Необхідне зло

Тридцять один

рора чекав назовні. Стояв у затінку дерева, курив сигарету, але викинув недопалок, щойно ми з’явилися.

— Сподіваюся, бесіда пройшла добре,— сказав він. — Напрочуд інформативно,— відповів я.— А наступну вам удалося влаштувати?

— Так. Із наложницею Рупалі.— Він хитро посміхнувся й помахав аркушиком паперу з королівською печаткою внизу.— Ось розпорядження. Схоже, Його Високість не може відмовити міс Грант.

— Її чари діють на багатьох чоловіків,— прокоментував я, забираючи документ.

Енні на моє зауваження уваги не звернула.

— Розкажіть мені про наложниць.

— Його Високість має великий вибір жінок,— відгукнувся полковник.

— Як він їх обирає?

— По-різному. Іноді Його Високість просто проїздить селом, і дівчина впадає йому в око. Із деякими він знайомиться під час подорожей. Мені казали, що якось він привіз із півдюжини дівчат із Кашміру. Звісно, їх родинам добре заплатили. Але переважно він полишає це завдання своїм радникам; хоча ходять чутки, що про себе вони також не забувають.

— Певне, серед жінок існує якась ієрархія? — поцікавивсь я.

— Авжеж. Найголовніші — магарані, офіційні дружини Його Високості, Шубхадра, Девіка і, звісно, мати Адгіра й Пуніта, покійна друга магарані; за ними — вдова Адгіра, принцеса Ґітанджалі. Тоді десь із п’ятдесят улюблених наложниць, усі вони або з шанованих родин, або мають якісь особливі таланти. За ними всі інші, сільські дівчата, яких дедалі більше.

— Багато імен доводиться запам’ятовувати!

Полковник розреготався.

— Так би й було, але містер Ґолдінґ запропонував систему класифікації. Тільки магарані та принцес називають по іменах. Кожній наложниці присвоюють літеру і порядковий номер, починаючи від А1 і закінчуючи Д42. Так легше відстежувати їхню вартість.

— Вартість? — не втрималася Енні.

— Ґолдінґ детально занотовував усі витрати на них: від одягу, що вони носять, та їжі, яку їм готують, до прикрас та інших подарунків, які їм посилає Його Високість.

— А дівчина, з якою ми зустрічаємося? — запитав я.— Яке місце вона посідає в цій ієрархії?

Полковник витяг із кишені список і звірився.

— С23,— відповів він.— Проста сільська дівчина. Років двадцяти. Розмовляє лише мовою орія.

— Ви її бачили?

— Ні, але прочитав, що записав про неї Ґолдінґ.

— Який винахідливий чоловік цей містер Ґолдінґ,— хмикнув я.— Шкода буде, якщо ми його не знайдемо.

— Справжня катастрофа,— погодився полковник.— Він саме виконував одне складне завдання, коли зник: класифікував королівських нащадків. А їх навіть ще більше. Часто доводиться нагадувати їхні імена Його Високості, тож самі можете уявити, наскільки це складно.

Ми знову полишили полковника, повернулися до жіночої половини і знову зайшли до передпокою, де вперше зустрілися із Саїдом Алі. Я смикнув за сонетку, дзенькнув дзвоник, і ми почали чекати.

За кілька хвилин з’явився євнух.

— Міс Ґрант, капітане Віндгем. Ви щось забули?

— Ні,— відповів я, вручаючи йому документ.— Ми прийшли розпитати ще одну з ваших підопічних, міс Рупалі.

Він узяв наказ і ретельно вивчив його.

— Дуже незвично,— підняв він нарешті очі.

— Убивство крон-принца також можна кваліфікувати як незвичне,— сказав я.— Саме тому Його Високість магараджа бажає, щоб ми поговорили з тими, чиї свідчення нам потрібні.

— Дайте мені кілька хвилин,— поклав він листа до кишені.— Мені потрібно знайти її і... Вона може молитись або...— Фрази він не закінчив.— Якщо ви не проти почекати, я повернуся, щойно віддам розпорядження.

Він склав долоні.

— Містере Алі,— попросив я,— можна повернути мені документ?

Євнух завагався.

— Якщо дозволите,— нарешті відповів він,— я поверну його, коли влаштую зустріч.

Із цими словами він повернувся і вийшов із кімнати, зачинивши за собою двері.

— Вам не здається це дивним? — поцікавивсь я, коли він пішов.

— Що саме? — запитала Енні.

— Навіщо йому залишати листа собі?

— Мабуть, хоче показати комусь,— відповіла вона.

— Так, але кому? Це наказ магараджі. А він начальник жіночої половини. Навіщо йому комусь його показувати?

— Ви сищик,— знизала вона плечима,— ви і скажіть навіщо.

— Дії промовляють більше, ніж слова,— сказав я, прямуючи до дверей.— Ходімо.

— Куди? — прошепотіла вона, виходячи за мною у передпокій.

— Подивимося, куди піде містер Алі,— пояснив я.

