Необхідне зло

Тридцять три

шакоті — таке собі ніщо посеред нічого. Лісові хащі в кінці двогодинної подорожі крізь чистилище чахлих чагарників і обліплених пилом почорнілих дерев.

Дах Кадилака-55 було опущено, ми з Не Здавайся розташувалися на задньому сидінні та насолоджувалися благословенним прохолодним вітерцем. Арора сидів поруч із шофером, який був або німим, або до всього байдужим. Монотонний рух заколисав мене, і я провалився у спогади.

Мені здалося, що я повернувся на війну. Янкі, коли вони нарешті прийшли, хизувалися такими кадилаками, на них роз’їжджали тільки великі цабе, та й у Парижі сімнадцятого року таких автомобілів було чимало. У бруді на лінії фронту таких цяцьок було значно менше. Хоча не скажу, що автомобілі наших начальників показувалися частіше.

Спогади мої перервав полковник.

— Найкращий час для полювання — рано-вранці,— сказав він,— доки не настала спека. Але Його Високість надає перевагу другій половині дня. Такої прохолоди вже не знайдеш, але цей час йому більше до душі, бо прокидатися рано не доводиться.

Нарешті автомобіль звернув із наїждженого шляху, проїхав через іржаві від віку ворота у високому мурі й ще більше години кружляв серед сухих дерев, доки не викотив на галявину. Водій зупинився перед двома білими наметами, немов напнутими для весільної церемонії, і вимкнув двигун. Нас огорнула лісова тиша, яку порушували лише цвіркуни та останні схлипування двигуна. Над нами низько нависало сіре небо, немов боги накрили галявину кришкою.

Ми вийшли, розім’ялися і пішли за Аророю до одного з наметів. Назвати цю конструкцію тимчасовим притулком язик би не повернувся: бував я в цегляних будинках, які здавалися набагато ненадійнішими. Щойно ми переступили поріг, про ліс геть забули, опинившися серед персидських килимів, французьких меблів і столів роботи англійських майстрів.

Енні у мисливському костюмі сиділа в плетеному кріслі, потягувала з елегантного келиха шампанське і читала примірник «Татлера». Поруч сиділа Емілі Кармайкл у нефритово-зеленому шовковому шалику навколо шиї. Принц розмістився навпроти, на ньому були бриджі та твідова куртка, які здавалися б доречнішими десь у Оркні, ніж в Одіші.

Неподалік Фіцморіс із сигарою в одній руці про щось тихо розмовляв із Кармайклом і Даве. Останній убрався явно не для полювання: на ньому був смугастий костюм і оксфордські черевики, які чудово почувалися б у шафі Кармайкла.

— Нарешті! — крикнув принц, явно зрадівши, що можна починати полювання.— Шампанське галантному капітану і сержанту! — вигукнув він, підводячись зі стільця.

Я взяв два келихи з таці, яку мені піднесли, і передав один Не Здавайся. Я пив і відчував, що за мною спостерігають. Обернувся саме вчасно, щоб помітити, як Фіцморіс квапливо опустив погляд і старанно затягнувся сигарою. Таке враження, що він намагається себе опанувати. Я вирішив, що зараз саме час із ним поговорити. Але не встиг я навіть кроку зробити в його бік, як він вибачився перед своїми співрозмовниками і сам пішов до мене.

Він ніби зморщився, куди й поділося його відчуття власної переваги. Не Здавайся це також помітив.

— Схоже, сер Ернест збентежений, йому щось не дає спокою,— прошепотів сержант. Він махнув рукою на стіл: — Якщо ви не проти, сер, я візьму канапе[23].

Небажання ділитися своїми думками — одна з характерних рис англійців. Саме тому ми так радо сприйняли реформацію: зізнаватися у своїх помилках нам важко навіть священику. І якщо нам так нестерпно сповідатися божій людині, то що вже казати про те, щоб вилити душу перед індійцем. Це вважатиметься слабкістю.

— Чудова думка,— похвалив я.— Не забувайте час від часу дивитися на нас.

