв її руку й поцілував.

— Дозвольте сказати, що сьогодні ви просто сяєте.

Схоже, вони з Енні вже давно знайомі. Чому б і ні, подумав я. Вона була приятелькою Адгіра, Арора — його ад’ютант. Але чомусь це мене роздратувало.

Арора повернувся до мене.

— Дозвольте представити капітана Віндгема і сержанта Банерджі з поліції Калькутти.

— О, ми з цими джентльменами давні приятелі,— відповіла вона, протягуючи мені руку для поцілунку. Я з радістю торкнувся її губами.

— Невже? — здивувався Арора.

— Світ дуже маленький,— пояснив я.

— Саме так,— погодилась Енні. Очі її хитро виблиснули.— Власне, ми всі маємо спільного знайомого. Промисловця Джеймса Бучана,— додала вона.— Саме на одному з його прийомів у Калькутті я познайомилася з Адгіром і полковником Аророю.— Вона повернулася до полковника: — Вибачте капітана Віндгема, полковнику. Він не великий прихильник містера Бучана. Утім, капітан до всіх ставиться з певною підозрою.

Полковник переводив погляд із мене на Енні та не знав, що і сказати.

— Гадаю, в одному капітан зі мною погодиться: сьогодні ви маєте напрочуд елегантний вигляд,— нарешті сказав він.

— Сукня вам дуже личить,— додав я.

— Дякую, капітане,— з усмішкою відповіла Енні.— Хочу повернути вам комплімент. Давненько не бачила я вас у фраку, уже почала боятися, що ви забудете, як зав’язувати краватку.

Рука сама потяглася до краватки під комірцем. Вона не така вже й далека від правди.

Відчувши моє збентеження, Арора спробував розрядити атмосферу.

— Ходімо, міс Ґрант,— узяв він її під руку.— Дозвольте мені представити вас іншим жінкам.

Я ковтнув шампанського і простежив поглядом, як він повів її до місіс Кармайкл і магарані Девіки.

Поруч зі мною зітхнув Не Здавайся.

— Що таке, сержанте? — поцікавивсь я.

— Нічого, сер.

— Кажіть,— не відступав я.— Мало мені того, що сталося, так ще і про вас непокойся!

— Просто мені здалося, що полковнику Арорі подобається міс Ґрант, сер.

— Дурниці,— відрізав я і махнув рукою в напрямку бару.— Навіть не уявляю, як це взагалі могло спасти вам на думку. Ходімо вип’ємо, доки уява не завела вас занадто далеко.

Сер Ернест Фіцморіс відірвався від розмови з Кармайклом і посміхнувся нам. Кармайкл був не такий радий нас бачити.

— Два подвійних віскі,— кинув я бармену і повернувся до англійців.

— Є новини з Делі, містере Кармайкле? — простодушно поцікавивсь я.

— Телеграф не працює,— спохмурнів посол.— Схоже, мусон пошкодив лінію на півночі від Самбалпура. Ніяк не можу передати повідомлення.

— Шкода.— Я поцокав язиком, піднімаючи один із кришталевих бокалів, які поставив на стійку бармен.— Може, зателефонувати?

— Телефонні лінії також пошкоджені.

— У такому разі я лишуся, доки не полагодять лінії. Не хочу ображати магараджу своїм від’їздом, особливо після його люб’язного запрошення пожити в палаці.

Кармайкл опустив бокал із джином.

— А ви, сер Ернест? — продовжував я.— Надовго тут?

Ділок похмуро покосився в бік дивана і майора Бхардваджа.

— Залюбки повернуся до Калькутти якомога скоріше,— відповів він.— Якщо місто ще не змило. Чув, дощі цього року дуже сильні.

— Вам не подобається Самбалпур? — поцікавивсь я.— Мушу зізнатися, мені тут починає подобатися. Принаймні, їхати я не кваплюся.

Він затягнувся сигарою.

— Трохи задалеко від цивілізації, як на мене.

Я оглянув кімнату і заможних гостей, що пили коктейлі та шампанське.

— Що скажете про сьогоднішній похорон? — запитав я.

— Доволі видовищно,— хмикнув він,— і дуже мелодраматично, як на мій смак. Чого варті лише слони, що плачуть!

— Ви добре знали принца Адгіра?

Він зробив маленький ковток віскі.

— Не дуже. Ми мали ділові стосунки, але він не з тих людей, із якими я приятелюю.

— Цікаво,— зауважив я.— А я чув, що його називають передовою людиною. Блискучою. Мені казали, що він став би чудовим правителем.

