Необхідне зло

Тридцять сім

Будинку троянд було темно, світилася лише самотня лампочка над гаражами. Ми з Не Здавайся ішли майже навпомацки: піднялися сходами на другий поверх і пройшли по коридору до кабінету дивана. Я вставив найбільший з Арориних ключів у замок і повернув.

Увійшовши до кімнати, я витяг із кишені коробку сірників і запалив один. Затремтів вогник, освітив величезний кабінет, розбитий на дві частини: неофіційна, з канапами та журнальним столиком, і на сходинку вища — робоча, більшу частину якої займав дерев’яний письмовий стіл. На стінах вишикувалися на портретах раджі та рані в королівських регаліях, на підлозі лежало кілька килимів. За столом нічого, крім стільця, не було.

— Де ж сейф? — запитав Не Здавайся.

— Перевірте під столом,— порадив я.

Сірник догорів, і я задмухнув його, полум’я ледь не обпалило мені пальці. У куточку стола стояла бронзова лампа під смарагдово-зеленим абажуром. Не Здавайся зачинив віконниці й увімкнув лампу, освітивши кімнату приглушеним зеленкуватим світлом. Паперів на столі не було.

Не Здавайся відсунув шухляди, почав їх обшукувати. Я тим часом оглядав кімнату, шукаючи місце, де міг би стояти захований сейф.

Він витяг кілька документів і заходився їх переглядати.

— Нічого,— урешті-решт сказав він, не відриваючи погляду від документів.— Знайшли сейф?

— За портретами нічого,— відповів я,— а де ще можна заховати, навіть не знаю.

— Може, полковник помилився?

— Сейф має бути десь тут,— не погодивсь я.

— Але якщо його немає ні під столом, ні на стінах, де ж він?

— Не знаю,— зізнавсь я.

Не Здавайся був зайнятий паперами на столі. Я підійшов ближче.

— Знайшли щось?

Він підвів очі.

— Скажіть, що ви щось знайшли.

— Гадаю, що це дані геологічної розвідки.

— Мають якесь відношення до алмазних копалень?

— Не можу сказати, сер.

— Ну, це краще, ніж нічого. Беріть їх і ходімо,— сказав я, вимкнувши лампу.

Він підвівся зі стільця, і ми пішли через темну кімнату до дверей. Жоден із нас не подумав про сходинку між робочою частиною кабінету і зоною відпочинку. Звернули б ми увагу на неї, усе скінчилося б зовсім по-іншому.

Я йшов на кілька кроків попереду, тож першим оступився й упав. Незграбно приземлився і поморщився від болю в лівій нозі. За мить поруч зі мною розлігся Не Здавайся.

— Чорт! — прошепотів я, потираючи гомілку.— З вами все гаразд?

— Так, сер. А з вами?

Я повільно встав і обережно переніс вагу на ліву ногу, із полегшенням зітхнув.

— Здається, так. Який дурень придумав влаштувати сходинку посеред кімнати?

Не встиг Не Здавайся нічого сказати, як я вже знав відповідь. Пошкандибав назад до столу й увімкнув лампу.

— Он той килимок,— наказав я.— Допоможіть відсунути його.

Разом із сержантом ми скрутили килим за столом. Я опустився навколішки, щоб краще роздивитися, і помітив прямокутну панель у підлозі, десь фут завширшки. З одного боку був невеличкий отвір, точнісінько якраз для пальця. Я обережно підняв панель і поклав її на підлогу поруч. Під нею лежала сіра металева скринька з бронзовим диском, на якому було вигравірувано «Фіше, Париж». Я озирнувся на Не Здавайся.

— Вуаля! — вказав я на отвір у підлозі.— Один сталевий вогнетривкий сейф!

Я витяг із кишені менший ключик і вставив його в замок.

У сейфі лежало кілька тоненьких сірих тек, маленький оксамитовий кисет і револьвер, який, дякувати полковнику Арорі, я упізнав: кольт, ідентичний тому, з якого стріляли в принца Адгіра. Не чіпаючи зброю і кисет, я взяв теки і передав їх Не Здавайся. Він сів за стіл і почав гортати папери першої теки.

