Необхідне зло

Двадцять дев’ять

забрав Енні й рішуче попрямував до автомобіля. — Маєте задоволений вигляд,— зауважила Енні. — Так воно і є,— погодивсь я, відчиняючи для неї дверцята.— Просто диво, як може вплинути на людину прогулянка на свіжому повітрі. Вам сподобалась архітектура?

— Захоплююче,— сказала Енні, сідаючи в автомобіль.— Але якщо маєте бажання побачити дещо надзвичайне, варто відвідати Кхаджурахо в Об’єднаних провінціях.

— Ви там були?

— Так,— посміхнулася вона.— На початку року мене запрошував туди німецький археолог на ім’я Брандт.

— Німець? — Я клацнув дверима трохи сильніше, аніж потрібно, й обійшов автомобіль, дістав руків’я. У такому стані завести двигун дуже легко.

— А що німцю робити в Індії? — запитав я, сідаючи поруч із нею.

Вона повернулася.

— Їх тут більше, ніж ви гадаєте. Почали їздити, відколи професор Макс Мюллер переклав якісь там рукописи з хінді на англійську.

— А цей чоловік, Брандт? Він теж перекладає з хінді? — Навряд чи,— розсміялася вона.— Він вірить, що індійці та німці походять від одного племені.

— Як на мене, дурниці. Старий, мабуть, у маразм впадає.

— Він зовсім не старий,— почала захищати його Енні.— Молодший за вас.

Я натиснув на газ, звернув за ріг і виїхав на дорогу до міста. Її вже заповнили групки місцевих мешканців, котрі пішки з інструментами в руках або на плечах ішли до сухих полів. Особливого сенсу обговорювати Брандта та його божевільні ідеї не було, тож я мовчав.

Урешті-решт заговорила Енні:

— Ви з магарані, схоже, непогано поспілкувалися.

— Вельми непогано,— погодивсь я.

— Про що вона хотіла вас розпитати?

— Про вбивство Адгіра. Запитувала, чи є вже якісь результати.

— І що ви відповіли?

— Правду. Не знаю, хто його вбив, але точно не Шрейя Бідіка.

— І як вона це сприйняла?

— Важко сказати. Схоже, вона не до кінця повірила в те, що дівчина не винна. Із позитивного: вона запропонувала звертатися до магараджі через неї.

— Від цього буде користь?

— Можливо,— знизав я плечима.— У такому разі не потрібно буде просити полковника Арору або, не дай боже, дивана Даве. Що скажете про нього?

Вона замислилася.

— Дивак. Певне, вирішив, що наша подорож до храму — блюзнірство.

— Він уже до цього звик,— сказав я.— Магарані каже, що тут учора вранці був Ґолдінґ, також вивчав різьблення.

Вона здивовано повернулася до мене.

— Справді?

— Виходить, що так.

— Неймовірно,— відповіла вона.— У храмі диван тільки й робив, що наспівував, що ми перші не індуси, яким дозволили увійти до храму.

— Упевнені в цьому?

— Запевняю вас, Семе. Йому це не дуже сподобалося.

— Чому б тоді магарані казати, що вона бачила Ґолдінґа?

— Може, він прихований індус?

— Судячи з того, як він угризався у свій ростбіф за вечерею у Кармайклів,— усміхнувсь я,— цю теорію можна відразу ж відкинути.

— А що, як вона бачила його поза територією храму?

Я похитав головою.

— Вона сказала, що він роздивлявся різьблення. Для цього потрібно зайти всередину.

— У такому разі дивана не було поруч, коли вона бачила Ґолдінґа.

— Ні,— не погодивсь я.— Був.

Не Здавайся сидів у їдальні будинку для гостей і колупав омлет. Бідолаха мало не вдавився, побачивши, як ми з Енні увійшли разом.

— Щось не те з вашим сніданком? — поцікавивсь я.

Він ледве втримався, щоб не розкашлятись.

— Усе гаразд, сер,— потрусив головою.— Просто проковтнув шматочок зеленого чилі.

Я поплескав його по спині й сів поруч.

— Ніколи не вгадаєте, де ми були.

— Прогулювались?

— Можна й так сказати. Міс Грант захотіла подивитися на різьблення в храмі.

Він почервонів.

— Еротичні рельєфи?

— Точно. Виявляється, вона прихильниця цього жанру.

— Припиніть дражнити хлопця, Семе,— сказала Енні, опускаючись за стіл навпроти нас.

— Гаразд,— погодивсь я, саме якраз підійшов офіціант.— Я хотів оглянути територію храму. У щоденнику Ґолдінґа зазначено, що він призначив там зустріч. З’ясувалося, що його бачила там перша магарані Шубхадра.

Не Здавайся підняв на мене здивований погляд.

— Але зустріч було призначено о пів на сьому вечора, сер. І він на неї не прийшов.

— Ми помилилися щодо часу,— пояснив я.

Я повернувся до офіціанта і замовив омлет.

— У щоденнику ясно написано: «6.30 р.т., новий храм»,— запротестував Не Здавайся.

— Саме так,— кивнув я.— От тільки літери можуть позначати не вечір, а дещо інше. Наприклад, зустріч о шостій з Р.М., тобто прем’єр-міністром?

Не Здавайся так і подався вперед.

— З диваном?

— Саме так.

— А диван учора вранці там був?

— Він був там із магарані сьогодні вранці. І вчора вона теж там була, і я можу об заклад побитися, що вчора він також її супроводжував.