— Так, так,— утрутився Кармайкл.— Він був дуже розумним. Може, навіть занадто розумним.

— Дуже слизький,— кивнув Фіцморіс.— У переговорах у глухий кут загнати важко було.

— Гадаєте, з його братом легше буде мати справу?

— Сподіваюся,— посміхнувся він і підняв бокал.

Більше запитати я нічого не встиг, бо двері відчинилися й увійшов принц Пуніт. Усі очі звернулися до нього, його ж погляд був спрямований на жінок. На ньому був фрак, такий випрасуваний, що, торкнувшись, можна було, певне, порізати руку. Він пройшов на середину кімнати, шкіряні черевики відбивали світло, немов те дзеркало, поблажливо кивнув Кармайклу і підійшов до Фіцморіса, який узяв бокал у ліву руку, в якій тримав сигару, а праву протягнув принцу.

— Шановний сер Ернест,— сказав принц, проігнорувавши простягнуту руку,— сподіваюся, про вас добре піклуються?

Освіту, може, він і в Індії отримав, але акцент у нього був такий само англійський, як і у покійного брата.

— Авжеж, Ваша Високосте,— відповів Фіцморіс, одним плавним жестом перетворюючи відхилене потискання руки в початок поклону.— Гостинність вашого батька, як завжди, бездоганна.

— Постривайте, ви ще вечерю не куштували! — відповів принц.— Відколи ви приїздили до нас востаннє, ми поміняли кухаря. Він справжній француз! Був головним кухарем Романових, доки їх не застрелили кляті більшовики. Утім, ми від цього лише користь отримали,— усміхнувся він.— Нам пощастило, що змогли виписати його. Кажуть, йому робили пропозицію готель «Георг V» і король Швеції, але, зрозуміло, наш бюджет значно більший за їхній.

Очі принц не зводив із жінок, що зібралися навколо канапи.

— Його Високість магараджа приєднається до нас? — поцікавився Кармайкл.

— Га? A-а, так.— Принц кивнув на магарані.— Інакше Девіки тут не було б.— Він переключив свою увагу на нас із Не Здавайся.— А ви, певне, месьє Віндгем і Банерджі,— сказав він.

— Ваша Високосте,— відгукнувсь я.

— Як я зрозумів, ви добре попрацювали, вистежуючи вбивцю мого брата,— продовжував він.— Моя родина в боргу перед вами, джентльмени.

Я подякував.

— Чи знайдеться у вас час поговорити про вашого брата? — запитав я.

— Поговорити? — перепитав він.— Боюсь, доведеться зачекати кілька днів. На завтра заплановане полювання на честь сера Ернеста. Його й так довелося скоротити через цю жахливу справу, а мені б дуже хотілося, щоб він щось таки підстрелив.

— Шкода,— відповів я.— Його Високість ваш батько висловив бажання, щоб ми з вами поспілкувалися.

Брехня, але заради доброї мети.

— Спробую придумати щось у кінці тижня. А тепер прошу мене вибачити, джентльмени,— махнув він рукою у бік жінок,— я мушу приділити увагу іншим гостям.

І принц неквапливо вирушив до них. Кармайкл повернувся до сера Ернеста:

— Гадаєте, зможете вести з ним справи?

Сер Ернест пихнув сигарою.

— Упевнений у цьому,— сказав він, і на губах його з’явилася ледь помітна посмішка.

Принц обмінявся кількома словами з магарані Девікою, яка відповідала односкладово і не дивилася йому в очі.

Після цього Пуніт приділив місіс Кармайкл значно більше уваги, ніж її чоловікові, і вона раптом розсміялася. Та якщо вона сподівалася, що це стане прелюдією до довгої розмови, на неї чекало розчарування: принц одразу ж перевів погляд на Енні. Рухи його стали трохи жвавішими, як часто буває у чоловіків у присутності вродливої жінки, і я збагнув, що відтоді, як він ступив у кімнату, його увага була прикута виключно до неї. Не сказати, що раніше такого не траплялося, але ж не з принцами і не в моїй присутності. Вона посміхнулася, він узяв її руку і поцілував, і щось ворухнулось у мене в шлунку. Принц поклонився, і на мить мені здалося, що Енні поглянула в мій бік. Секунда, і вона знову посміхалася і щось казала Пуніту.

Я помітив, що на мене дивиться Не Здавайся.

— Що, сержанте?

Він кивнув на напівпорожній бокал у мене в руках.