У коридорі із фресками пар, що кохалися, на стінах нікого, дякувати богам, не було. Ми швидко пройшли по коридору до дверей, що вивели у дворик зі старим баньяном.

— Виходьте першою,— повернувсь я до Енні.— Якщо там хтось є, то не налякається, побачивши жінку.

— Штовхаєте мене до вовків, Семе? — охнула вона.

— Сподіваюся, що ні.

Вона зітхнула.

— Гаразд, капітане. Виходжу.

Вона трохи прочинила двері. Визирнула.

— Ну? — прошепотів я.

— Саїд Алі пройшов у арку в дальньому кінці. Схоже, підніматиметься сходами.

— Хтось іще там є? — запитав я.

— У дворі? — Вона відчинила двері ширше і роззирнулася.— Дві жінки. Сидять під деревом. Якщо судити з браслетів на зап’ястках, наложниці.

— Схоже, далі ми пройти не зможемо.

— Бачу Саїда Алі! — раптом сказала вона.— У вікні другого поверху. Принаймні чоловіка, схожого на нього — важко сказати через ці ґрати. Він із кимось розмовляє. Мабуть, із жінкою. Так, точно з жінкою: на ній сарі. Наложниця Рупалі, гадаю.

— Тут більше ста двадцяти жінок, і перша ж, з ким він зустрічається,— саме та, кого ми шукаємо? Навряд чи,— не погодивсь я.

— Ну, тоді самі дивіться,— сердито прошепотіла вона.

Ми помінялися місцями, я визирнув у двір і спробував роздивитися, що ж там відбувається у вікні навпроти. Мені знадобилося кілька секунд, щоб його знайти, щоправда, там був наш євнух, стояв спиною до вікна і розмовляв із жінкою. Вона була просто перед ним, тож він її загороджував, і розгледіти можна було лише колір сарі й волосся.

Десь позаду відчинилися двері. Я обернувся.

— Хтось іде сюди,— видихнула Енні.

— Спробуйте його зупинити,— сказав я.

— Що? Як?

— Не знаю. Застосуйте свої легендарні чари. Схоже, їм піддаються всі — від Чарлі Піла до принца Пуніта. Поверніть цю людину до передпокою.

— А ви що робитимете?

— Гарне запитання,— хмикнув я.

Енні кинулася назад по коридору.

Я визирнув у двір. Дві наложниці й досі сиділи під баньяном. У той бік ходу немає. Позаду почулися голоси. Схоже, Енні таки зустрілася з чоловіком. Спочатку я вирішив, що то може бути один із тих велетнів-охоронців. Та пригадав, що вони стоять біля головного входу, і, ймовірніше, вона розмовляє з євнухом. І тут я зрозумів, що на євнухів її жіночі чари аж ніяк не вплинуть. Я схрестив пальці, сподіваючись на краще.

Я повернувся поглядом до вікна. Саїда Алі там уже не було. А от жінка залишилася. Так і стояла, немов щось обмірковувала. Тоді вона підійшла до вікна і визирнула. Мені здалося, що глянула вона просто на мене. Хоч мене і закривали двері, я інстинктивно відступив.

— Сер! — пролунав голос за спиною.— Вам не можна тут бути!

Я обернувся і побачив молоденького євнуха, що йшов коридором. Енні відставала від нього на кілька кроків.

— Вибачте,— пішов я йому назустріч.— Певне, я помилився поворотом.

Ми повернулися до передпокою, а з голови мені не йшла жінка, з якою розмовляв Саїд Алі. Знаю, мене вона не бачила, але я роздивився її обличчя. Молода і вродлива. Я сидів поруч із нею вчора за вечерею.

За десять хвилин повернувся Саїд Алі.

— Я все влаштував,— повідомив він, повертаючи наказ.— Будь ласка, прошу за мною.

— Містере Алі,— запитав я,— а ви володієте місцевою мовою?

Він зупинився й повернувся до мене.

— Так.

— У такому разі чи не змогли б ви перекладати для нас?

Євнух обміркував пропозицію.

— Так, це буде неважко.

Ми пішли за ним. Цього разу нас привели в меншу, простішу кімнату, та все одно перегороджену ажурною ширмою. Жінка, з якою ми прийшли поговорити, уже сиділа там. Крізь різьбу я роздивився золотисте сарі, темну шкіру, прикрашені браслетами руки.

Саїд Алі опустився на килимок поруч із нами.

Я витягнув із кишені ручку й аркуш паперу, передав їх євнуху.

— Будь ласка, дайте це міс Рупалі й попросіть її написати своє ім’я.

Крізь щілину в ширмі він передав приладдя дівчині й переклав моє прохання. Вона щось запитала у відповідь, він кивнув, вона написала слова у блокноті й повернула його євнуху. Алі передав мені.

Ім’я було написане такими ж літерами, що й остання записка, знайдена в спальні Адгіра. Проте сказати, чи почерк той же самий, було важко.

— Будь ласка, запитайте, чи їй щось відомо про листи, які підкинули в спальню принца Адгіра два тижні тому.

