Необхідне зло

Вісімнадцять

сів на стілець у кімнаті Не Здавайся, задумався над словами Ґолдінґа. Щось його налякало. Не знаю, що саме, але на початку вечора він був цілком спокійним. Чи щось таке сказали під час вечері? Чи, може, якесь із одкровень Емілі Кармайкл? А може, просто так на нього вплинув алкоголь. Хай би там що не було, завтра о восьмій я про все дізнаюся.

Я поглянув на годинник. Під час війни він потрапив під німецький снаряд, та й я заодно з ним, і відтоді він досить ексцентрично поводиться із часом. Годинник показував чверть на дванадцяту. Приблизно так і є, враховуючи, що секундна стрілка й досі рухалася.

Кімната Не Здавайся була меншою за мою, та й меблів мала менше. Вид із вікна був, мабуть, гіршим, але у темряві важко було сказати напевне.

— Це було цікаво,— посміхнувся сержант.

Обличчя його випромінювало алкогольне світло, немов він надто довго пробув на сонці.

Не погодитися було важко.

— Маю таке відчуття,— сказав я,— що якби цю справу розслідувала Емілі Кармайкл, вона б докопалася до правди за двадцять чотири години. Принаймні назбирала б пристойну кількість підозрюваних.

Він знову посміхнувся.

— Може, нам варто допитати вдову ювраджа, сер?

— Саме це я і планував.

Усмішку з його обличчя немов зітерли.

— Серйозно?

— Вона має мотив. Чи ви вважаєте, що індійські жінки ніколи не вбивають своїх чоловіків?

— Якщо чесно, мене б це здивувало, сер,— відповів він.

— Запевняю вас, сержанте, індійські жінки так само здатні на злочин, як і їхні англійські сестри.

Він повільно похитав головою.

— Але не бельгійські жінки, сер. Вони так залякують своїх чоловіків, що ті в усьому їм підкоряються. Сумніваюся, що може дійти до вбивства.

Невже він жартує?

— Усе одно,— зітхнув я,— нам потрібно допитати її і ту англійку, з якою зустрічався юврадж, міс Пемберлі, також.

— Цілком слушно, сер, але як допитувати принцесу? — Він надув щоки.— Це справа нелегка.

— Чому? Бо вона принцеса?

— Так, але...— Він запнувся.— Вона ж на жіночій половині палацу. Здається, єдині чоловіки, яких до неї підпускають... ну, ви розумієте...

— Євнухи, хочете сказати?

— Так, сер,— зашарівся він.

— Ох, сержанте. Якби й нас змусили йти тим шляхом, то легко б вирішили проблему вашої матінки, яка місця собі не знаходить, намагаючись вас одружити.

Повідомивши Не Здавайся про заплановану на завтра зустріч із Ґолдінґом, я потупцяв по коридору до своєї кімнати.

Замкнув за собою двері, витяг із шафи валізку і поставив її на ліжко. Поклав руки на замки, натиснув великими пальцями на холодний, поцяткований метал. Застібки з клацанням відкрились. Я підняв кришку, відсунув убік одяг, під яким ховався мій трофей, і завмер.

Голова йшла обертом.

Я повільно видихнув і поглянув на поліровану скриньку зі срібним оздобленням. У мерехтливому світлі ліхтаря дракон, який являв собою ручку, немов танцював.

Я відчув себе на краю урвища. Переді мною шлях униз до... До чого, я не знав.

Курити тут опій — чисте самогубство. По-перше, великий ризик, що мене викриють. Хтось із Кармайклів або, ймовірніше, їхні слуги відчують зрадливий аромат. Враховуючи пристрасть Кармайкла слати телеграми в Делі з найменшого приводу, якщо мене викриють, новина про мою милу звичку полетить до міста ще до світанку.

По-друге, я ще ніколи не готував трубку сам, і руку мою навряд чи можна було вважати твердою.

Та доки я стояв, сама думка про трубку робила мої нерви сталевими і викликала в голові цілу купу думок. Сумніви мої здалися безпідставними. Я потягся до кишені штанів, витяг пачку «Кепстенса» і коробку сірників. Пачка була наполовину порожньою, але мені потрібно було лише п’ять чи шість сигарет. Я взяв півдюжини, запалив і обережно поклав у олов’яну попільничку на столі. За кілька хвилин кімната наповнилася сірим димом. Я задоволено роззирнувся й уперше зрозумів значення фрази: «Необхідність — мати винаходи».

Лишивши сигарети жевріти, я повернувся до подорожнього набору, обережно дістав його із валізки і поклав на ліжко. Як і в потягу минулої ночі, я взяв із кишені маленький срібний ключик, уставив його у драконячу пащу і повернув.

Не пригадую, щоб я щось витягував зі скриньки, але ось вона переді мною вже порожня, а інструменти охайно розкладені на підлозі. Люлька і порцеляновий мундштук, чубук і чаша, опійна лампа і скло для неї, ґніт і невеличкий латунний контейнер, який я заповнив кокосовою олією для лампи, набір тонких інструментів — якісь використовуються для скачування, інші — для зішкрібання сажі із внутрішньої частини люльки, і нарешті опійна голка, без якої смоли не приготуєш.

Я заповнив резервуар лампи олією, підрізав ґніт і вставив його в лампу. Запалив і накрив її склом. Із невеличкого відділення у валізі дістав кульку опійної смоли, яку знайшов у речах убивці, і наштрикнув її на голку. Опустившись навколішки, я підніс її до полум’я і почав робити те, що сотні разів бачив у китайському кварталі.

«О» пом’якшав, і я перевертав та обережно розтягував його над вогнем, доки він не став тягучим. Мене накрила хвиля радісного збудження. Я це роблю; готую «О», перетворюю його з інертної речовини на магічну. Як перед тим алхіміком, котрий перетворює простий метал на золото, переді мною відкривалися таємниці всесвіту.

А тоді все змінилося.

Щось зіпсувалося. «О» зажеврівся і почав обвуглюватись. Я схопився за голову. Невже я щось забув? Пропустив якийсь важливий етап? Невже тримав «О» занадто близько до полум’я? Спробував змінити методику, але ще навіть не почавши, зрозумів, що то марна справа. «О» горів, а не випаровувався. Я швидко поклав його в чашу люльки, сподіваючись, що хоч краплину пари можна врятувати. Підніс люльку до рота й удихнув.

Гіркий, вугільний присмак.

Серце в мене мало не розірвалося.

Я поклав люльку на підлогу і без сил упав поруч, обхопивши голову руками. За мить моє тіло пронизав біль.

Не знаю, як довго я так лежав, але коли знайшов сили ворухнутися, опійна лампа вже згасла. Біль змінився на терпкий біль і барабанний біль у голові.

Я підвівся, утомлено підняв люльку. У тьмяному світлі ліхтаря від’єднав чашу і розглянув рештки почорнілої, крихкої кульки «О». Підняв її, розтер на долоні, підійшов до вікна і викинув пил у безвітряну ніч.