— Долити, сер?

Пролунав гонг, сповіщаючи про прибуття магараджі. Він спирався на тростину, допомагала йому сива жінка в темно-блакитному сарі та простому золотому намисті. Поруч із ними дріботів малюк у курті кольору слонової кістки зі смарагдовими ґудзиками. Магараджа був блідим як смерть, смокінг висів на ньому як на вішалці.

— Хто це з магараджею? — запитав я Кармайкла.

— Хлопчик — Його Високість принц Алок, третій син магараджі. Девіка його мати.

— А жінка?

— А це, любий мій, магарані Шубхадра, перша дружина магараджі і наша славетна перша магарані.

Мініатюрна жінка, на голову нижча за свого чоловіка, із добрим, розумним обличчям — такою завжди зображують улюблену тітоньку. Вона поглянула на мене і посміхнулася.

Третя магарані, Девіка, підвелася з канапи, коли магараджа увійшов до кімнати; тепер вона підійшла до нього. Поцілувала хлопчика і сказала кілька слів першій магарані, тоді взяла магараджу за руку. Якщо між дружинами і була якась ворожість, я її не помітив. Схоже, вони ставляться одна до одної з ніжністю: потискання руки, погляд, яким вони обмінялися, багато про що сказав. Перша магарані, виконавши свою роботу, повернулась, посміхнулася гостям і вийшла з кімнати, забравши із собою малого принца.

Я спостерігав за обличчям магараджі. Третя дружина щось шепотіла йому, а він посміхався, поглядаючи на неї. Жодних сумнівів, він закоханий у неї. Та більш цікавим був погляд, яким дивилася на нього магарані. Не скажу, що я такий уже досвідчений, але очі молодої жінки були сповнені кохання.

До королівської пари приєдналися диван і майор Бхардвадж, і магараджа зі своєю третьою дружиною повільно почали обходити гостей, починаючи із сера Ернеста Фіцморіса. Та далеко пройти вони не встигли: увійшов слуга. Магараджа запитливо на нього глянув.

— Вечерю подано!

Головне місце в їдальні відводилося для довгого столу червоного дерева, над ним висіла яскрава люстра, по обидва боки від неї — пунки із зеленої байки. На столі стояв золотий локомотив, модель того, на якому ми приїхали з Калькутти. Мініатюрний паровоз тягнув по срібних рейках уздовж усього стола вагончики, завантажені шампанським та іншими алкогольними напоями.

Офіціанти у лівреях провели нас на свої місця. Магараджа сів на чолі столу, Кармайкл — ліворуч від нього, а диван — праворуч. За диваном улаштувався Фіцморіс, поруч із ним — Енні. Мої надії, що запрошення до вечері покладе кінець розмові між принцом Пунітом та Енні, тривали стільки ж, скільки заморозки в Калькутті, бо поруч із її місцем за столом стояла карточка з його іменем.

Третя магарані розташувалась із протилежного боку столу, навпроти магараджі, а я сів праворуч від неї.

Офіціанти розгортали серветки і наповнювали келихи. Магарані Девіка щось обговорювала зі слугами, місіс Кармайкл розмовляла зі своїм чоловіком. Мені ж не залишалося нічого, як не звертати уваги на посмішки та жарти, якими обмінювалися Пуніт і Енні на іншому боці столу. Власне, це було не дуже важко, враховуючи якість монраше 1907 року, але довелося випити кілька склянок, щоб його розсмакувати.

Молода магарані нарешті повернулася до мене, і наша нетривала розмова стала для мене єдиною приємністю цього вечора.

— Їжа вам не до смаку, капітане? — запитала вона з акцентом, який я визначив би як щось середнє між британською публічною школою та швейцарським пансіоном для благородних дівиць.

Вона була справжньою красунею, та й хто б очікував іншого від юної дружини магараджі. Великі карі мигдалеподібні очі, певна доля загадковості.

— Навпаки,— відповів я.— Просто чомусь утратив апетит.

Вона помітила мої погляди в бік Енні та принца Пуніта.

— Так,— погодилася вона, делікатно торкнувшись серветкою губ,— я вас розумію, враховуючи обставини.

Її слова допомогли змусили мене взяти себе в руки. Невже мої емоції такі очевидні?

— У такий час неправильно було б віддаватися насолоді,— продовжила вона, нагородивши принца важким презирливим поглядом.

Саме тут ми почули голос принца.

