Необхідне зло

Сорок вісім

оки ми їхали п’ятдесят миль до Самбалпура, небо змінило колір із чорного на блакитний, і нарешті стало сірим. За гарної погоди та на швидкому автомобілі нам знадобилося б години дві. У дощ та на вантажівці, що рухалася зі швидкістю вола, стіни міста показалися лише через чотири години.

Я мав купу часу, щоб пояснити Не Здавайся свою теорію й поділитися страхами.

— Я сам мусив звернути на це увагу, сер,— бідкався він. На обличчі в нього застиг вираз провини.

— Дурниці,— заперечив я.— Сам здогадався, лише поговоривши з Портеллі.

— Усе одно,— не погодився він.— Я ж індус. Мусив про це згадати.

— Головне те, що ми мусимо повернутись і попередити Пуніта,— сказав я, хоча в голові моїй лунав тихий голос сумнівів: «Чи дійсно Пуніту загрожує небезпека?»

Може, ні. Може, я помиляюсь. У цій справі я вже накоїв багато помилок, але щось підказує мені, що цього разу все геть по-іншому. Тож я спробував відкинути ці думки й не звертати уваги на гостре відчуття провини.

Незважаючи на зливу, на вулицях Самбалпура було повно народу.

— Їдьте до палацу,— наказав я.

— Може, краще до храму, сер? — запропонував Не Здавайся.— Люди квапляться побачити повернення колісниці Джаґґернаута.— Він спохмурнів.— Із самого початку вся ця справа тісно пов’язана з Джаґґернаутом. Адгіра вбили на двадцять сьомий день ашадхи, початок святкування, присвяченого божеству. А тепер Пуніт очолює процесію в останній день свят. Якщо з ним щось і станеться, то тут, коли він буде серед натовпу.

— Слушна думка, сержанте,— погодивсь я.— Не такий ви вже й поганий індус, урешті-решт.

Ми потроху просувалися крізь натовп і нарешті дісталися до мосту через Маханаді. На протилежному боці річки над тисячами прихильників височів Джаґґернаут. Колісницю тягли під какофонію барабанів, цимбалів і монотонних голосів. Був там і Пуніт, може, поруч із ним — Енні. Час повільно спливав.

— Так ми ніколи їх не наздоженемо! — Я відчинив дверцята.— Ходімо пішки!

Не Здавайся припаркував вантажівку на узбіччі й побіг за мною через міст, проштовхуючись крізь натовп. До Джаґґернаута лишилося зовсім небагато. Схоже, процесія зупинилася, у натовпі почулися радісні вигуки.

— Джаґґернаут доїхав до храму! — крикнув Не Здавайся.

Раптом пролунав звук, схожий на постріл. Ми з Не Здавайся заклякли на місці й перезирнулися. Мені стало моторошно. Ще кілька пострілів.

— Феєрверки! — із полегшенням вигукнув сержант.

— Уперед! Ще встигаємо!

Ми добігли до храму. Джаґґернаут і кілька сотень прочан уже увійшли за мур, решту зупинили солдати. Я помітив майора Бхардваджа під парасолькою біля входу і кинувся до нього.

— Я мушу негайно побачити принца Пуніта!

Він подивився на мене, до нитки мокрого і брудного, і йому ніби заціпило. Тільки і зміг похитати головою.

— Його Високість молитиметься в храмі,— нарешті сказав він.

— А полковник Арора,— не відступав я.— Де він?

— Полковник теж там.

— Мушу негайно поговорити з Аророю! — закричав я.— Якщо ні, за наслідки відповідатимете ви.

Він на мить замислився, тоді знову похитав головою. Часу на суперечки я не мав, тож відштовхнув його і побіг до храму. Не Здавайся за мною.

На території храму на помості вишикувалися члени королівського двору — попри спеку, у святковому вбранні. Серед них була Енні, вони перешіптувалися з Емілі Кармайкл. Побачивши мене, вона здивувалася не менше майора Бхардваджа. Вона перехилилася через поруччя й гукнула:

— Що ви тут робите, Семе?