Сержант кивнув і відійшов, майже тієї ж миті наблизився Фіцморіс.

— Капітане Віндгем.

На верхній губі в нього виблискували крапельки поту. Шия почервоніла.

— Можна вас на кілька слів?

— Прогуляємось? — запропонував я.— Усередині трохи задушно.

Я підняв завісу і пропустив його вперед. Ми повільно рушили у напрямку дерев, під ногами потріскували гілочки та сухе листя. Фіцморіс глибоко вдихнув.

— Вас щось непокоїть, сер Ернест? — запитав я, не дивлячись на нього.

Комерсант затягнувся сигарою.

— Тут, у Самбалпурі, є один чоловік, англієць, на ім’я Ґолдінґ...

Він замовк, ніби сподіваючись, що я продовжу. Але я не став цього робити.

— Схоже, він зник.

Позаду щось зашелестіло. Я обернувся і побачив, що з намету вийшов Не Здавайся. Він спостерігав за нами, як і обіцяв. Але він був не один. Дивився в наш бік і диван Даве.

Я вирішив не звертати на них уваги і далі продовжував розмову з Фіцморісом.

— Не розумію,— сказав я.— Ґолдінґ — ваш приятель?

— Можна й так сказати.— Фіцморіс зупинився на краю галявини, погасив сигару об стовбур якогось чахлого дерева і кинув недопалка на землю.— Він працював на Англо-Індійську діамантову корпорацію. Ми домовлялися зустрітися з ним учора, але він не прийшов. Я спробував його відшукати, але ніхто не знає, де він.

Я пригадав щоденник Ґолдінґа. Там і згадки про Фіцморіса немає. Отже, Ґолдінґ або забув записати, у чому я дуже сумніваюся, або ж не записав навмисне. Або Фіцморіс бреше.

— Ви вважаєте, що його зникнення ставить під загрозу ваше життя?

Фіцморіс рвучко обернувся. Він сполотнів.

— Ґолдінґ має відношення до переговорів корпорації з королівською родиною. Він готував звіт, зміст якого має для угоди вирішальне значення. Я намагався переконати його показати мені перший варіант документа...

— Як саме ви переконували? — поцікавивсь я.

— Подробиці не є суттєвими,— похитав він головою.— Головне те, що він зник. Деяким людям у Самбалпурі не сподобається, що Ґолдінґ говорив зі мною.

— Гадаєте, його за це могли б убити?

— Його і мене,— серйозно заявив він.

— Вони ладні були б убити англійця за таку банальність?

Фіцморіс кивнув.

— Ці люди не схожі на нас, капітане. Вони помішані на помсті.

— У такому разі,— сказав я,— не варто було б вам вирушати на полювання. Безпечному середовищу не притаманні заряджена зброя і дикі тварини. Чому ви ще досі не на шляху до Калькутти?

— Запевняю вас, я про це думав. Якби не ваша тут присутність і не особисте запрошення принца Пуніта, я б залюбки пропустив це полювання. Власне, я їду сьогодні ввечері.

Із намету вийшов Пуніт.

— Послухайте, сер Ернест,— гукнув він,— краще не баритися! Ви готові стріляти?

— Звісно! — обізвався старий англієць.— Полювання — чудовий спорт.

Принц плеснув у долоні, і ми з Фіцморісом повернулися до наметів.

Слуги винесли рушниці. Гарні. Роботи Пурді з Мейфера, який постачав зброю самому англійському королю, а також аристократам по всьому світу та іншим багатіям, яким так кортіло постріляти в тих, хто не може вистрілити у відповідь.

Пуніт демонстративно оглянув свою зброю, прицілився в уявного звіра десь ліворуч від моєї голови.

— Доводилося полювати, капітане? — запитав він.

— Не було потреби,— відповів я,— хоча поводитися зі зброєю вмію.

— Чудово! — вишкірився він, повернувся до слуги у формі й віддав команду.