— Щось є? — не витримав я.

— Бюджет.— Він закрив теку і відклав її вбік, відкрив наступну. І негайно підняв очі: — Схоже, це він.— Посміхнувся: — Звіт Ґолдінґа щодо вартості самбалпурських алмазних копалень.

— Добре,— кивнув я.— Покладіть інші на місце і ходімо звідси.

Десять хвилин по тому, поклавши килим на місце і замкнувши двері, ми повернулися до нашого власного кабінету. Не Здавайся сів і витяг з-під смокінга сіру теку. З неї вислизнули два документи й упали на стіл. Він підняв їх, пильно вивчив титульну сторінку, квапливо погортав і нахмурився.

— Що таке? — запитав я.

— Тут два звіти,— пояснив він.— Обидва мають однакову назву й обидва підписані Ґолдінґом позавчорашнім днем.

— Два примірники одного звіту?

— Не певен. Підписи різні. Погляньте, сер,— сказав він, передаючи папери мені.

Він має рацію. Підпис трохи відрізняється. Я підніс обидва документи до світла. Ще одна відмінність.

— Чорнило також інше,— сказав я.— Обидва підписи зроблено синім чорнилом, але різного відтінку.

Я повернув документи Не Здавайся, той відкрив обидва на першій сторінці й почав порівнювати. Незабаром він підвів очі.

— Тут навіть більше, сер,— він вказав на абзаци в обох документах.— Цифри різні.

— Наскільки різні?

— Суттєво відрізняються. Немов тут описуються зовсім різні копальні.

— Як таке можливо?

— Мушу уважніше їх переглянути, а доки, базуючись на висновках, можу сказати лише, що один звіт оцінює алмазні резерви на сотні десятки мільйонів рупій вище, ніж інший.

Ми звикли рахувати мільйонами, індійці ж надавали перевагу десяткам мільйонів. Мене це й досі збивало з пантелику, але не варто бути доктором наук із математики, щоб уторопати, що сотні десятків мільйонів — це велика розбіжність, чорт забирай.

— У якому цифри більші? — поцікавивсь я.

Не Здавайся підняв один із документів.

— Ось у цьому. Схоже, ви мали рацію, що підозрювали дивана, сер.

Він продовжив читати. Раптом обличчя його спохмурніло.

— Не могли б ви роз’яснити мені свою теорію, сер?

— Усе просто,— почав я.— Даве прокручує на алмазних копальнях якісь незаконні справи. Може, він продає на сторону або забирає собі частину від продажу і замітає сліди, вказуючи фальшиві цифри. Раптом Англо-Індійська діамантова корпорація починає щось винюхувати, хоче викупити копальні, і, хоча в минулому про продаж не було й мови, зараз приймають рішення їх продати. Готуючись до підписання угоди, Адгір просить Ґолдінґа оцінити їх. Це може привести до того, що шахрайство Даве викриють, тож він убиває принца та змушує бухгалтера зникнути. Тоді викрадає документи і підробляє цифри.

Не Здавайся спохмурнів іще більше.

— Що тепер? — запитав я.— Яка частина вам не подобається?

— Не те щоб вона мені не подобалася,— запротестував він,— просто виникає кілька запитань.

— Скільки саме?

— Чотири.

— Чотири?

— Так, сер.

Я припинив ходити по кімнаті й сів на стілець навпроти нього.

— Принц Адгір не був палким прихильником британців,— почав сержант.— Сумніваюся, що йому б сподобалося, якби вони володіли активами, на яких базується добробут Самбалпура.

— Гаразд,— визнав я,— нехай хтось інший переконав магараджу продавати копальні. Це не обов’язково має бути Адгір.

— Тоді навіщо вбивати Адгіра? Я б скоріше припустив, що, якби диван виступав проти продажу копалень, Адгір був би одним із його найближчих союзників.

Слушне зауваження, але, обміркувавши слова сержанта, я зрозумів, що мою теорію вони зовсім не руйнують.