Євнух переклав запитання.

Перед тим як відповісти, жінка завагалася.

— Вона каже, що нічого не знає про це.

Мені навіть не потрібно було бачити її обличчя або розмовляти її мовою, щоб зрозуміти, що вона бреше. Вистачило її інтонації.

— Будь ласка, скажіть, що для нас дуже важливо, щоб вона відповідала правду на запитання, і, якщо вона так робитиме, у неї не буде ніяких неприємностей.

Саїд Алі переклав. Інтонація Рупалі змінилася. Вона благала.

— Вона стверджує, що нічого не знає про записки,— без емоцій сказав Алі.

— Скажіть, що нам відомо, що їх написала вона і що вона дала їх покоївці, аби та поклала в апартаментах Адгіра. Скажіть, що покоївка вказала на неї і що її почерк саме такий, як і той, яким написані ті листи.

Цього разу вагалася вона ще довше.

— Повторіть запитання,— попросив я.— Це вона написала ті записки?

— Семе,— прошепотіла Енні,— ви її залякуєте.

Дівчина почала схлипувати. Але крізь схлипування полилися слова.

— Вона визнає, що написала записки,— переклав євнух.— Каже, що не хотіла нічого поганого.

— Передайте, що я їй вірю,— кивнув я, покосившись на Енні.— Скажіть, її дії варті похвали.

Саїд Алі переклав. Голос його був ніжним, слова лилися як бальзам на рану, і дівчина трохи заспокоїлася.

— Запитайте, чому вона їх написала,— попросив я.

Вона відповідала кілька хвилин, час від часу зупиняючись, щоб євнух міг перекласти.

— Їй подобався принц Адгір,— казав Алі.— Він був добрим до неї, і вона сподівалася, що її становище покращиться, коли він стане магараджею. Вона почула перешіптування на жіночій половині. Чутки про змову проти принца. Каже, спочатку не надала їм значення, таких пліток завжди вистачає, але розмови не припинялися.

— Чи може вона сказати, коли з’явилися ті чутки? — запитала Енні.

— Вона не знає. На жіночій половині панує ієрархія. Їй не дозволяється спілкуватися з дівчатами того ж рівня, що й вона. Тож ніхто не знає, коли це почалося.

— Вона комусь розповідала?

Дівчина знову схлипнула. Схоже, євнуха щиро вразила її засмученість. Він потер рукою щоку.

— Капітане Віндгем,— сказав він,— якщо дозволите, хочу поділитися своїми спостереженнями: дівчина ще дуже молода і не має гарної освіти. Вона каже, що не знає, до кого могла б звернутися, щоб не нажити собі клопоту. Вирішила, що єдиним виходом буде написати ті записки й довіритися покоївці, сподіваючись, що юврадж їх знайде.

— А чутки не донесли, хто стояв за цією змовою?

Євнух похитав головою.

— Ні, про це не казали.

Раптом я відчув себе геть спустошеним. Я так сподівався, що зізнання цієї дівчини дозволить розплутати цю справу, але вона лише підтвердила, що сліди ведуть до Самбалпура і палацу. До справжнього винуватця не наблизивсь я ні на крок.

— Вона впевнена, що не чула ніяких імен?

— Цілком.

— Містере Алі,— попросила Енні,— запитайте в неї, звідки могли піти ці чутки.

Євнух переклав запитання і почекав на відповідь.

— Вона каже, що на жіночій половині знають усе, що відбувається в Самбалпурі. Новини приносить вітер. Їй невідомо, звідки пішли чутки, як невідомо, куди зникає сонце вночі.

— А ви, Саїде Алі,— запитав я,— чули щось про змову?

Євнух озирнувся на двері й ледь помітно посміхнувся.

— У палаці можна почути безліч пліток. Із роками я навчився не звертати на них уваги.

— Це не відповідь.

Євнух на мить замислився, а тоді продовжив:

— Це все, що я можу сказати з цього приводу. Але я так зрозумів, що ви християнин, капітане?

— Формально,— відповів я.

— У такому разі хочу нагадати вам слова вашого месії: «Той, хто має вуха, почує».

Схоже, з євнуха більше нічого не витягнеш. Я повернувся до наложниці.

— Запитайте, якої вона думки про нового ювраджа, принца Пуніта.

Замість того щоб перекладати запитання, євнух повернувся до мене.

— Яку відповідь ви хочете почути, капітане? — зітхнув він.— Вона ж проста сільська дівчина, а ви просите її висловити думку про майбутнього правителя королівства. Вона відповість вам те ж, що й усі інші: що принц — нащадок неба і колись стане добрим правителем.

— А ви, Саїде Алі? — поцікавивсь я.— Що скажете ви про майбутнього монарха?

Євнух спокійно дивився на ширму, спостерігаючи, як танцюють у сонячних променях пилинки.

— Скажу, капітане, що, коли хочете щось дізнатися про Його Високість принца Пуніта, розпитайте жінку, до якої він так залицявся останні шість місяців. Її заарештували за вбивство його брата.