Необхідне зло

Одинадцять

вирішив не спати, бо сонячні промені вже проникли крізь поперечини віконниці мого купе. До атласу я заглядав, тож пам’ятав, що наш іграшковий потяг пихкає по Деканському плоскогір’ю, яке піднімається від Індо-Гангської рівнини і займає більшу частину Південної Індії. Вагон легенько погойдувався, і спокуса лягти була майже нестерпною — на щастя, у двері постукав Не Здавайся.

— Сер? Ви не спите?

Я підвівся з банкетки, підняв клямку і відсунув двері купе.

— Ось ви де,— сказав він.

— А де ви сподівалися мене знайти?

— Га?

— Що скажете, сержанте? — зітхнув я, пригладжуючи волосся.

— Полковник Арора каже, що за годину ми прибудемо у Самбалпур. Я подумав, що варто вас попередити.

— Котра година? — позіхнув я.

— Майже пів на шосту,— відповів він.

Я підійшов до вікна і відчинив віконниці. Перші промені освітили краєвид, який вражаюче відрізнявся від бенгальських ландшафтів. У радіусі кількох сотень кілометрів зелені джунглі поступилися місцем химерним сухим чагарникам і сухій брунатній землі. Сонце освітлювало контури тоненьких і кволих листяних дерев, таких не схожих на тропічні пальми Калькутти.

— Зустрінемось у вагоні-ресторані? — бадьоро запропонував він.— Кухар готує південно-індійський сніданок, ідлі[15] й таке інше.

Шлунок у мене забурчав. Індійці вважають смертним гріхом подавати страви, навіть на сніданок, не приправлені цілим фунтом спецій. Усе це добре, але бувають години, коли англієць залюбки обійшовся б тостом і чашечкою чаю.

— Ідіть самі,— обізвавсь я.— Я пропущу.

Я зачинив двері й одягнувся, небо посвітлішало, і відкрилася помережана на клаптики земля. До Калькутти мусон, може, і дістався, а от Оріша була сухою, як багдадське літо.

О чверть на сьому потяг приїхав у Самбалпур, на вокзал, який немов перенесли з Котсуолдза[16]: золотисті стіни з пісковика, шиферний дах, провінційна тиша. Навіть хмаринки були достатньо сірими, щоби вважати їх англійськими. Тільки спека видалась індійською.

Потяг зупинився. За вікном вишикувалися солдати із суворими обличчями й похмурі урядовці. Я взяв валізу, вийшов із купе, пішов по коридору і по дорозі зустрів Не Здавайся при повнім парадні. Ми вийшли на платформу саме вчасно, щоб побачити, як гвардійці піднялися у вагон, у якому везли труну з тілом ювраджа.

Неподалік стояв диван, поруч із ним англієць, Фіцморіс. Вони дивились, як солдати виносять на своїх плечах труну. Полковник Арора стояв подалі; коли тіло його колишнього хазяїна понесли до будівлі вокзалу, він віддав честь. Там, за дерев’яним бар’єром, серед натовпу індійців стояв блідий темноволосий чоловік і ретельно оглядав усіх, хто виходив із потяга. Його британське походження видавав не лише колір шкіри, а й одяг: фрак, краватка, смугасті штани — офіційне вбрання Кабінету іноземних справ. Він помітив форму Не Здавайся, просяяв і почав просуватися до нас.

— Ви, певне, сержант Банерджі,— сухо сказав він, простягаючи руку.

— Саме так,— потиснув її Не Здавайся.— Дозвольте представити капітана Віндгема з поліції.

На обличчя англійця немов хмара набігла.

— Прошу? Телеграма повідомляла лише про ваш приїзд. Жодної згадки про британського офіцера. Мабуть, сталася помилка.

— Жодної помилки,— втрутивсь я.— Я тут із приватним візитом. Висловити співчуття. Невже це може ускладнити ситуацію?

Англієць зміряв мене поглядом, провів рукою по волоссю.

— Ні, ні. Аж ніяк,— квапливо запевнив він таким тоном, що можна було не сумніватися у протилежному.— Дуже приємно. Моє ім’я Кармайкл. Я виконую тут дипломатичні обов’язки. Представляю Його Високість у Суді Самбалпура.

— Отже, ви посол? — уточнив Не Здавайся.

— О, це надто високий титул для мене.

