Необхідне зло

Двадцять один

партаменти ювраджа розташувалися майже у самісінькому кінці одного крила Сур’ї Махал. Оцінити помешкання було важко, бо розміром воно було ледь не таке як палац, та й думки мої були зайняті іншим.

Нас провів чоловік, який приніс полковнику Арорі записку, Не Здавайся щосили намагався не відставати. Нарешті ми зупинилися перед арочними дверима в алькові, прикрашеному вишуканим різьбленням у вигляді павичевого пір’я та інкрустованим нефритом і блакитним топазом. Двері охороняв іще один бородатий воїн такої ж статури, як і наш провідник.

Ці двоє обмінялися кількома словами. Враховуючи їхню зовнішність, я б припустив, що то мова якоїсь місцини на північному заході. Вартовий суворо кивнув, відчинив перед нами двері та відступив убік. Наш провідник повернувся до мене.

— Апартаменти Його Високості ювраджа,— оголосив він і жестом запросив нас увійти, а тоді зачинив за нами двері.

Ми увійшли до маленького передпокою, із нього — у більшу вітальню, мебльовану у стилі, який журнал «Дім і сад» назвав би східною розкішшю. У кімнаті було прохолодно, хоча пунки ніде не було видно, стояв аромат жасмину і трояндової олії.

— Приємне місце,— промовив Не Здавайся.

— Ммм...— кивнув я.— Це вам не вулиця Премчанд Борал.

— Що саме ми шукаємо? — запитав він, зазирнувши у сусідню кімнату, де, певне, була спальня ювраджа.

— Хочу відчути атмосферу місця,— відповів я.— Навряд чи щось краще розповість про людину, ніж кімната, у якій він живе.

— Навіть якщо це принц? — скептично хмикнув Не Здавайся.

Він роздивлявся коштовні дрібнички на поличці поруч із великим ліжком із балдахіном, застеленим золотими шовковими простирадлами, з інкрустованим мармуром узголів’ям. Схоже, він має рацію.

Я сів на ліжко. Воно було жорстким, матрац, певне, був набитий бавовною, а не на пружинах, як у англійських ліжках. Несподівано. Мені здавалося, що ліжко принца буде м’яким, схожим на західні, як і все у палаці.

Я перевернув одну подушку. Вона також була твердою, як це прийнято в індусів. Я пригадав, що сказав принц у автомобілі, коли ми їхали до Майдану, незадовго до свого вбивства. Одну записку він знайшов під подушкою, іншу — у кишені костюма. Це змусило мене задуматися.

На іншому кінці кімнати стояв елегантний письмовий стіл. Я підійшов до нього, відсунув шухляди і почав роздивлятися, що там: офіційні папери з державною печаткою, якесь приладдя для писання, оздоблених коштовностями, та нічого, що б мене зацікавило.

Закривши шухляди, я пішов до маленької кімнати, заставленої великими шафами. Відкрив одну і побачив вішалку не менш як із тридцятьма костюмами.

Коли я повернувся в спальню, Не Здавайся роздивлявся шовкові гобелени, що висіли обабіч позолоченого дзеркала на повний зріст.

— Чому? — запитав я.

— Що чому, сер?

— Чому записки підкинули саме туди, де їх знайшли?

Він заблимав очима.

— Тобто в апартаменти принца?

— Чому під подушку? Чому в костюм? Чому не на стіл?

— Це ж зрозуміло,— відповів сержант.— Той, хто їх приніс, хотів бути впевненим, що їх знайде принц і ніхто інший.

Я перетнув кімнату, відчинив єдині двері, які ми ще не відчиняли, й опинився у приватній ванній принца. На поличці, облицьованій блакитним кахлем, лежало з дюжину охайно згорнутих рушників. Я струсив кожний і кинув у купу на підлогу.

— Що ви робите, сер? — здивувався Не Здавайся.

— Навіщо лишати два листи, в яких написане те саме? — запитав я.

Сержант замислився над запитанням.

— Не знаю, сер.

— Може, першого листа не знайшли? — припустив я.— Принц сказав, що знайшов перший під подушкою, а другий у кишені костюма. Але він принц, має, напевне, сотню костюмів. А якщо першого поклали в кишеню, а він просто знайшов його пізніше?

Я потрусив передостанній рушник. Із нього випав маленький клаптик білого паперу і приземлився на підлогу. Я підняв його, розкрив і поглянув на Не Здавайся.

