Тридцять дев’ять

Середа, 23 червня 1920 року

ридцять годин після вживання опію, а голова моя і досі ясна. Ні тобі туману, ні нежитю, ні болю у суглобах. Жодного симптому. Принаймні досі. Може, Арора таки має рацію. Морфій — дарунок богів. Та чомусь я сумнівався, що мені так пощастило. Десь у глибині душі я знав, що див не буває, що наслідків не минути, хай навіть вони й забаряться. Сподіваюся тільки, що будуть вони не дуже жорстокими.

Я повернувся до «Бомону», де на мене чекала у своєму номері Катерина Пемберлі, і переказав їй усе, що сталося. Вона сиділа на краєчку ліжка і намагалася усвідомити, та допомогти їй я не міг, бо й сам був геть збентежений.

Невдовзі після першої години я пішов, повернувся до Будинку троянд. Не Здавайся не було, на столі лежала записка. Він переглянув обидва звіти і повернув їх до сейфа Даве. Сумнівів немає, один — копія іншого, тільки цифри змінені; висновок його такий: документ із меншими цифрами і є справжнім звітом Ґолдінґа. Добре, сержант відмінно попрацював: детальний, методичний аналіз, на який можна сміливо спиратися. Але після того, що я щойно побачив, звіт Ґолдінґа здавався вже не таким і важливим.

Я поплентався до будинку для гостей, роздумуючи, чи розбудити сержанта і розповісти йому, свідком яких подій я став. Але сенсу в цьому не було. Двоє чоловіків загинули лише тому, що я висловив теорію, у якій сам не до кінця впевнений, нехай вона і відповідає на всі запитання. Ні, нехай уже хлопець спить. Такі новини зачекають.

Ранкове небо вкрили важкі сірі хмари, я спустився сходами вілли і попрямував до Будинку троянд. Навколо палацу було спокійно, неначе минулої ночі нічого й не сталося. Десь поблизу нещасно кричав павич.

У гаражі теж було тихо. На місці, де колись стояв пурда-автомобіль залишилася пляма мастила. Старий Мерседес-сімплекс був там, де і завжди. Я квапливо завів його руків’ям і вирушив до мосту через Маханаді.

Як я і сподівався, біля храму Джаґґернаута стояв автомобіль. Судячи з розміру та блиску, явно з королівського гаража.

Я припаркував свого мерседеса поруч із ним, вийшов і зайшов за ворота. Двері храму були зачинені, ізсередини доносилися ритмічні наспівування. Я сів на сходи і почав чекати, спостерігаючи за родиною мавп, які спустилися по гілках дерева і проникли до храму крізь відчинене вікно, а за мить уже повернулися, стискаючи в чорних лапках поцуплені фрукти та інші підношення.

Нарешті двері відчинилися, і, як і минулого ранку, вийшла Шубхадра, перша магарані. За нею з’явилися Даве, священик і аромат ладану. Вигляд вона мала втомлений.

Я підвівся її привітати.

— Капітане Віндгем,— сказала жінка.— Якби я знала, що вам так сподобався наш храм, то запросила б сьогодні супроводжувати нас із сагибом диваном.

— Ваша Високосте,— відповів я,— сподіваюся, ви зможете приділити мені трохи свого часу.

— Авжеж,— кивнула вона, повернулася до дивана і прошепотіла йому кілька слів.

Даве низько вклонився, вони зі священиком повернулися до храму. Магарані легенько торкнулася моєї руки.

— Прогуляємося?

Ми спустилися сходами у двір храму.

— Я так розумію, ви тут із приводу подій, що сталися минулої ночі,— тихо сказала вона, дивлячись прямо перед собою.

— Хотів дізнатися, чи все гаразд із третьою магарані.

— Пуніт прислав своїх людей до жіночої половини серед ночі,— сказала вона з люттю в голосі.— Її заарештували. Це неподобство.

— А принц Алок?

— Зараз дитина у безпеці. Я зроблю все можливе, щоб його захистити. Якою б не була правда, він ні в чому не винний.

— Ви захищатимете його? — здивувавсь я.

— Хто ж іще?

— Я гадав, його батько, магараджа.

Вона зупинилися й обернулася до мене.

— Те, що я вам скажу, має залишитися між нами. Магараджа серйозно хворий. Коли йому повідомили про арешт Девіки, його розбив параліч. Інакше, я впевнена, він заступився б і за хлопчика, і за його матір.

— Ви не вірите, що магарані Девіка причетна до змови проти Адгіра й Пуніта?

— Я не можу в це повірити. Боюсь, Пуніт бачить змову там, де її немає. Або навіть гірше, сам її і спланував.

— Вважаєте, що Девіка невинна і все це справа рук Пуніта?

