Необхідне зло

Сорок три

хали ми цілу вічність. Дві години невідомо куди, ще й на двісті років у минуле. Місцями путівець був розмитий водою, бо в горах уже почалися дощі. Кілька разів водію доводилось об’їжджати: там, де ще вчора було сухе русло річки, вирував бурхливий потік.

Ремунда виявилась купкою мазанок під очеретяними дахами, що тулилися навколо храму та криниці. Як це часто буває в Бенгалії, стіни хатинок були обліплені коров’ячими кізяками, які вдень висихали на сонці, а ввечері їх використовували як паливо. На цьому схожість закінчувалась. На відміну від бенгальських селищ з їхніми пальмами й бананами, зі смарагдово-зеленими ставками для купання та риболовлі, тут усе було брунатним від пилу і сухим.

Не Здавайся попросив водія зупинитися біля криниці. Двигун замовк, і запала тиша, яку порушували лише крики птаха на почорнілому дереві. Спочатку селище здалося покинутим. Утім, придивившись, можна було помітити ознаки життя: кілька худорлявих курчат, укритих пилом, борсалися на узбіччі; собака ліниво позіхав у затінку стіни; рух у темряві діри, яка була за вікно.

З боку маленького побіленого храму лунало тихе дзенькання. На бамбуковій жердині на даху безвольно висів шафрановий прапор. Я кивнув Не Здавайся, і ми пішли туди. Дзенькання виявилося звуком дзвоника, які індуси використовують під час релігійних церемоній, його супроводжував монотонний спів.

Я зачекав за порогом, а Не Здавайся увійшов шукати священика. Усередині можна було роздивитися трьох ідолів. Маленькі, грубо витесані, але помилитися було важко: завеликі очі, куці руки і відсутні ноги — усі ознаки Джаґґернаута і його брата і сестри.

Спів припинився. Не Здавайся розмовляв зі священиком. Схоже на хінді. Я запалив сигарету і став чекати. Коли сержант вийшов, він повернувся до храму, торкнувся чола і грудей правою рукою, як і Енні у самбалпурському храмі кілька днів тому.

Я передав йому сигарету, він із вдячністю її взяв.

— Порадуєте? — запитав я, витираючи піт із чола.

Він сунув сигарету до рота, витягнув коробочку сірників із кишені.

— Арора мав рацію. Копалень тут немає.— Він запалив сірник.— Але є печера.

— Печера?

— Так.

Усередині знову задзенькав дзвоник.

— Священик каже, що вона за півмилі звідси. Там поворот праворуч, до пагорба. За його словами, останнім часом там щось відбувалося. Люди не місцеві. На вантажівках. Але тиждень тому діяльність припинилася.

— У селищі зараз хтось є?

Не Здавайся похитав головою.

— Навряд чи, сер. Тут займаються сільським господарством, хоча в це важко повірити,— пояснив він.— Усі селяни зараз у полях.

Я загасив сигарету об стовбур дерева і попрямував до автомобіля.

— Їдьмо.

За десять хвилин від головної дороги відхилився путівець і повів нас на північ. Проїхавши ще трохи, ми побачили пагорб.

— Це, мабуть, він,— показав Не Здавайся на рудуватий курган.

Ми під’їхали ближче і побачили вхід до печери: темну щілину на тлі червонуватого каменя. Не Здавайся наказав водію зупинитися. Ми вийшли і пішли туди, продираючись крізь сухий чагарник. Тут не було нікого. Якби не дерев’яні підпори, які розширювали і підсилювали природний отвір, що вів до печери, важко було б повірити, що сюди ступала нога людини.

— Що вам це нагадує? — запитав я.

— Я не експерт, сер,— відповів Не Здавайся,— але це дуже схоже на вхід до копальні.

— Зайдемо всередину?

Сержант здригнувся.

— Ви ж не боїтеся привидів?

— Боюсь,— зізнався він,— але проблема не в них, сер.

— У чому ж?

— Кажани. Там їх мусить бути сила-силенна.

— Зараз день. Хоча ліхтарик нам не завадить. Подивіться в машині.

Озброївшись ліхтариками, ми ступили всередину. Уже за кілька футів у ніс ударив аміачний сморід. Я витяг хустинку і прикрив ніс і рот, але це не допомогло.

З очей бризнули сльози, але я не відступив, хоч і не знав, що саме шукаю. Денне світло від входу дуже скоро розсіялося, і Не Здавайся за моєю спиною увімкнув ліхтарика, освітивши купу величиною у кілька футів заввишки чогось схожого на брунатний рис.

— Я ж попереджав, сер! — вигукнув Не Здавайся.— Послід кажанів! Цих істот тут, певно, тисячі.

Він передав мені ліхтарика, і я посвітив на стіни. Ось і прямокутний виріз у скелі.

— Сюди! — повернув я до тунелю, явно зробленого руками людей.

Хід повільно спускався вниз, і за кілька хвилин ми відчули, як змінився тиск. Сморід від посліду кажанів поступово зменшився. Хай би там що не було в цій шахті, то явно не кажани.

Ми продовжували спускатись, і незабаром я перечепився через уламок скелі й мало не впав. Посвітивши на підлогу, побачив блискучі чорні камінці. Опустився на коліно, підібрав один, уважно роздивився і поклав до кишені.

— Що саме ми шукаємо, сер? — поцікавився Не Здавайся.

— Зрозуміємо це, коли побачимо,— відповів я.

Та відповідь я вже знав. Не Здавайся теж помітив. Ледь відчутний запах.

— Ходімо,— поквапив я, і ми пішли далі.

Душок ставав дедалі сильнішим: той особливий сморід гнилі із неприємно-солодкавим запахом. Помилитися не можна. Десь поблизу труп і лежить він тут недовго.

Ми обережно просувалися по нерівній підлозі і раптом побачили його прямо перед собою. Купа шмаття і плоті ніби тремтіла.

Не Здавайся прикрив рота рукою.

— Личинки,— промовив він.— Огидно.

— Це Ґолдінґ?

— Важко сказати, сер.

Я посвітив ліхтариком на труп, що вже почав розкладатися. Одяг і волосся вказують на європейця.

Сержант нахилився, щоб краще роздивитися. Вельми хоробрий вчинок. Ще рік тому він непритомнів, ледь побачивши кров. А тепер роздивлявся гниле тіло, що лежало бог знає на скільки футів під землею. У світлі ліхтарика виблиснуло щось металеве. Я опустився навколішки поруч із Не Здавайся.

— Що це таке? — запитав він.

— Перстень із печаткою Ґолдінґа.