Засурмив ріжок, і на галявину вийшло четверо слонів у зелено-золотих попонах, зі срібними сідлами — доволі великими платформами, укритими оксамитовими подушками. Поруч із кожним слоном крокував погонич.

— Як же нам розташуватися? — замислився принц.— По двоє на слона, гадаю. Міс Ґрант поїде зі мною, сер Ернест і капітан Віндгем, містер і місіс Кармайкл і, нарешті, сержант Банерджі і полковник Арора.

— А містер Даве? — поцікавивсь я.

— Полювання його не цікавить,— відмахнувся принц.— До того ж йому потрібно повертатися до Самбалпура.

Якщо принца здивувало, що диван мусить витрачати дві години, щоб доїхати невідомо куди, а тоді негайно повертатися, він не показав цього. Утім, часу сушити над цим голову не було. Мене непокоїла думка, що Енні з Пунітом сидітимуть на одному слоні. Більш того, я мав причини цього не допустити. Принаймні, професійні причини: хотів хоч якісь відповіді від Пуніта отримати.

— Ваша Високосте,— сказав я.— Я сподівався, що зможу супроводжувати вас. Мені повідомили, що Ваша Високість — чудовий мисливець.

Принц завагався. Хотілося і мудрістю своєю поділитись із сагибом, і на слоні з Енні покататися.

— Непогана думка,— втрутилась Енні.— Сем скаржився, що стріляє жахливо. Може, навчите його трошки?

Її слова все вирішили.

— Гаразд, капітане,— погодився Пуніт.— Поїдете зі мною, і я покажу британцям, як полюють на тигра. Міс Ґрант і сер Ернест будуть в одній компанії.

Усі пішли до своїх слонів. Я схопив Енні за руку.

— А ви із принцом знайшли спільну мову,— прошепотів я.

— Ви ж не ревнуєте, Семе? — посміхнулася вона.— Маєте мені подякувати. Він би не погодився на вашу пропозицію, якби я не втрутилася.

Їхати на слоні виявилося не так уже і зручно, попри розкіш подушок. Платформу хитало, коли тварина переступала з ноги на ногу, і подорож нагадувала спробу втриматись у човні, що бореться з вітром у бурхливому морі.

Утім, просуватися крізь хащі лісу було доволі приємно: цвірінькання пташок на деревах, ритмічні кроки слонів.

Тоді почулися голоси.

Ми виїхали на іншу галявину, більшу, де стояло близько сотні індусів, худих темношкірих чоловіків, босих, у білих сорочках, із бавовняними тюрбанами, що захищали голови від спеки. Кілька з них тримали барабани, інші стискали в руках палиці та примітивну зброю.

— Чало! — крикнув принц, і юрба загула.

Забили барабани, чоловіки пішли крізь високу траву. Слони залишилися стояти.

— Мусимо пропустити загоничів уперед,— пояснив принц.— Коли ви полюєте на лисиць, також спускаєте собак налякати здобич. У нас замість собак люди, але сутність від цього не змінюється.

Може, і не змінюється, але я ніколи не чув, щоб лисиця роздерла собаку на шматки.

— А буває так, що погоничі отримують травми? — поцікавивсь я.

— Іноді,— відповів принц.— Не часто, але трапляється. Їхні родини отримують компенсацію.

Що ж, заспокоює.

— Якось я полював на лисиць у Англії,— продовжив він,— але мені не дуже сподобалося.— Він скривився.— Цілий день скакати на коні під дощем, ганятися за твариною, що нагадує великого пацюка, а тоді ще спостерігати, як усе задоволення отримують собаки. Нудно, як на мене.

— Такі вже ті англійці,— відповів я.

Що ж, його можна зрозуміти. Будь-кому було б важко отримати задоволення від полювання під дощем серед полів Лестершира, що ж казати про принца, який звик полювати на тигрів, роз’їжджаючи на слоні.

Голоси та барабани ставали дедалі тихішими, аж нарешті принц віддав наказ, і ми теж рушили в підлісок.

