Необхідне зло

Дев’ять

ерші важкі краплі впали з низьких, швидких хмар увечері. Небо розітнули спалахи блискавки. Мусон. Це не просто дощ, це підтримка життя, обіцянка нового народження, відпочинок від спеки і переможена засуха. Порятунок країни, справжнє божество Індії.

На сезон дощів уже давно чекали. Стакато перших крапель почалося й закінчилося, але барометр, термометр і анемометр хором віщували, що зараз усе по-справжньому. Принаймні, місцеві мешканці не мали щодо цього жодних сумнівів. Вони повибігали на вулиці й застигли, позадиравши голови до неба.

Дощ став сильнішим: води на дахи полилося більше, вітер став рвучкий, розгойдував і розносив по вулицях аромат календули.

Як пояснити мусон тому, хто ніколи з ним не зустрічався? Ми вийшли з дому, і на нас немов завіса упала, суцільна стіна води, і так на кілька годин. За кілька хвилин промокаєш до рубчика.

Не Здавайся підняв очі вгору.

— Починати подорож у дощ — добрий знак,— сказав він.— Принаймні, так вважає мій батько. Він каже, що це боги до нас посміхаються.

— Ви переконані, що це вони не сміються з нас? — запитав я.— Мені здається, ви називали його людиною нерелігійною.

— Він і є нерелігійний,— загадково відповів Банерджі.

Короткої подорожі від веранди до таксі вистачило, щоб ми геть намокли.

— Вокзал у Говраху,— кинув я водію.

— Так, сагибе,— кивнув він.

Завів двигун і почав пробиратися крізь негоду в напрямку річки.

Під’їзд до мосту через Говрах і в кращі часи був проблемним. Сьогодні ж місце нагадувало одну з тих картин, де Наполеон тікає з Москви. Вузьку артерію проїжджої частини загатили люди, тварини й автомобілі. Була там сила-силенна возів, завантажених горами мокрого товару, змоклі селяни в лунґхі[12], на головах яких небезпечно погойдувалися кошики, напівголі кулі, котрі штовхали перед собою старі візки, із яких аж сипалася городина,— і всі вони намагалися відбити собі місце у вантажівок і омнібусів. Усі рухалися в одному напрямку — до високої будівлі на іншому березі, освітленої аркадою ліхтарів і схожій швидше на римську фортецю, ніж на залізничний вокзал.

Блискавки спалахували вже ближче, наше таксі сантиметр за сантиметром рухалося по мосту. Під ним, від вірменського храму до поромного причалу, сновигала ціла флотилія маленьких човників і пароплавчиків.

Ми дісталися до берега Бзвраха, саме коли годинник на одній із веж вокзалу пробив пів на десяту. Таксі рвучко зупинилося, кулі у червоній сорочці вискочив і відчинив нам дверцята. Обличчя в нього було сірим і зморшкуватим, давно неголеним, голова обмотана брудним білим тюрбаном.

— Я понесу ваш багаж, сагибе?

— Скільки?

— Вісім анна.

— Забагато,— відповів я.— Чотири.

— Шість,— вигукнув він, вириваючи валізу з моїх рук.— Яка платформа?

— Перша платформа,— відповів Не Здавайся, вибравшись із таксі.

— Перша платфрома, дуже добре, сагибе,— сказав кулі, повернувся і пірнув у натовп пасажирів із нашими валізами на голові.

Увійти до вокзалу Говраха — це все одно, що потрапити до Вавилона в ті часи, коли Господь іще не переймався планами будівлі вежі. Під скляним, брудним від сажі дахом вокзалу зібралися всі народи світу. Білі, індуси, азіати, африканці — усі штовхалися біля кас; селяни, прочани, солдати і заробітчани пробивали собі шлях до платформ, сподіваючись доїхати туди, куди хотілося. Але можу сказати точно: вокзал Говраха — місце не для людей зі слабким серцем.