— Люба моя міс Ґрант,— казав він.— Ви неодмінно маєте побачити Лазурний Берег. Більше такого місця не знайдеш.— Він повернувся до Фіцморіса.— Слухайте, сер Ернесте. Ви ж маєте яхту, чи не так? Не позичите її мені на кілька тижнів?

— Авжеж, Ваша Високосте,— погодився старий англієць.— Із задоволенням.

Магарані має рацію. Моя ворожість до принца зростала, і хоча народилася вона з його намірів закадрити Енні, я не міг позбутися думок, якою ж треба бути людиною, щоби планувати круїз по Середземному морю, коли ти власноруч запалив братове погребальне багаття лише кілька годин тому.

Вечеря несподівано закінчилася, і для мене то було справжнім полегшенням. Магараджа щось прошепотів слузі, той допоміг йому повільно підвестися. Старий поморщився, і третя магарані, помітивши біль чоловіка, піднялася і поквапилася до нього. Вибачившись, королівська пара вийшла з кімнати.

Єдиним, кому явно не сподобався такий поворот подій, був Пуніт, але невдовзі він уже запросив решту гостей повернутися до салону. За наказом принца слуга завів грамофон, і кімнату наповнив голос Чарлза Гаррісона, який співав щось нестерпно солодке про яблуневий цвіт.

Мені край потрібно випити.

— Чарочку на ніч? — запропонував я Не Здавайся.

Він похитав головою, і, якщо чесно, вигляд сержант мав такий, ніби алкоголю в ньому більше, ніж годиться.

— Ну хоча б одну,— сказав я.

— Гаразд, сер,— зітхнув він.— Вип’ю віскі, але зовсім трохи.

— Оце наш хлопець,— похвалив я і пішов до бару за двома подвійними порціями.

— Ну, що скажете про папери в кабінеті Ґолдінґа? — запитав я через кілька хвилин по тому, вручаючи сержанту бокал.

Він із підозрою зважив його в руці та зробив ковток.

— Людиною він був дуже доскіпливою. Занотовував усе, від виплат наложницям до оплати шліфування алмазів. Мені потрібно більше часу, щоб із усим розібратися, сер. Я сподівався ще завтра на свіжу голову попрацювати.

— Ви знайшли документи, над якими він працював для принца Адгіра: оцінка вартості копалень?

— Ще ні...— Він помовчав.— Дивно, але я знайшов багато робочих документів — розрахунки вартості видобутку, геологічні огляди тощо,— але самого звіту так і не знайшов. Навіть чернетки.

— Може, він їх знищив?

Не Здавайся похитав головою.

— Він зберігав записи про платню нянькам за дванадцять років. У мене склалося враження, що він узагалі ніколи нічого не знищує.

— Гадаєте, хтось міг забрати цей звіт? — запитав я.

— Можливо, сер.

— Хто виграє від цієї крадіжки?

— Той, кому потрібно зіпсувати плани з продажу копалень Англо-Індійській діамантовій корпорації,— знизав він плечима.

— Але ж це просто стане причиною затримки. Новий звіт неважко буде скласти, особливо, як ви кажете, коли всі нотатки на місці.

— Хто ж тоді?

— Може, той, хто хоче дізнатися, що у звіті, до того, як про нього дізнаються всі? — Я покосився на сера Ернеста Фіцморіса, який курив сигару і розмовляв із диваном Даве.

— Але це не пояснює зникнення містера Ґолдінґа,— зауважив Не Здавайся.

— Це взагалі нічого не пояснює,— зітхнув я.— А тепер пийте, доки ваше віскі не випарувалося.

Я подивився на Енні. Вона розважала Пуніта.

— Міс Ґрант чудово вписується сюди,— сказав Не Здавайся.— Її так легко уявити самбалпурською принцесою.

Так, я помилився, уливши в нього подвійну порцію віскі.

— Непогана перспектива,— погодивсь я.— А я вже й забув про ваші енциклопедичні знання жіночої поведінки.

Він розреготався.

— Дякую, сер. Завдячую вам, моєму ментору. Як там ваше залицяння до міс Ґрант?

Я зробив ковток.

— Іноді, Не Здавайся, задоволення у самому процесі, а не в результаті.

— У такому разі,— пирснув він,— ви найзадоволеніша людина в Індії... сер.

— Знаєте, сержанте,— огризнувсь я,— не допивайте віскі. Вам завтра папери Ґолдінґа переглядати, а я не маю часу, щоб виходжувати вас після похмілля, як та доглядальниця.

— Дуже розсудливо, сер,— погодився він.