— Пильнуйте за деревами,— порадив принц.

— Навіщо? — поцікавивсь я.

— Пантери. Були випадки, коли вони вихоплювали людей зі слонів.

Я прислухався до поради і приготував рушницю.

Коли барабани знову стали гучнішими, ми побачили, що загоничі розташувалися широким півколом і йшли на нас, при цьому вони били по траві та викрикували. Раптом я зрозумів, що це означає. Вони оточили тигра і гнали його до нас. Коло чоловіків ставало вужчим, тікати тварині, що ховалась у траві, не було куди.

І тут я його побачив. Спалах золотого і чорного у високій жовтій траві.

— Туди! — скомандував принц погоничу.

Ми гнали тигра крізь кущі, доки він не обернувся і не встав перед нами, вишкіривши зуби; під хутром у нього перекочувалися м’язи. Особисто я вважаю, що жодна тварина не витримає порівняння з королівським бенгальським тигром. Він є втіленням грації, сили і краси.

Принц повернувся до Фіцморіса.

— Сер Ернест,— гукнув він,— чи можу я запропонувати вам зробити перший постріл?

Як справжній джентльмен Фіцморіс відмовився.

— Може, міс Ґрант вистрілить першою?

Енні підняла гвинтівку, прицілилась і вистрілила.

Від шуму над деревами піднялася зграя птахів. Тигр пірнув у траву.

— Жінки! — розреготався принц.— Як вона могла не влучити?

Фіцморіс щось крикнув погоничу, і їхній слон кинувся переслідувати тигра. Слон полковника Арори і Не Здавайся почав заходити з іншого боку, вони сподівалися перерізати тигрові дорогу.

Загоничі також звузили коло, відганяючи тигра назад. Тварину знову загнали в кут. Цього разу стріляв Фіцморіс. Тигр заревів. Ще один постріл, принца, тоді третій, полковника Арори,— усі три влучили у ціль. Але звір не падав. Довелося вистрілити ще кілька разів, лише тоді його ноги підігнулися і він упав на землю. Та навіть і тоді гарчав, захищаючись. Урешті-решт Пуніт прицілився в голову тварині — і пролунав останній постріл.

Навколо тигра зібралися місцеві мешканці. Один із індійців почав установлювати фотоапарат, і Фіцморіс попросив свого погонича допомогти йому спуститися, аби сфотографуватися зі своєю здобиччю.

— Якось це не спортивно,— зауважив я.— Загоничі... Усе одно, що стріляти у ріку в бочці.

— Це заради Фіцморіса,— відрізав принц.— Цей чоловік не влучить у ціль, що рухається, навіть якщо від цього залежатиме його життя. Тож ми дозволяємо йому вбивати старих та втомлених тварин. Навіть маємо особливу рулетку для нього: усе, що він уполює, має довжину не менше восьми футів. Особисто я надаю перевагу справжньому полюванню.

— Тоді відкликайте загоничів, Ваша Високосте,— запропонував я.— Робитимемо все як слід.

Він поглянув на мене і посміхнувся.

— Мені здавалося, що ви такі речі не схвалюєте, капітане. А ви, виявляється, таки мисливець!

Він потягся за срібною фляжкою, відкрутив кришечку, зробив ковток і простягнув мені.

— Свого роду мисливець,— погодивсь я і, взявши фляжку, ковтнув рідини.

Пуніт гукнув одного із загоничів, і той передав усім іншим: принц бажає полювати. Ми знову повернули до високої сухої трави, цього разу вже без криків та барабанів.

Більшість гостей залишилися позаду. Кармайкл приєднався до Енні та Фіцморіса, і вони милувалися трофеєм сера Ернеста. Тож за нами слідували Не Здавайся з полковником Аророю, та ще попереду йшов один старий мисливець, видивляючись слідів тигра.

Здавалося, що їхали ми так кілька годин, прислухаючись до звуків лісу: чудернацьких криків оленів, схожих на виття привидів, тріск і шелест гілля під ногами слонів, цвірінькання дюжин різноманітних птахів. Тут, у цьому богами забутому місці, усе було значно простішим, ніби Самбалпур та придворні інтриги лишилися за мільйон миль звідси.