— Хіба це не зрозуміло? Скажу вам, капітане, що я боюся за майбутнє. Магараджа у важкому стані, і Пуніта на завтрашній церемонії повернення Джаґґернаута можуть проголосити вже не ювраджем, а принцом-регентом. Народ, без сумніву, вважатиме це божим благословенням. А з такою божественною підтримкою він незабаром стане магараджею, і тоді... Хто знає...

— Що ви робитимете? — запитав я.

— Що я можу зробити? Я просто дружина чоловіка, який зараз при смерті. Я навіть не мати Пуніта. Мій вплив обмежений і слабшає з кожним днем.

Мене немов із ніг збили. Жахливо, як усе змінилося за одну ніч. І все це є наслідком моїх дій. Раптом мені дуже захотілося повірити словам магарані, що все це сплановано Пунітом. Чи міг він улаштувати втечу в’язня? Якщо так, навіщо євнуху йому допомагати? І навіщо жертвувати своїм життям заради принца? Немає ніякого сенсу.

— А міс Бідіка? — нарешті запитав я.— Тепер, коли заарештували магарані Девіку, її звільнять?

— Не можу сказати.

— Але ж вона не причетна.

Магарані зітхнула.

— Якщо все станеться так, як вирішив Пуніт, якщо вважатимуть, що тут замішана Девіка, не думаю, що він щось виграє, тримаючи міс Бідіку за ґратами.

— Вам відомо, що він хотів, аби вона стала його дружиною? — поцікавивсь я.

Вона знову кивнула.

— Таке навряд чи залишиться таємницею на жіночій половині. Можливо, Пуніт бажає продовжити її покарання за те, що дівчина відмовила йому, але я все одно спробую щось зробити, щоб її визволити, хоча тут знадобляться час і хитрість. Якщо Пуніт дізнається про мою участь, триматиме її у в’язниці довічно.

Магарані помовчала, а тоді повернулася до мене й узяла за руку.

— Можна поділитися з вами своїми спостереженнями, капітане?

— Будьте такі ласкаві.

— Індія — земля багатьох релігій, і вони майже не погоджуються поміж собою, але всі вони мають дещо спільне — віру в те, що істинною сутністю нашого буття є душа.— Вона зробила паузу, розправила складки сарі.— Кожна душа унікальна, на різні душі впливають різні пристрасті, але ми віримо, що деякі душі мають покликання згори й мусять іти на цей заклик, якими би не були наслідки. Мені здається, що у вас душа сатьянвеші, шукача правди. Інакше навіщо б ви приїздили до Самбалпура? Як я зрозуміла, ви вже вистежили вбивцю Адгіра. Інший офіцер на вашому місці закрив би справу, але не ви. Ваша душа не дає вам спокою. Бажання знайти правду є невгамовним, нестримним, як колісниця господа Джаґґернаута. Вибору ви не мали, тож і приїхали сюди. І я впевнена, знайдете спосіб залишитися. Саме тому ви тут сьогодні вранці. Шукаєте правди.

Я похитав головою. З’явилося дивне відчуття, ніби стара просто грається зі мною. Містика завжди мене бентежила, а гіршої містики за індійську годі й шукати. Індійці довели її до такого ступеня, що, навіть якщо ви відкидаєте всі ці дурниці, вираз абсолютного спокою на їхніх обличчях змушує вас повірити, що вони мають рацію.

— Навіть якби щось можна було ще зробити,— зауважив я,— сумніваюся, що я зміг би. На жаль, я не маю тут повноважень, а якби й мав, навряд чи пани у Делі дозволили б мені ними скористатися.

Куточки її губ трохи піднялися в посмішці.

— Ходімо,— повела вона мене до воріт храму.

Перед нами текла річка Маханаді. Рівень води піднявся через дощі, що почалися в горах, і повноводні хвилі котилися по цій пересушеній землі. Жінка вказала на великий уламок скелі посеред бурхливої течії.

— Бачите той камінь? — сказала вона.— Одного дня, років за тисячу, води річки подрібнять цей камінь на пісок. Важко повірити, але саме так і станеться. Ви можете не дожити до цієї миті, але знаєте, що це правда.

— Не дуже розумію, до чого ви ведете,— зізнався я.

— Правда і її наслідки — різні речі, капітане. Правда не означає справедливості, як і шляхетне народження не наділяє мудрістю. Я знаю, що ваша душа шукає істини. Якщо ви побачите ще і справедливість, це буде дуже добре, та якщо ні, нехай так і буде. У будь-якому разі справедливість може набувати багатьох форм. Її навіть можна не впізнати, зустрівшись із нею.

Вона обернулася до храму. Даве і священик спостерігали за нами зі сходів.

— А тепер,— зітхнула магарані,— боюсь, мушу повертатися до палацу. Сьогодні, як ніколи, не варто затримуватися.

Я подякував їй за час.

— Пам’ятайте, капітане,— промовила вона, зробивши кілька кроків,— завжди шукайте правду, не переймайтеся через наслідки.

Загрузка...