Біла людина могла, якщо такі в неї примхи, жити собі в Калькутті в повній ізоляції, можна було навіть не спілкуватися з індійцями, хіба що віддавати накази своїм слугам. Але вокзал Говраха — немов те місце водопою у савані, де змушені збиратися всі тварини, від найбільшої до найменшої, змушені стояти щільно, щока до щоки, щелепа до щелепи; саме тут англійцю, коли його вже закинула сюди доля, доводиться зіштовхнутися з Індією у найсуворішому її прояві.

Тут тхнуло рибою, городиною і вологим одягом. Не забудьте додати до всього цього запах локомотивного диму і невпинний хор вуличних торговців, які наполегливо рекламували свої товари. Вигуки «Комла Лебу» і «Горром Ча» майже заглушували механічний голос оголошень — той намагався повідомити важливу інформацію англійською та бенгальською, але будь-якою мовою жодного слова не можна було зрозуміти.

Перша платформа, ліворуч від головного корпусу, призначалася для особливо важливих потягів: відгороджена оксамитовими стрічками на мідних стійках, вона являла собою оазис спокою посеред бурі. Тут уже чекали красень-локомотив і шість вагонів, пофарбовані в зелений та золотий і прикрашені гербом Самбалпура: тигр у стрибку, над яким нависла корона.

Від будівлі головного корпусу під уривчасті команди урочисто просувався крізь натовп кортеж сипаїв у парадній формі та англійських офіцерів із труною на плечах. Труна була накрита британським прапором і прикрашена гірляндами квітів. Обабіч неї крокували диван і полковник Арора.

Коли процесія наближалася, гомін затихав, люди підносили руки до чола, віддаючи шану померлому. Роздивляючись натовп, що розступався, я побачив людину в цивільному, і кров моя похолола. Може, форми на ньому й немає, але вуса і люльку, затиснуту в зубах, не переплутаєш. Майор Доусон, голова «Відділу Н» і керуючий операціями військової розвідки в Бенгалії. Принаймні, я так зрозумів, що голова. Важко насправді второпати, хто там головний, якщо маєш справу з таємним відділком. У мене склалося враження, що там заправляє таки Доусон, тож великою несподіванкою було бачити його тут, у ролі спостерігача за похоронним кортежем.

Він мене не помітив, і добре. Наші стосунки важко було назвати дружніми. Він підозрював, що я пхаю носа у справи «Відділу Н», а я його — у спробі мене вбити, принаймні одній. Якщо він помітить, як я сідаю в потяг, то і до ворожки можна не ходити, як до ночі про це стане відомо й віце-королю, і в лорда Таггарта виникнуть певні проблеми, враховуючи, як він намагається уникати мого імені в усіх звітах щодо самбалпурської справи.

Я пригнувся і смикнув Не Здавайся за сорочку. Він сердито обернувся, певне, подумав, що хтось намагається обчистити його кишені. Такою була б і моя перша думка. Щодня на вокзалі Говраха крали більше грошей, ніж зникало у калькуттських банках за рік. Щоправда, побачивши мене, він змінився на обличчі.

— Із вами все гаразд, сер?

— Доусон,— прошепотів я, махнувши в бік офіцера розвідки.

Не Здавайся поглянув у той бік і теж ледь не припав до землі.

— Що він тут робить?

— Непогане запитання.

— Не у формі. Може, їде собі кудись?

— Сумніваюся, що у відпустку, сержанте,— зауважив я.— Та що б він тут не робив, якщо побачить мене, радий не буде. Відверніть його увагу, а я тим часом прослизну в потяг.

— І що я йому скажу?

— Певен, вигадаєте щось.

Не Здавайся облизав губи.

— Гаразд,— кивнув він, випрямився і почав пробиратись крізь натовп до майора.

За мить він уже був за десять футів від нього і спробував привернути до себе увагу:

— Послухайте, майоре Доусон...

Не встиг він закінчити фрази, як на нього налетів селюк завбільшки зі стайню і збив із ніг. Немов за командою, звідкись, не знати звідки, вигулькнула ще одна така ж горила. Обидва чоловіки зайняли стратегічну позицію між Не Здавайся і майором і влаштували справжню виставу, допомагаючи сержантові встати на ноги. Я повернувся подивитися на реакцію Доусона, але він уже зник, розчинився у натовпі. Шукати його я не став. Натомість розігнувся і поквапився до першої платформи.