— Певне, спочатку так і було,— промовив я,— але коли Адгір наказав Ґолдінґу підготувати звіт, виникла загроза дивану. Він улаштував убивство Адгіра, щоб отримати звіт, який за відсутності принца автоматично потрапляє до нього. Даве міг вирішити, що може підробити звіт і купити мовчання Ґолдінґа. Припускаю, що Ґолдінґ відмовився.

— Добре,— кивнув Не Здавайся.— Це веде до другого запитання: якщо диван таки винний у вбивстві Адгіра, чому він сьогодні намагався вбити ще й принца Пуніта?

— Ви самі вже відповіли на це запитання сьогодні,— відповів я.— Ці два замахи не обов’язково пов’язані між собою. Можливо, Пуніта намагався вбити полковник Арора, який підозрює його у смерті Адгіра. Диван може бути непричетним до цього.

Сержант обміркував мої слова і кивнув.

— Запитання номер три? — попросив я.

— Якщо Ґолдінґ такий доскіпливий бухгалтер, чому ж він раніше не викрив шахрайство на копальнях? Полковник Арора запевняє, що він рахував кожне пенні, витрачене в королівському господарстві, тож як він може не знати, що відбувається в алмазних копальнях? Це ж головне джерело прибутків королівства! А різниця у цифрах цих звітів указує на те, що цей обман триває вже кілька років. Як він міг про це не знати?

Відповіді на це запитання я не мав.

— Повернемося до цього пізніше,— зітхнув я.— Яке четверте запитання?

— Як я сказав, відмінність у цифрах величезна, сотні десятків мільйонів. Це мільйони фунтів...

— Мені це відомо,— обірвав його я, не бажаючи зізнаватися, що й гадки не маю, скільки саме тих мільйонів.

— От що цікаво, сер... Будь-хто, привласнивши таку суму, був би таким же багатим, як і магараджа. Якщо він зрозумів, що гру закінчено, чому б просто не зникнути і не насолоджуватися життям у розкоші десь у іншому місці? Навіщо залишатися тут?

Дідько! Відповісти на це запитання я також не міг. Схоже, ми застрягли. Знаю, що диван причетний до зникнення Ґолдінґа. Просто мені потрібен час, щоб з’ясувати, як саме.

— Уважно перегляньте звіти,— сказав я,— і розкажіть мені, чим вони відрізняються.

Він поклав документи на стіл.

— Знадобиться час, сер.

— Попереду ціла ніч,— відповів я.

— Ви не залишитеся?

— Це допоможе?

— Ні.

Я кинув йому ключі від дверей і сейфа, він упіймав їх однією рукою.

— Тоді повернуся на вечірку.

Я спустився сходами і вийшов у ніч. За садом виблискував вогниками палац, немов міраж у пустелі. Вітер доносив уривки американської музики, і від думки, що я повернусь і дивитимуся, як Пуніт залицяється до Енні, мені стало зле.

Я обіперся на дерево й запалив сигарету. Розслідування зайшло в глухий кут. Пуніт, який мав найкращий мотив лише дванадцять годин тому, став мішенню нового замаху, а тепер кадрив Енні за допомогою Ела Джолсона. Тим часом полковник Арора, мій союзник серед придворних інтриг, опинився на місці головного підозрюваного. Тоді ще теорія Не Здавайся, що я, а не принц, мусив стати жертвою убивства, не кажучи вже про побоювання Фіцморіса за своє життя. Може, це й параноя, але один англієць уже зник, а Самбалпур із його перешіптуваннями та інтригами — саме таке місце, де параноя може врятувати життя.

Я подумав про зникнення Ґолдінґа, про те, яку роль міг зіграти у ньому диван Даве. Переконаний, що ці двоє зустрічалися того ранку, коли зник бухгалтер. Але як Даве вписується в цілу картину? Ну, хоч звіт Ґолдінґа ми знайшли. Власне, навіть два його варіанти.

Якщо чесно, усе, що я наразі маю,— низка запитань. І відповіді мені вкрай потрібні, й отримати їх можна, допитавши чоловіка в камері за сотню ярдів звідси. Я повернувся і покрокував у напрямку гауптвахти. Час покласти цьому кінець.