Необхідне зло

Чотирнадцять

се складається дуже добре,— зауважив Банерджі, коли ми йшли за полковником Аророю до приймальні.

— Так, я теж про це подумав,— кивнув ад’ютант.— Що скажете, містере Кармайкле?

Обличчя посла видавало, що в ньому борються суперечливі емоції. Вони з полковником перезирнулися.

— Капітане, можна сказати вам кілька слів наодинці? — І повернувся до ад’ютанта.— Кімнату, будь ласка, полковнику,— сказав він імперативним тоном представника Міністерства іноземних справ.

Арора кивнув і відчинив двері до приймальні. Я зайшов усередину за Кармайклом.

— Зачиніть, будь ласка, двері,— сказав він, залишаючись стояти до мене спиною. Кілька секунд він так і стояв, барабанячи пальцями по столу. Тоді обернувся. Немов на десять років постарішав.— Мушу зізнатися, капітане,— почав він,— усе це дуже несподівано. Спочатку ваш неочікуваний приїзд, тепер це.

— Ви щось хочете мені сказати, містере Кармайкле? — запитав я.

На мить він завагався.

— Я сподівався уникнути цього, але враховуючи обставини, що склалися...— Він витягнув із кишені відпрасовану хустинку і промокнув лоба.— Мушу відкрити вам дислокацію, так би мовити. Королівський двір — небезпечне місце, Віндгеме. Політики тут візантійські. Об’єкт відданості може змінитися напрочуд швидко. А щодо вбивства ювраджа, боюся, гра може стати ще більш безжальною.

— Ви так кажете, немов то банда піратів,— розреготався я,— а не правителі одного з надійних союзників Індії.

Тут за стіною щось зашаруділо, і погляд Кармайкла негайно обернувся туди. Він пополотнів.

— Послухайте мене, капітане,— перейшов він на шепіт.— Юврадж не перший член родини, який загинув наглою смертю. Будьте обережніше з тими, кому довіряєте.

Із цими словами він підійшов до дверей, відчинив їх і помахав Банерджі та Арорі, щоб ті підійшли.

— З вашого дозволу, джентльмени,— сказав він,— я мушу повертатися. Потрібно надіслати в Калькутту телеграму і повідомити про останні зміни.— Він повернувся до ад’ютанта.— Сподіваюся, що ви, полковнику, простежите, щоб капітан і сержант повернулися до посольства увечері. Моя дружина з нетерпінням чекає на зустріч із калькуттськими друзями.

— Не сумнівайтеся, містере Кармайкле,— відповів Арора,— я подбаю, щоб капітан Віндгем і сержант Банерджі повернулися до вас о шостій.

Кармайкл кивнув мені, повернувся і вийшов із виглядом людини, якій на плечі звалилися усі турботи імперії.

— Отже, з чого бажаєте розпочати? — поцікавився ад’ютант.

— Може, розкажете про майора Бхардваджа, про якого згадував диван? — запропонував я.

— Він голова місцевої міліції,— охоче почав той,— по суті, начальник поліції. Але нехай вас його ранг не вводить в оману, капітане. Цей чоловік отримав військову підготовку.

— Добре виконує свою роботу?

— Добре заарештовує людей. А от чи правильні то люди, залежить від його припущень.

— Нам знадобиться кабінет,— сказав я, обміркувавши його відповідь.— Якесь приватне місце для роботи. Бажано не в одному будинку з майором Бхардваджем та його людьми; і недалеко від палацу, якщо можна.

— Жодних проблем. У Самбалпурі все, що хоч трохи важливе, розташовується поблизу від палацу... крім алмазних копалень, звісно. Вони за тридцять миль звідси. Ходімо, знайдемо вам підходящу кімнату.

Він повів нас по палацу і вивів у такий бездоганний сад, що той і Версаля не посоромив би. Арора пішов по стежці, посиланій гравієм, яка перерізала бездоганні лужки.

— Ґулааб Бхаван, будинок державної адміністрації,— пояснив він,— розташований на іншому боці саду. Іти не довго.

Схоже, сади мали популярність. На зеленій траві розмістилися кілька англійок поважного вигляду в накрохмаленій формі, біля кожної крутилася ціла група індійських дітлахів. Були й такі, що сиділи на ослінчиках, читали своїм підопічним. Ще більше розгулювало стежками, кожну супроводжував служник-чоловік у смарагдово-зеленій формі та чималому тюрбані, кожна штовхала перед собою великий візок.

— Королівські нащадки,— прокоментував Арора.— За останніми підрахунками Його Високість має двісті п’ятдесят вісім дітей, не рахуючи трьох спадкоємців.

— Містер Кармайкл упевнив мене, що їх двісті п’ятдесят шість,— зауважив Не Здавайся.

Полковник посміхнувся.

— Після останнього перепису народилося ще двоє.

— Багатенько дітей,— прокоментував я.

— Його Високість завжди проявляв інтерес до сексуальної теорії і практики.

— Останньою він явно не нехтував.

— Ваша правда. Схоже, королівство Самбалпур є найбільшим клієнтом вашої компанії з виробництва дитячих візків у Данлі. Тільки минулого року ми, здається, придбали більше двох дюжин їхніх виробів.