— Гадаю, це мусило бути другим посланням принцу,— сказав я.— Ризиковано залишати записку в рушнику, особливо коли їх у принца стільки, що вистачить на всю турецьку лазню, але ними користується лише він, і ймовірність того, що він знайде листа, набагато більша, ніж якщо сховати його в кишені костюма. Коли і його принц не знайшов, втретє застереження поклали під подушку, де його гарантовано б побачили.

— Те, що листи так ховали, вказує на велику секретність,— зауважив Не Здавайся.— Якби принца збиралися вбити, чому б не сказати йому прямо?

— Поміркуйте,— запропонував я.— Листи написані місцевою мовою. Це означає, що писав їх місцевий мешканець. Рівень освіти він має обмежений: читати та писати вміє, але лише місцевою мовою — цією мовою принц не розмовляє. Хто має доступ у спальню принца, але не має права звертатися до принца безпосередньо?

Відповідь очевидна.

— Покоївка,— зробив висновок Не Здавайся.— Варто повернутися до полковника Арори і попросити дозволу допитати покоївок, які обслуговували апартаменти принца.

Із цими словами він вийшов до вітальні й попрямував до дверей.

— Стривайте. Маю кращу пропозицію.

Я підійшов у спальні до столу і підняв слухавку.

— Хочете допитати покоївок? Зараз?

У голосі полковника бриніло роздратування.

— А хто ще міг полишати записки в таких місцях? — не здававсь я.

— Звідки ж покоївці знати про змову проти ювраджа?

— Ми нічого не дізнаємося, доки їх не розпитаємо,— наполягав я.

— Гаразд,— зітхнув полковник.— Подивимося, що можна зробити. Ви побачили все, що хотіли, в апартаментах ювраджа?

— Так, ми закінчили,— відповів я.

— У такому разі буду вдячним, якщо ви зустрінете мене біля Будинку троянд за десять хвилин. Автомобіль чекатиме.

— Ми їдемо в цікаве місце?

— Якщо так можна назвати квартиру бухгалтера.

— З Ґолдінґом щось сталося?

Полковник помовчав.

— Я намагався його знайти, як ви просили,— нарешті сказав він.— Уранці його ніхто не бачив, телефон у нього вдома не відповідав.

Мені стало моторошно.

— Може, він кудись поїхав?

— Сумніваюся,— відповів полковник.— Навіть у випадку крайньої потреби Ґолдінґ ніколи не їхав не попередивши.

Мерседес загальмував біля чистенького бунгало у стилі тюдорського відродження, яке у графстві Кент виглядало б дуже доречним. Пофарбовані зеленим металеві ворота у живій огорожі вивели нас на стежку, що розтинала підстрижений лужок і проходила повз клумби з англійськими квітами. Сам будиночок, схоже, нещодавно білили, дерев’яні рами пофарбували в той же відтінок зеленого, що й ворота.

Повітря було нерухомим, тишу порушували тільки крики пташки майни.

Водій залишився стояти біля автомобіля, а ми з Не Здавайся пішли до дверей. Полковник з нами не поїхав. Передав із водієм записку, що його в останню мить викликали допомагати з похоронами.

Я взявся за молоток на дверях і кілька разів стукнув. Ми почекали. Ізсередини не доносилося ні звуку.

— Стукати потрібно так, щоб і мертвого розбудити,— зауважив Не Здавайся.

— Сподіваюсь, до цього не дійде, сержанте,— відповів я.— Обійдіть будинок. Може, знайдете якесь відчинене вікно чи двері.

— Так, сер.— І він вирушив навколо дому.

Я ж зайшов з іншого боку і спробував зазирнути у вікна, як мені здалося, вітальні. Усередині було темно, на вікнах висіли легкі занавіски, тож роздивитися нічого не можна було. Повернувшись до дверей, я добряче штовхнув їх ногою. Тверді. Замкнені. Ніякого бажання виносити їх плечем. Коли я минулого разу виламав двері, мене зустрів град куль. Більш того, я ж офіційно у відпустці. Тут я пригадав, що власник — бухгалтер, і, піднявши килимок під ногами зазирнув ще туди.

От дідько! Запасного ключа немає.

Повернувся з обходу Не Здавайся. Усе, що мені було потрібно, я побачив у нього на обличчі.

— Задні двері зламані.