Сержант вибачився, побажав іншим доброї ночі і пішов до будинку для гостей.

Я залишився біля бару, повернувшися спиною до кімнати і намагаючись не звертати уваги на приглушену розмову позаду. У повітрі повільно гойдався дим сигар, я потягував віскі й думав про принца Адгіра. Розмірковував, чи міг убити брата Пуніт. Якщо він і відчував горе, то добре приховував його. Проковтнувши останню краплю, я замовив іще порцію.

Чекаючи на напій, я відчув запах парфумів Енні. У мене завжди шлунок від тих пахощів стискався. Моєї руки торкнулися.

— Вам подобається, Семе?

— Не дуже,— відповів я.— Поминки — не велике задоволення.

— Ви це так сприймаєте? — посміхнулася вона.— Мені здавалося, ви більше знаєте.

Бармен повернувся з моїм бокалом, Енні замовила рожевий джин.

— А ви ніби вважаєте це коронацією вашого нового приятеля?

— Навряд чи.

— Тож розтлумачте мені,— попросив я.— Якщо це не поминки і не коронація, що ж тоді?

— Хіба не очевидно? — Вона взяла у бармена бокал і зробила ковток.— Це театр маріонеток.

— Га?

— Подумайте, Семе. Погляньте навколо. Подивіться, хто тут присутній, і поміркуйте, хто смикає за мотузки.

— Навіть і гадки не маю, про що ви,— відповів я. І то була правда. Але це не означає, що мене не тішив той факт, що вона розмовляє зі мною, а не з Пунітом.

— Капітане Віндгем,— сказала вона,— ви забагато випили. Може, вранці думки ваші проясняться.

Ні, без опію не проясняться. Я змінив тему.

— Була у вас нагода попросити магараджу поговорити з удовою Адгіра?

— Ні,— відповіла вона.— Але я попросила його дружину.

— Яку саме?

— Молоду, Девіку.

— І?

— Вона запитала, чи ви підозрюєте Ґітанджалі в убивстві чоловіка. Я сказала, що не знаю, але ваші запитання передаватиму я, і якщо вона допоможе з дозволом від магараджі, я все їй потім розповім. Схоже, це її влаштовує. Тільки уявіть, які плітки! Вона пообіцяла зробити все можливе.

Я подякував за допомогу і зізнався, що від неї потрібна ще одна послуга.

— Мені б хотілося поговорити ще з однією жінкою, з наложницею. Гадаєте, зможете ще разочок підлеститися до своєї нової подруги магарані Девіки?

— Не забагато просите, Семе?

— Ви ж берете участь у розслідуванні, міс Грант,— сказав я.— І не кажіть, що Чарлі Піл у Калькутті може запропонувати вам кращу розвагу.

— Визнаю, розслідувати значно веселіше, ніж бути підозрюваним,— посміхнулася вона.

Музика закінчилася, і до нас підійшов принц.

— Послухайте, міс Грант, що ви там п’єте? Рожевий джин? Я й сам не проти.

Він махнув бармену, і той кинувся наливати значно жвавіше, ніж для мене.

— Отже, міс Грант,— продовжив принц,— ви обміркували мою пропозицію?

— Я б залюбки, Ваша Високосте,— посміхнулася вона, і серце моє опустилося аж до підлоги.— Та не будете ви проти, якщо до нас приєднається капітан Віндгем? Не думаю, що він там бував.

— Їхати на Лазурний Берег не маю ніякого бажання,— гірко зауважив я.— Вистачить із мене тієї Франції, що я побачив під час війни.

— Ви неправильно зрозуміли, друже,— глузливо сказав принц.— Мова про завтрашнє полювання на тигрів. Приєднуйтесь, якщо хочете.

Враження при цьому було таке, ніби це останнє, чого йому б хотілося. Тому я негайно погодився.

— Вважатиму за честь.

— Дуже добре,— кивнув він.— Виїжджаємо десь опівдні. Сподіваюся, ви не запізнитеся.

Знову заграла музика. Запис Ела Джолсона. Ела Джолсона я люблю.

— Ходімо, міс Грант,— запросив принц.— Потанцюємо? Не варто марнувати вечір.

Вона погодилась, а мені залишилося тільки дивитись, як вони виходять на середину кімнати. Виявилося, що принц — танцюрист дуже вправний, і моя ворожість до нього ще збільшилася. Чоловікові, який уміє танцювати, чомусь інстинктивно не довіряєш.

Я ковтнув віскі й похнюпився, аж тут підійшов полковник Арора.