— Звідки у вас, людини військової, така інформація? — поцікавився Банерджі.

— Усе через ті рахунки,— відмахнувся полковник.— Може, ми і суверенний штат, але великі цабе в Делі вимагають від нас детальних звітів. Ви б здивувалися, якби побачили, про що ми звітуємо.

Ґулааб Бхаван, Будинок троянд, виявився гарненькою триповерховою будівлею з фасадом, оповитим виноградом і оздобленим рожевою ліпниною. Тильний бік будинку був не таким ошатним: більшу його частину займали гаражні двері, деякі були відчинені, і крізь них можна було помилуватися сяючими фарами, відполірованим металом і хромованими кузовами.

— Перший поверх відведено під королівський автопарк, майстерню та квартири для інженерів та водіїв,— сказав Арора.— Кожен автомобіль обслуговує своя команда, і Його Високість наполягає, щоб усі водії були італійцями. Вважає, що вони найкращі у світі. Наші кабінети на верхніх поверхах.

Біля гаражів двоє індусів з оголеним торсом натирали до блиску синій роллс-ройс. Особлива модель: пасажирам призначений закритий відсік, а кабіна водія відкрита. Ще й ніби закритий відсік не дозволяє достатньо усамітнитися, його вікна забрані цупкими синіми завісами.

— Пурда[20],— пояснив полковник.— На ньому їздять магарані. Вікна закриті, щоб захистити їхню цноту.

— Їм дозволяють виходити з гарему? — здивувавсь я.

— Так,— знизав він плечима.— Магарані жінки діяльні. Навіть наложницям дозволяється час від часу користуватися машиною.

— Куди ж вони їздять?

— Куди завгодно: влаштовують пікніки в горах або вирушають покупатись у річці — Маханаді, що протікає в Самбалпурі, вважається священною. Господь Джаґґернаут перетворився на колоду і плив по ній аж до міста Пурі на узбережжі. А перша магарані користується автомобілем щоранку, коли їде до храму помолитися.

Біля відчинених дверей стояв гладкий вартовий, який не звернув на нас ані найменшої уваги. Усередині було прохолодно й тихо. Може, розкоші палацу тут і бракувало, але було досить елегантно. Мармурові підлоги, білені стіни зі світлинами магараджі у великій кількості: Його Високість на великому троні; Його Високість верхи на слоні, якого ледь видно під великою кількістю коштовних каменів; Його Високість із королем Ґеорґом; навіть Його Високість на вагах, на яких зважують таку ж кількість золота.

— Більшість справ королівства вирішується у цьому будинку,— сказав Арора.— На другому поверсі кабінет дивана, поруч — зал засідань і кабінети радників. Раніше вони були розкидані по всьому місту, але Його Високість наказав перевезти всіх сюди, щоб робота була ефективнішою, хоча більшість радників терпіти один одного не можуть. Майже всі мешкають за містом і віддають накази звідти, тож кабінети стоять порожніми. Крім дивана та його підлеглих тут майже нікого не буває, якщо не збирається засідання. Знайти вам вільну кімнату буде нескладно.

Так усе і вийшло. Він провів нас на третій поверх, де відчинив перші-ліпші двері, зазирнув усередину і запросив нас.

— Ця годиться? — запитав він, відчинивши двері ширше.

Кімната була значно більшою за мій кабінет на Лал-базарі. Місця вистачило б не лише для двох столів, обтягнутих шкірою, які там стояли, але й для тенісного корту, якби його закортіло там улаштувати. Плюшу теж було більше, ніж у моєму кабінеті, ще й стільці ним були оббиті. Стіни нещодавно фарбували. Килимки на підлозі здавалися вже зайвими.

Ми з Не Здавайся перезирнулися.

— Годиться,— відповів я.— Та перед тим, як ми тут улаштуємося, хотілося б мені допитати того чоловіка, котрого заарештував ваш майор Бхардвадж. І якомога скоріше.

Полковник на мить замислився, тоді кивнув. Коротко і рішуче, як це роблять військові.

— Добре. Дайте трохи часу, і я все влаштую.

Арора пішов, а я визирнув у вікно. Оксамитові лужки та обсаджені деревами доріжки спускалися до берегів широкої річки. Мабуть, то і є Маханаді, хоча ні богів, ні яких інших колод наразі по ній не пропливало.

— Тут доволі затишно,— сказав сержант за моєю спиною.

Я обернувся і побачив, як він улаштовується за одним зі столів.

— Не кваптеся обживатися, сержанте,— застеріг я.— Мені здається, що багато часу сидіти нам тут не доведеться.

— А раптом підозрюваний, якого вони заарештували, справді пов’язаний із убивством? — не погодився він.

— Як вважаєте, за яких підстав вони його заарештували? — запитав я.

Він випрямився:

— Прошу, сер?

— Поміркуйте. Які докази вони можуть мати? Убивство відбулось у Калькутті. Убивця застрелився. Усі докази, які могли б привести до Самбалпура, згоріли в готельному кошику для сміття. А ми тут і кількох годин не пробули. Враховуючи все це, мені б дуже хотілося дізнатися, як майору Бхардваджу вдалося так швидко розплутати справу.