Тишу порушив принц.

— Знаєте, колись батькові подобалося приїздити сюди на кілька тижнів. Він уставав рано-вранці, вирушав у джунглі в компанії одного-єдиного слуги, що ніс рушницю, і ще до сніданку підстрілював тигра. Мисливцем він був чудовим. Уперше мені дозволили приєднатися до них із Адгіром, коли мені виповнилося сім. Спеціально для мене загнали тигра, явно не найкращого, але для дитини семи років подія все одно була вражаючою.

— І ви в нього стріляли? — запитав я.

— Так,— просто відповів принц.— Влучив просто поміж очі.

Почало сутеніти, але ми все одно їхали далі. Слідопит вдивлявся в траву: шукав відбитки на ґрунті, жмутик шерсті на колючках кущів, навіть тигрові екскременти. Нарешті він підвів голову і кивнув: напав на слід. Слон прискорив кроки; у душному, стоячому повітрі повіяло чимось новим. Наші відчуття загострилися, голоси лісу стали більш насиченими, набули нового значення, усе навколо ніби наелектризувалося.

Десь поблизу закричав крук і злетів у небо. Я підвів очі. Навіть мавпи на фікусах були якимись утомленими. На язику відчувався присмак пилу. Раптом слідопит зупинився і махнув рукою. У траві щось промайнуло, але відразу ж і зникло. За мить знову спалахнуло золотом.

— Ось він! — сказав принц.

Але то був не «він». Тварина була футів за сорок від нас, а за нею ще дві, трохи менші — золотаво-чорні тигренята.

— Мати,— охнув я.

— Так,— Пуніт схопився за рушницю.

Тигриця, мабуть, відчула небезпеку. Вона легко могла б утекти, але стояла, прикривши собою тигренят і вишкіривши зуби.

Пуніт підняв рушницю, прицілився, і час ніби зупинився, як то буває в мить перед убивством. Навіть мавпи уловили присутність смерті, заверещали на верхівках дерев. Я поглянув на них, і помітив дещо інше.

Серед гілок одного з дерев блиснув метал.

За три роки в окопах у Франції я, може, і не навчився багато чого, але снайпера впізнав би з першого погляду. Я крикнув Пуніту пригнутися, а сам кинувся до нього і стягнув на платформу.

Пролунав постріл. Із дерев’яного балдахіна над головою посипався град скіпок.

— Не підводьтеся! — гукнув я і схопився за свою рушницю.

Ще один постріл, куля відрикошетила від срібного оздоблення сідла.

Я підняв рушницю. Стрільця побачив не відразу. З такої відстані багато не роздивишся, можна було сказати тільки, що це індус у брунатно-сірій накидці. Звук іще одного пострілу, тепер уже не з боку снайпера, а ліворуч від мене. Не Здавайся. Нас наздогнав другий слон, і сержант також помітив стрільця. Із рушницею Не Здавайся поводитись умів, тож його перший постріл мало не зачепив ворога, змусивши його запанікувати. Моя школа! Я прицілився і вистрілив. Мій постріл був не такий влучний, як у сержанта, але цього й не потрібно було. Моє завдання — вивести противника з рівноваги. Решту довершить Не Здавайся.

Той не забарився, і постріл влучив у ціль. Снайпер випустив рушницю й упав із дерева. Не Здавайся направив свою зброю в місце, куди чоловік мусив приземлитися, але в густій траві, та ще й у сутінках, важко було щось розгледіти.

Принц так і лежав на підлозі сидіння. Я нахилився й поплескав його по плечу.

— Небезпека минула, Ваша Високосте.

Він узяв мою руку, і я допоміг йому піднятися. Раптом із другого слона закричали. Полковник Арора.

— Він тікає! — вигукнув полковник, указуючи в траву. Він повернувся до мене: — Ви ж військовий, капітане. Знаєте, що робити!