Задній сад був більшим, утім таким же охайним, як і той, що перед будинком. Біля самого дому вишикувалися рядочки рожевих і червоних троянд, під деревом жакаранди притулився столик і два очеретяні стільці. Така собі картинка з листівки, якби не стан задніх дверей. Не Здавайся дуже м’яко описав ситуацію, сказавши, що їх «зламали». Схоже, тут хтось добре попрацював сокирою. Половина дверей перетворилася на скіпки і тепер лежала на землі, решта висіла на одній завісі. Одне можна сказати напевно: Ґолдінґ не хотів улаштувати собі вихідний.

Я штовхнув залишки дверей і обережно переступив поріг, під ногами захрустіли скіпки. Усередині було тихо. На кахельній підлозі стояла пара брунатних чобіт.

Не Здавайся зайшов слідом. Я відчинив найближчі двері: кухня мала такий вигляд, ніби в ній вибухнула бомба. Шухляди висунуті, шафи повідчинені, підлога засипана розбитим посудом.

Я озирнувся на Не Здавайся.

— Револьвер із вами, сержанте?

— Боюся, ні, сер,— прошепотів Не Здавайся.— Лишився у посольстві.

Не можу його звинувачувати, бо мій узагалі за чотириста миль звідси, у Калькутті.

— Сподіваюсь, що той, хто це зробив, давно вже пішов або такий же недбалий, як і ми.

Ми обережно наблизилися до дверей у дальньому кінці коридора. Я трохи їх прочинив і зазирнув у кімнату, яка колись була вітальнею. Тепер тут панував хаос. Книжки валялися на підлозі, канапу явно пошматували ножем, і з усіх дірок стирчали жмути сірої бавовни. Цупкі оксамитові завіси зірвали, а підкладку ще й порізали.

Позаду нас щось загуркотіло. Отямившись від переляку, ми кинулися назад у кухню. Не встиг я й слова сказати, як Не Здавайся вже відчинив двері: дуже необережно з його боку, враховуючи, що в жодного з нас немає зброї. Я очікував, що нас зустріне вогонь, тож кинувся, пригнувшись, за ним і збив на підлогу, але ніхто не стріляв. Натомість перед нами стояв чорно-коричневий кіт, приголомшений нашим уторгненням.

Не Здавайся підвівся й обтрусився. Кіт застрибнув на буфет, скинувши на підлогу ще кілька тарілок. Я повернувся і пішов оглядати будинок далі.

Спальня була лише одна: доволі простора кімната, в якій стояли ліжко, шафа, комод і стіл, але тепер це більше нагадувало смітник, засипаний пір’ям із порізаної перини. Шухляди повитягували, усе, що було всередині, розкидали по всій кімнаті.

Я шукав слідів боротьби, але їх не було. Судячи з безладу, господар міг чинити опір, але, як на мене, імовірніше, тут щось шукали. Слідів крові не було, хоча ножом добряче попрацювали. Певне, коли до будинку вломилися, Ґолдінґа вдома не було.

До кімнати увійшов Не Здавайся. У руках у нього була кішка.

— Бачу, ви знайшли собі друга,— хмикнув я.

— На нашийнику написано, що його звуть Мордекай,— відповів сержант.— Мабуть, належав Ґолдінґу.

Із висновками Банерджі явно поквапився.

Задні двері були відчинені, і тварина могла запросто пробратися всередину слідом за нами.

— Чому ви так упевнені в цьому? — поцікавивсь я.

Сержанта запитання трохи здивувало.

— Бо в Індії ніхто не даватиме кішці таке кумедне ім’я.

А він має рацію. Я опустився навколішки і підняв із підлоги дві світлини в рамочках. Скло на одній потрощилося й випало. На обох був Ґолдінґ, років на десять-п’ятнадцять молодший, він стояв поруч із літньою жінкою. Я пошукав інші світлини, але не знайшов.

— Що скажете? — передав я світлини Не Здавайся.

— Мати Ґолдінґа? — припустив він.

Схоже, він був неодруженим, та й чоловіки без дружин набагато частіше заводять котів, ніж одружені. Усім потрібен компаньйон, навіть бухгалтеру.

Я зайшов до ванної і нахилився, щоб роздивитись аптечку, яку вивернули в цинковий рукомийник.

— Що робити з котом? — пролунав за спиною голос Не Здавайся.

— Облиште його,— порадив я.— Коти здатні самі про себе подбати.

— Гадаю, це англійський кіт, сер,— не відступався сержант.— Не думаю, що він і п’ять хвилин протримається на індійських вулицях.