— Дуже люб’язно з вашого боку,— продовжив сержант,— зустріти нас особисто.

— Нічого особливого,— відмахнувся він.— Просто більше нікого немає.

Натовп усередині вокзалу мовчки розступився: до екіпажа понесли труну ювраджа. Усі разом застогнали, як поранена тварина. Стогін цей був таким гучним, немов зустріти мертвого принца прийшла половина Самбалпура.

— Зачекаємо, доки все заспокоїться,— порадив Кармайкл.— До посольства недалеко, але дороги всі будуть заповнені. Транспорту зараз — просто жах. Якщо сьогодні так, боюся навіть подумати, скільки народу прийде на похорон завтра.

— Його любили, еге ж? — зауважив я.

— Так, бог свідок,— відповів він.— Усіх королів люблять. Уклоняються їм, як богам. Усе місто приголомшене.— Він оглянув вокзал.— Бачу, он там наливають чай. Вип’ємо по чашечці, доки чекаємо?

Він провів нас крізь галасливу юрбу. Чайна виявилася невеличким кіоском, де за стіл правила дерев’яна дошка, прилаштована, як мені здалося, на два зв’язані між собою велосипеди, замасковані гірляндами жовто-гарячої календули. На пофарбованому блакитним прилавку стояли стоси глиняних горняток і металеве приладдя. Збоку на ненадійній цегляній пічці стояв побитий бляшаний чайник із довгим вигнутим носиком, а за прилавком улаштувався зморшкуватий старий індус у червоному тюрбані. У руках він тримав горнятко такого ж віку, переливав із нього паруючий чай кольору карамелі.

— Тін чай,— голосно наказав Кармайкл, показавши три пальці.

Старий кивнув, узяв три глиняні горнятка зі стосу, обережно поставив на прилавок і налив три однакові порції.

Кармайкл заплатив старому за чай, і той передав нам горнятка з таким виглядом, немов то був щонайменше Святий Ґрааль. Я підніс свого до губ і зробив ковток. Побачив, як із вокзалу виходять диван із Фіцморісом і сідають у роллс-ройс.

— А хто той чоловік, Фіцморісе? — запитав я дипломата.— Ви його знаєте?

— Так,— кивнув Кармайкл, відпивши чаю.— Зустрічалися кілька разів. Сер Ернест дуже витончений джентльмен.

— Він не в посольстві зупинився?

Кармайкл підвів брови.

— Останнім часом він у нас не зупиняється. Кілька разів його запрошували гостювати в палаці магараджі.

— Тож він часто сюди приїздить? — запитав Банерджі.

— Так, частенько. Принаймні цього року. Раніше тільки раз на рік зазирав, на щорічне полювання магараджі. О, яка то казкова подія! Навіть віце-король інколи її відвідує. Минулого року ми вбили півдюжини тигрів, кілька чорних леопардів і хтозна-скільки газелей.

— А останнім часом? — запитав я.

— Що?

— Ви сказали, що останнім часом сер Ернест приїздить частіше.

— Саме так. За останні шість місяців він уже кілька разів тут був.

— Не знаєте чому?

Кармайкл на мить замислився.

— Боюсь, не маю права це розповідати. Конфіденційна інформація, розумієте?

— Якщо причина не в тому, щоб подихати свіжим повітрям,— зауважив я,— можу припустити, що його візити пов’язані з алмазами.

— Кмітливо,— усміхнувся Кармайкл.

Не потрібно бути Шерлоком Голмсом, щоб дійти до таких дедуктивних висновків. Він директор діамантової корпорації, а королівство Самбалпур, здається, має більше діамантів, ніж Алі Баба і його сорок злодіїв.

Люди поступово розходились із вокзалу. Ми допили чай, і Кармайкл повів нас до остіна. Вигляд автомобіль мав такий, ніби був найстарішою машиною в Індії. На металевому стрижні на капоті безвольно висів побляклий британський прапор. Водій-індус полірував фари брудною ганчіркою.

— Вибачте за стан транспорту,— сказав Карлмайкл.— Це не роллс-ройс.

— Не переймайтеся,— заспокоїв я його.— Остання наша із сержантом подорож у роллс-ройсі завершилася не дуже добре. Хоча я дійсно очікував, що британський уряд виділить вам кращий автомобіль. Стан зобов’язує, чи як там кажуть?