— Маєте занепокоєний вигляд, капітане,— сказав він.

Теж мені новина.

— Скажімо так, це місце дещо відрізняється від того, що я очікував.

— Он воно що,— кивнув він.— Ви не перший англієць, хто це помітив. Спробую вгадати. Ви думали тут невеличкий осередок нецивілізованої тубільної культури?

— Ні, аж ніяк...— пробелькотів у відповідь я, хоча він мав рацію.

Я приготувався до таких собі темних віків: безжалісний деспот зі своїми діамантами та гаремом, і народ, що стогне під його ярмом. Реальність була набагато складнішою. Були, звісно, і казкові багатства, й оповідки про фіглярство магараджі, але була й вишуканість: англійські манери, італійські водії, французький кухар, рішучі наміри королівської родини виконувати обов’язки щодо свого народу. Але найбільшим одкровенням стали звички жіночої половини палацу. Усе це крізь хмільний серпанок я спробував пояснити полковнику.

— Раджу вам не вірити всім тим дурницям, про які так охоче пишуть ваші англійські письменники,— відповів він.— Що їм відомо про жінок, яких вони описують? Що вони знають про євнухів, яких так карикатурно зображують? Розплющте очі, капітане. Лишіть свої забобони в Калькутті. А ще краще, у Лондоні. Найкращі ділові угоди в Самбалпурі укладають пані з жіночої половини.

Він помітив моє здивування.

— Що? Вас шокує, що жінки можуть мати ділові інтереси? — Він показав на Енні.— Я бачу, міс Ґрант доволі успішна ділова жінка. Чому жінки з гарему мають відрізнятися від неї? Вам здається, якщо їх не можна бачити, це створює багато незручностей? Хіба ви не розумієте, що самі вони все бачать і чують? І коли справа доходить до угод, той факт, що ти бачиш, а тебе — ні, може стати в нагоді.

— А євнухи? — запитав я.— Зараз ви скажете, що вони вдячні за те, що їх кастрували.

— Так далеко я б заходити не став,— посміхнувся він.— Але їхня неповноцінність надає їм певної влади. Євнухи виконують роль радників на жіночій половині. І пишаються тим, що бережуть таємниці, які їм довіряють. Багато євнухів стали багатими та владними поруч із жінками, яким прислуговують. І виконують вони свою роботу, не відволікаючись на справи серця і плоті.

Остання фраза мене зачепила.

— Це значно полегшує життя.

— Це Індія, капітане,— продовжував полковник.— Спробуйте побачити її такою, якою вона є, а не такою, як зображують її імперські апологети і професори східної культури. Доки ви цього не зробите, то і не зрозумієте нас.

Його слова ніби двері переді мною відчинили, впустили світло. На мить усі безперечні факти розвіялися, їхнє місце посіли нові думки, нові можливості. Я почувався дезорієнтованим, щасливішим. Я почав бачити вбивство Адгіра з іншої перспективи. Аж тоді помітив погляд, яким обмінялися Енні з Пунітом на танцювальному майданчику, і двері раптово зачинилися. Я допив своє віскі й поставив бокал на стойку.

— Уже йдете? — поцікавився полковник.

— Гадаю, вечір добігає кінця,— зітхнув я.

— Вам потрібно щось тонізуюче.

— До біса той тонік,— відмахнувсь я.— Краще чистий джин.

Полковник посміхнувся.

— Може, ви надаєте перевагу іншим стимуляторам?

У мене аж волосся заворушилося.

— Знаєте, капітане,— продовжував Арора,— багатство Самбалпура ґрунтується не лише на алмазах...

Я здогадався, про що він, але визнавати не хотілося.

Очі в нього заблищали.

— Гадаю, вам, капітане, цікаво буде дізнатися, що сто років тому ми виробляли найкращий опій в Індії.

Чоло моє вкрилося холодним потом. Хіба він знає? Він наказав перевезти наші речі з посольства до будинку для гостей. Мою валізу розібрали. Цілком можливо, що той, хто це зробив, упізнав опійний набір і повідомив про це полковнику.

Полковник тим часом вів далі:

— Тривалий час ми отримували від його продажу більше доходу, ніж від копалень. Так, попит на нього сьогодні зменшився, але ми все одно ще виробляємо трохи. Відмінної якості, зауважте.

— Ви пробували? — запитав я.

— Авжеж,— запевнив він.— Вас це шокує?

— Ні,— тільки й відповів я.

Він тихо розсміявся.

— А мені здалося, що так.

Загрузка...