Він наказав своєму погоничу заходити зліва, і слон рушив уперед, розсуваючи високі стеблини.

— Ваша Високосте,— попросив я,— будь ласка, скажіть нашому погоничу йти у той бік.

Принц щось промовив. Погонич гукнув: «Дігар, дігар!» — і наш слон пішов туди, де зник снайпер.

— А куди поїхав Арора? — запитав принц.— Чому він не з нами?

— Тактика, Ваша Високосте,— відповів я.— Уявіть, що це полювання на тигрів. Ми загоничі. Наше завдання — вигнати здобич назустріч полковнику і сержанту Банерджі. Решта їхній клопіт.

Світло згасало, але чоловіка ще можна було роздивитись. Я попросив Пуніта наказати погоничу йти повільніше: немає сенсу квапити снайпера, доки Арора з Не Здавайся не виїдуть йому напереріз. Наша позиція була вигідною, і темрява була нам лише на користь.

Ми почули постріл.

— Швидше! — крикнув я і махнув рукою.

Другий слон зупинився біля річки. Арора спустився на землю, Не Здавайся залишався в сідлі. Рушниця його була націлена на постать, що лежала в траві.

— З ним усе гаразд? — голосно запитав я полковника.

— Житиме,— відповів той.

— Ви в нього стріляли?

— Ні.— Арора підняв за приклад рушницю: — Просто стукнув оцим по голові.

Він опустився на коліно і перевернув чоловіка. Той був непритомний. Голі руки блищали від поту, на скроні, куди прийшовся удар Арори, набрякав чималий синець. Попіл, яким були намальовані лінії у нього на чолі, трохи розмазався, але помилитися було б важко — знак послідовників Вішну.

Погонич наказав слону опуститися навколішки, і я зістрибнув.

— Добряче ви його стукнули,— хмикнув я.— Упізнаєте?

— Не можу сказати,— відгукнувся полковник.— Але Самбалпур — місце маленьке. Якщо він звідси, хтось його та впізнає. А якщо ні, ми самі з нього правду виб’ємо.

— У такому разі,— втрутився Пуніт,— мусимо якомога скоріше повертатися до Самбалпура.

— Вас не зачепило, Ваша Високосте? — поцікавився Арора.

— Зі мною все гаразд,— відрізав принц.

Непритомного стрільця зв’язали і безцеремонно кинули на слона полковника. Ми повернули до табору, повільно просуваючись у темряві. Десь за годину ми помітили мерехтливі вогні наметів. Після стрілянини ми не розмовляли. Принцу, схоже, говорити не хотілося, а мене тиша влаштовувала, бо потрібно було дати лад своїм думкам.

Тепер у розпитуванні принца багато сенсу я не бачив. Питати про вбивство брата одразу ж після того, як він сам мало не став мішенню снайпера, було якось неввічливо. Та коли ми наблизилися до табору, принц заговорив сам.

— Дякую вам, Віндгеме. Я не забуду, того що ви зробили.

— Будь-хто на моєму місці вчинив би так само, Ваша Високосте.

— Гадаєте, зможете розв’язати язика цьому покидьку? — запитав він.

— Про це дізнаємося, коли повернемось у Самбалпур,— відповів я.

— Хай би там як, я перед вами в боргу. Але, капітане, буду дуже вдячним за вашу розсудливу поведінку щодо того, що сьогодні трапилося. Не хочу псувати настрій нашим гостям.

— Звісно, Ваша Високосте,— погодивсь я.— Я не згадуватиму цей епізод і попрошу сержанта Банерджі також цього не робити. За полковника Арору нічого обіцяти не можу.

— Залиште це мені,— кивнув принц.

Наше повернення викликало в таборі бурхливу діяльність. До слонів підбігло з півдюжини слуг, вони допомогли нам спуститися і піднесли віскі. Принц одним духом осушив свою склянку, узяв іще одну і пішов до наметів, а полковник Арора зі своїми людьми зайнялися полоненим. Я хотів було приєднатися до них, але мене зупинив Не Здавайся.