— На жаль! — похмуро відгукнувся Кармайкл.— Час, коли намагалися вразити магараджу та його почет демонстрацією багатств, минув, пішов у вічність разом із Ост-Індською компанією. Відтоді ми намагаємося впливати на королівські штати демонстрацією сили. Навіщо купляти ескадрилью роллс-ройсів, якщо такого ж ефекту можна досягти за допомогою парочки гармат і десятка гвинтівок? І це справедливо, хоча й не означає, що мені так уже й до душі роз’їжджати на цій штуковині.

— Ціна імперії,— похитав головою Банерджі, сідаючи поруч із водієм.

Їхати через місто було нелегко: ми ледь просувалися неймовірно вузькими вулицями, повз будинки, які й описати не можна. Удалечині, на пагорбі, стояв королівський палац.

— Сур’я Махал,— сказав Кармайкл.— Палац сонця, резиденція самбалпурських магарадж від... віднедавна, власне. Побудували його років шістдесят тому. У будь-якому разі, після повстання. Доти магараджі віддавали перевагу безпечній старій фортеці нижче по ріці. Ця частина світу була доволі небезпечною аж до початку дев’ятнадцятого століття. Місцеві правителі, Великі Моголи та маратхи боролися один із одним і, звісно ж, із нами.

На щастя для Самбалпура, під час повстання п’ятдесят сьомого року на престолі сидів раджа Серандра Сай, якому вистачило мудрості зрозуміти, звідки вітер віє. На відміну від інших місцевих принців, він вирішив підтримати Ост-Індську компанію — навіть послав війська допомогти звільнити Лакхнау — і не програв. Більше земель, титул магараджі, вдячність британського уряду. Саме так і утворюються династії.

Нарешті автомобіль дістався до воріт британського посольства, вельми складної споруди, за якими стояв непоказний двоповерховий будиночок. Уздовж усього другого поверху тягнувся балкон, на даху стирчав флагшток без прапора.

— У вас немає прапора? — здивувавсь я.

Кармайкл зашарівся.

— Боюся, ні. Міль, розумієте. Просили в Калькутті заміну, але, як я вже казав, для уряду це не найважливіша справа.

— Я б не був у цьому таким переконаним,— відповів я, пригадавши плани віце-короля по створенню Палати принців.— Із того, що я чув, незабаром усе зміниться.

Усередині посольство було не кращим від фасаду. Я б сказав, що навіть у найвіддаленіших куточках Англії знайдуться ратуші значно імпозантніші за посольство Його Високості у Самбалпурі. Було б усе таким скромним...

У погано освітленому вестибюлі, що пропах камфорою, Кармайкл вибачився і пішов, передавши нас до рук свого слуги, спритного індуса у білій сорочці, просторих штанах на зав’язках і без черевиків.

— Мунда проведе вас до ваших кімнат,— сказав Кармайкл.— У кожній на вас чекають таз, мило і відерце чистої води, тож зможете освіжитися. Будь ласка, спускайтеся сюди за годину, бо мусимо бути на аудієнції у магараджі, і запізнюватися до нього не годиться.

Слуга провів нас сходами і коридором із побіленими, нічим не прикрашеними стінами. Він відчинив двері однієї з кімнат, запросив туди мене і повів Не Здавайся далі. Кімната була такою ж простою, як і решта будинку: ліжко, шафа, стілець, стіл із ліхтарем, портрет Ґеорґа V на стіні. Утім, вона була чистою, а більшого в Індії годі і прохати.

Зачинивши двері, я опустив на підлогу валізку і сів на ліжко. Запалив сигарету, затягнувся і подивувався вивертам долі, завдяки яким я опинився у цій голій кімнаті у Самбалпурі, продовжуючи справу попри побажання віце-короля, у місці, де я маю нуль повноважень. Не схоже, щоб усе складалося аж так сприятливо, хай би що не думав про дощ батько Не Здавайся.

Хоча сам факт того, що я в Самбалпурі,— уже прогрес. Зараз перше завдання — відстежити того, хто надсилав листи з попередженнями Адгіру. Я маю певні підозри щодо цього, але як їх довести, коли офіційно я у відпустці, поки не зрозуміло. Утім, це може зачекати. Наразі мушу зосередитися на тому, що сказати магараджі.