Я не звернув на неї уваги і попрямував до дверей храму. Не встиг я добігти, як мене схопили двоє охоронців, ще двоє накинулися на Не Здавайся. Варто було б підкоритися, але я почав битися, намагаючись звільнитися. Десять годин під дощем відчутно впливають на здатність ясно мислити. Я таки наніс хук справа, але одразу ж отримав удар чимось важким по голові, і волога земля піднялася мені назустріч. Тільки й устиг почути крик сержанта. Принаймні, він лишився на ногах.

Мене безцеремонно підняли, притулили до помосту, і не уникнути мені удару в обличчя, якби не відчинилися двері храму. Звідти вийшов Пуніт. Ліворуч від нього крокував священик, якого я бачив із магарані Шубхадрою, праворуч — полковник Арора. Принц був у шовковій курті й тюрбані, розшитих діамантами та смарагдами, і, змушений зізнатися, вигляд він мав значно кращий за мене. Дмухнули в мушлю. Задзвеніли цимбали, закричав натовп, заглушивши мій голос. Головний священик озирнувся. Певне, побачив, як мене заспокоюють охоронці. Я сподівався, що, уздрівши бійку, він зупиниться. Сподівався, що він зрозуміє, що щось не так, і зупинить коронацію. Але дивився він повз мене.

До нього підійшов інший священик зі срібною тацею. Головний священик узяв із таці льодяник, благословив його і поклав принцу до рота. Знову засурмили в мушлю. Із храму вийшли священики й почали роздавати цукерки шляхті на помості.

Я гукнув іще раз, і полковник Арора нарешті мене побачив. Отямившись, він підійшов до мене, за ним дріботів слуга з парасолькою. Полковник наказав охоронцям відпустити мене.

— Віндгеме? Що у біса, ви тут робите? Вигляд у вас гірший за мокрого цапа.

— Відведіть принца звідси, нехай повертається до палацу,— крикнув я.— Його життя в небезпеці!

— Дурниці! — відрізав полковник.— Девіку й Даве ми заарештували. З якого ще боку чекати на небезпеку?

— Довіртеся мені,— попросив я.

Арора зупинився, тоді підійшов до мене. Його випрасувана накрохмалена форма потемнішала від дощу. Він зупинився за кілька дюймів від мене. З його скронь на бороду стікали цівочки води. Погляд його посуворішав.

— Скажіть, що не жартуєте.

— Я абсолютно серйозний.

Він віддав наказ, Пуніта негайно оточили охоронці. Принц почав сперечатися, але раптом замовк і схопився за груди. Ноги його підкосилися. Арора кинувся до нього, щось крикнувши солдатам. Мене відпустили, я теж побіг туди.

Арора підтримував голову принца і віддавав накази. Солдати підняли Пуніта, віднесли під навіс. Принц скорчився від болю, на чолі виступив піт.

— Приведіть лікаря! — гукнув я майору Бхардваджу.

Почувши мій голос, Пуніт розплющив очі і поглянув прямо на мене. Його шовкова туніка забруднилася й намокла. Він ніби хотів мені щось сказати. Я опустився на коліно й наблизився до його обличчя. Але не почув ані звуку.

Поруч зі мною з’явилася Енні. Поклала руку на шию Пуніту, намацуючи пульс.

— Серце зупинилося.

Я розірвав туніку й надавив на груди. Непрямий масаж серця — так це називалось у армії. Кажуть, якщо цей прийом застосувати вчасно, можна повернути постраждалого до життя. Ніколи не бачив, щоб це спрацювало, але спробувати варто було. Минуло двадцять секунд, сорок, хвилина. Я відчув на плечі руку Енні.

— Семе.

Я підвів очі.

По щоках її текли сльози. А може, то був просто дощ. Я перевів погляд на Пуніта і востаннє натиснув на грудну клітку. Від туніки відірвався діамантовий ґудзик і покотився прямо в бруд, до колісниці, до ніг Джаґґернаута.