Я нагадав, що головним нашим завданням є знайти Ґолдінґа, а не хвилюватися про його кота.

— Так, сер. Вибачте, сер,— ніяково пробелькотів він.— Вважаєте, Ґолдінґа викрали?

— Якщо й викрали, то не звідси.

— Де ж він?

— Не знаю.

Я підняв маленьку блакитну пляшечку, наполовину заповнену круглими білими пігулками.

— Може, він потрапив у якусь халепу і тепер переховується? — припустив Не Здавайся.— Учора ввечері він поводився якось дивно.

— Можливо,— кивнув я, хоча мав до цього певні сумніви.

Я дивився на пляшечку з пігулками і міркував, що Ґолдінґ не планував нікуди надовго їхати.

— Його будинок обшукували,— сказав я.

Ми стояли в кабінеті полковника Арори. Він сидів за столом і пив чай.

— Гадаєте, його викрали? — запитав він, зробивши ковток.

— Можливо. А може, він уплутався в якусь справу і вирішив зникнути, доки до нього не дісталися. Важко сказати. Але я думаю, що його схопили, коли руйнували будинок.

— Утім, і такий варіант не можна відкидати.

Полковник поставив чашку і витяг із кишені срібний портсигар. Відкрив його, запропонував кожному з нас сигарету, а тоді взяв і собі.

— Хто б не обшукував його будинок, він щось хотів знайти,— сказав я.— Якщо вони викрали Ґолдінґа, то він їм не сказав, де шукати.

— Це не доводить, що вони нічого не знайшли,— втрутився Не Здавайся.— Адже обшук вони проводили вельми старанно.

— Цілком можливо,— погодивсь я.— Але я маю сумніви.

— Чому? — поцікавився полковник.

— Кожну кімнату в будинку перевернули догори дриґом, навіть ванну. Навіщо їм це робити, якщо б вони знайшли те, що шукали? Тож вони або знайшли цю річ в останній кімнаті, або не знайшли взагалі. Ставлю на останнє.

— Вам відомо, що шукали? — запитав Арора.

— Я сподівався, ви скажете.

Він нічого не сказав, просто пильно глянув на мене, нічим не видавши своїх емоцій. Важко було сказати, про що він думає, але за кілька днів я познайомився з ним трохи більше, тож можу припустити, що він саме вираховував, скільки мені можна розказати. Переконаний, що він щось від нас приховує. Урешті-решт, він почав непокоїтися про Ґолдінґа, не встигли ми попросити знайти цього чоловіка. Мій досвід підказує, що ніхто не буде просто так турбуватися про звичайнісінького бухгалтера.

— Вам відомо, над чим він працював? — наполягав я.

— Він готував звіт про вартість алмазних копалень королівства. Ви самі розумієте, що сер Ернест Фіцморіс сюди не чистим повітрям подихати приїхав. Англо-Індійська діамантова корпорація щось винюхує. Цього разу Його Високість наказав дивану почати діалог щодо потенційного продажу копалень. Диван мусив звітувати принцу Адгіру. Ґолдінґу доручили вирахувати можливу ціну.

— А тепер принца вбили, бухгалтер кудись зник,— підсумував я.— Не бачите зв’язку?

Полковник мало не спопелив мене своїми зеленими очима.

— Ґолдінґ чудова людина, капітане,— відповів він.— Абсолютно чесний. Самбалпуру потрібні такі, як він.

Це не відповідь на моє запитання, але його слова багато мені сказали. Я затягнувся сигаретою.

— Я хочу оглянути його кабінет,— сказав я.— Може, ми знайдемо щось таке, що проллє світло на його зникнення.

— Гаразд,— погодився полковник.— Домовлюся, щоб це можна було зробити одразу ж після кремації.

— І ще одне,— додав я.— Вам удалося знайти покоївок, які мали доступ до спальні Адгіра протягом кількох тижнів до його смерті?

Полковник простягнув аркуш паперу.

— Ось список.

— Добре.— Я повернувся до Не Здавайся.— Після похорону, сержанте, допитайте жінок із цього списку. Сподіваюся, ви зможете знайти ту, що залишила ті записки Адгіру.

Не Здавайся повільно кивнув і взяв у полковника список.

— Попрошу присилати покоївок до вашого кабінету по одній,— сказав полковник.— Гадаю, вам знадобиться перекладач. Більшість із них розмовляють лише мовою орія.

— Так, він нам не завадить,— погодивсь я.