Необхідне зло

Сорок п’ять

поклав слухавку.

— Що тепер, сер? — запитав Не Здавайся.

— Тепер, сержанте, збирайте свої речі.

— А Даве? Арора його заарештує?

— Дізнаємося за годину. Що б там не сталося, ми мусимо встигнути на потяг.

Він із цікавістю поглянув на мене.

— Схоже, ви квапитеся поїхати, сер.

Може, він і не помиляється.

— Дурниці,— відрізав я.

Ми пішли назад до гаража. До будинку для гостей було зовсім недалеко, але лляв такий дощ, що йти пішки було б нерозумно, якщо ми не збиралися пливти. Ми знайшли водія і попросили старий Мерседес-сімплекс.

Автомобіль зупинився під портиком, Не Здавайся вийшов.

— Ви не йдете? — запитав він.

— Мушу спочатку дещо зробити,— відповів я.

Він кивнув і пішов усередину, а я наказав водію їхати до міста.

Фойє «Бомона» виблискувало чистотою, виснажений коридорний натирав підлогу вологою ганчіркою. Я піднявся на другий поверх і постукав у двері Енні.

Цього разу вони відчинилися майже негайно.

— Семе,— сказала вона,— ви маєте такий вигляд, ніби ходили поплавати.

— Не хвилюйтеся,— махнув я на вікно,— скоро й ви таку можливість матимете. Потяг до Джхарсуґуда відходить о десятій. Може, приєднаєтеся до нас?

— Краще вам зайти,— відступила вона.

Вираз її обличчя мене стурбував, але, заходячи до кімнати, я ще плекав надію, що можу помилятися.

Букети стояли на своїх місцях, до них додалася ще парочка.

— Квіти із собою візьмете? — запитав я.

Вона не відповіла. Натомість підійшла до вікна й заходилася його зачиняти. Мені стало зле. Кумедний мав я вигляд: такий собі мокрий собака, з якого ціла калюжа натекла. Немає сенсу чекати, доки вона сама скаже. Краще вже я. Може, якась краплинка почуття власної гідності лишиться.

— Ви не їдете, так?

Вона обернулася.

— Пуніт попросив мене залишитися,— сказала вона.— На кілька днів. На тиждень чи трохи більше... Завтра закінчується свято Джаґґернаута, він повертається до свого дому. Може, навіть коронація відбудеться.

Ось і воно. Одне-єдине коротеньке речення, яке позбавляло мене всіх надій.

На тиждень чи трохи більше. Люб’язно з її боку підсолодити пігулку, але очі її видали. Вона дійсно може повернутися до Калькутти за тиждень, але якщо й так, незабаром знову приїде сюди. Схоже, Пуніт переміг. Власне, він завжди перемагає. Він принц, ще й королем от-от стане. Варто йому лише голос підвищити, як цілий світ перед ним схилиться. А коли я підвищую голос, то лише хрипну. Я мусив зрозуміти, що не маю жодного шансу, коли побачив, як він танцює той фокстрот. Яка жінка не закохається в чоловіка, який уміє танцювати?

Я хотів було заперечити, сказати, що Пуніт безпринципний, пихатий павич; що вчора він наказав стратити двох людей. Але сенсу в цьому не було. Хай би що я не сказав, вона побачить лише ревнощі і буде певною мірою права. У будь-якому разі, вона доволі розумна, щоб самій вирішувати, тож я відмовився від цієї думки. Іноді варто визнавати свою поразку. Програвати не соромно, але програти людині, якій лише двадцять чотири години тому я врятував життя, було все одно, що отримати добрячий удар у зуби.

— Добре.— Я поглянув на годинник: — Час мені йти. Не Здавайся чекає.

Я вийшов із кімнати і поплентався вниз.

Двадцять хвилин по тому я вже сидів у своїй кімнаті в будинку для гостей. Віяв сильний вітер, стукотіли віконниці. Під вікном утворилася калюжа. Я замкнув двері, зняв мокру сорочку й упав долілиць на ліжко. Руки й ноги крутило, у голові почав згущуватися туман. Непогано було б випити, ще краще покурити опію, але нічого із цього я не мав. У вухах досі бриніли слова Енні: «На кілька днів». Та я вже занадто старий і занадто цинічний, щоб повірити в це.

Я поміркував над абсурдністю всього, тоді збагнув, що мені просто шкода себе,— а англійцю в Індії це аж ніяк не годиться, не личить. Тож я стягнув себе з ліжка, зняв решту мокрого одягу, одягнув свіжу білизну Покидав речі у валізку, пішов до ванної та побризкав обличчя теплою водою. П’ять хвилин по тому я вийшов за двері й зустрівся з Не Здавайся біля сходів.

— Усе гаразд, сер? — запитав він.

— Гаразд,— кивнув я.— Тепер ходімо подивимося, чи зможемо заарештувати дивана.