— Мені потрібно поговорити з вами, сер,— наполегливо сказав він.— Віч-на-віч.

Вигляд при цьому він мав такий, ніби збирався оголосити погані новини.

Ми відійшли туди, де годували та напували слонів, подалі від наметів. Я витяг пачку «Кепстенса» і коробку сірників, передав одну сигарету сержанту й узяв собі. Я запалив обидві, затягнувся і видихнув.

— Що вас непокоїть, сержанте?

— Полковник Арора, сер. Гадаю, він вагався щодо переслідування снайпера.

Я мало не вдавився вдихнутим димом.

— Мені здалося, що він проявив неабияку спритність, щоб схопити цього чоловіка. Ви впевнені?

— Так, сер.

Не Здавайся помиляється. Навряд чи бажання Арори було дати снайперу змогу втекти.

— Розповідайте, що сталося,— зітхнув я.

Сержант озирнувся через плече. Переконавшись, що ніхто не підслуховує, він продовжив:

— Ви бачили, сер, що, коли снайпер зістрибнув із дерева і кинувся бігти, полковник повів слона довкола...

— Так,— нетерпляче кивнув я,— щоб перерізати йому дорогу. Розумна стратегія.

— Але проблема в тому, що сталося, коли ми зайняли свою позицію.— Сержант нервово затягнувся сигаретою.— Полковник сказав, що, на його думку, чоловік пробирається до річки, бо то єдине місце, де ліс не відгороджений муром. Туди ми й пішли, дісталися до урвища над річкою на кілька хвилин раніше за вас. Полковник наказав погоничу йти прямо на вас, сподіваючись, що ви гоните снайпера. Уже почало темніти, і він висловив побоювання, що злочинець може прошмигнути повз нас, якщо побачить нашого слона. Тож він вирішив спуститися і сховатися трохи подалі. Мені ж наказав залишатись у сідлі, щоб я міг без перешкод стріляти, якщо чоловік вискочить просто на мене.

Я почав утрачати терпець.

— Усе це здається мені цілком розумним. Що саме вам не сподобалося, сержанте?

— Ось що, сер. Попри темряву ми побачили снайпера, який біг до річки. Він, звісно, теж побачив слона і змінив напрямок — побіг туди, де на нього чекав полковник. Тут я побачив, як Арора піднімається із трави з рушницею. Той чоловік мало не збив його з ніг. Кілька секунд вони стояли й дивилися один на одного. Лише після того, як я вистрілив, полковник ударив його прикладом рушниці.

— Ви впевнені?

— Наскільки можна бути впевненим, ураховуючи сутінки.

— Полковнику відомо, що ви його бачили?

— Не думаю, сер. Він очей не спускав зі снайпера.

Я замислився. Якщо Не Здавайся таки правий, існує дві версії. Перша: Арора впізнав стрільця і чомусь застиг на місці, хоча, враховуючи його військове минуле, це малоймовірно. Друга версія викликає занепокоєння: Арора сам причетний до стрілянини, а якщо він брав участь у цій змові, то чи не міг він бути задіяним і в убивстві принца Адгіра?

Я обперся на дерево і вирішив, що найкраще, що я можу зараз зробити,— це докурити сигарету і поміркувати. Схоже, Пуніт, головний підозрюваний, сам став мішенню для вбивці, а полковник Арора, єдина людина в Самбалпурі, якій я довіряв, людина, з якою я курив опій якихось кілька годин тому, може бути змовником. Ніби цього недостатньо, маємо і зниклого англійця, якого могли вбити за наказом прем’єр-міністра, і ще одного, життю якого загрожує небезпека.

Я погасив недопалок об стовбур дерева.

— Що робитимемо, сер? — запитав Не Здавайся.

— Що робитимемо? Повертаймося до Самбалпура і розпитаємо нашого гостя. Але спочатку я зазирну в намет і вип’ю по дві порції всього, що знайдеться.