— Навіщо ж Ґолдінґу зустрічатись із диваном там? Чому не в кабінеті? І чому так рано?

— Не знаю,— знизав я плечима.— Можу лише припустити, що це має якесь відношення до того клятого звіту, який він готував. Полковник Арора почув, як Даве повідомив по телефону серові Ернесту, що має копію.

Не Здавайся обміркував мої слова.

— Отже, Ґолдінґ зустрічається з диваном, передає йому звіт і зникає?

— Майже,— погодивсь я.— Тільки не думаю, що він передав той звіт. Якби передав, навіщо обшукувати його будинок? Скоріше, Ґолдінґ хотів передати звіт нам, а не дивану. Саме тому і просив зустрітись із ним учора вранці. Може, звіт Ґолдінґа — ключ до розгадки?

— До розгадки вбивства Адгіра, сер?

— Можливо. Припустімо, на копальнях відбувається щось таке, про що королівській родині нічого невідомо. Скажімо, диван привласнює доходи. Під час переговорів із Англо-Індійською діамантовою корпорацією принц Адгір просить Ґолдінґа підготувати звіт, і в процесі роботи бухгалтер викриває шахрайство дивана. Даве, зрозумівши, що його застукали, влаштовує вбивство Адгіра, сподіваючись замести сліди. Але звіт він усе одно мусить отримати; до того ж потрібно переконатися, що Ґолдінґ мовчатиме.

Тож учора вранці він зустрівся з Ґолдінґом і спробував його підкупити, але бухгалтер був бездоганно чесним і від хабаря відмовився. Даве наказує його викрасти й обшукати будинок. Звіт могли там знайти, але, імовірніше, Ґолдінґ розколовся і розповів, де той лежить.

Я розмірковував уголос, і щоб усе це переварити, знадобилося кілька хвилин. У нас несподівано з’явився підозрюваний, який відповідав критеріям — принаймні, більшості з них,— ще й мотив міг мати.

— Що це означає для Ґолдінґа? — запитав Не Здавайся.

— Якщо ми не помиляємося, то нічого хорошого,— відповів я.

Розмова стихла, бо повернувся офіціант і поставив переді мною тарілку.

— Вони ж не вбиватимуть англійця? — прошепотіла Енні, щойно офіціант відійшов.— Їм це з рук не зійде.

— Це серйозна справа,— погодивсь я.— Якщо його вб’ють, тут буде повно поліцейських, але...

Фразу закінчив Не Здавайся:

— Але без тіла довести нічого не можна.

— Наразі віце-король бажає уникнути будь-яких сварок, які б перешкодили Самбалпуру вступити до Палати принців.— Я проковтнув шматочок омлету. Не Здавайся має рацію. На чилі кухар не поскупився.— Але все це лише припущення. Нам потрібно знайти звіт Ґолдінґа.

— І як це зробити? — запитав Не Здавайся.

— Я попросив роздобути його полковника Арору,— зізнавсь я.

Тут до їдальні увійшов слуга у лівреї.

— Капітане Віндгем, сер? — запитав він.— Маю повідомлення до вас від полковника Арори.

— Про вовка помовка...— підняв я брови.

Я подякував і взяв листа. Згорнений аркуш паперу без конверта. Я розгорнув і прочитав записку, написану від руки.

Я повернувся до Енні та Не Здавайся і переможно всміхнувся.

— Нам потрібен цей звіт.

Полковник Арора вже сидів за столом. У кришталевій попільничці жеврів недопалок, від нього вгору тягнулася стрічка блакитного диму і розвіювалася під вентилятором.

— Я збирався попросити його у Даве.

Не Здавайся та Енні я залишив у кабінеті Ґолдінґа, а сам прийшов до полковника.

— Не думаю, що він захоче поділитися з нами,— відповів я й обґрунтував свої підозри: диван зустрічався з Ґолдінґом учора вранці, і він може бути причетним до зникнення бухгалтера.— Мусимо щось вигадати.

Полковник пригладив бороду.

— Можу запропонувати інший спосіб,— сказав він.— Охорона палацу під моєю юрисдикцією. Тож я маю доступ до ключів від усіх кабінетів у приміщенні, включаючи і його кабінет.

— Якщо диван заради того, щоб отримати звіт, здатен на викрадення англійця,— не погодивсь я,— навряд чи він триматиме документ там, де його легко знайти.

— У нього в кабінеті десь стоїть сейф,— промовив полковник, піднявши сигарету і зробивши затяжку.

— Тільки не кажіть, що серед придворних є ведмежатник!

— Навіть краще за це,— посміхнувся він.— Його Високість магараджа має чудову звичку розправлятися з посланниками, що приносять погані новини. Шість років тому, коли в опалу потрапив попередник теперішнього дивана, я отримав завдання виставити бідолаху з кабінету. Даве мусив з’явитись у палаці лише за день. Увесь цей час усі ключі були в мене, і я запобігливо зробив дублікати, включно з ключем від сейфа — на випадок, якщо оригінали загубляться. Ну, ви мене розумієте.

— Авжеж,— кивнув я.— Запитання в тому, коли ж краще шукати. Диван поїде на полювання з принцом Пунітом?

— Фіцморіс точно поїде,— відповів полковник.— Гадаю, Даве також. Але навіть за його відсутності у приймальні сидить секретар. Ліпше спробувати увечері, коли секретар піде.

— Добре,— погодивсь я.— В ідеалі було б знайти звіт сьогодні, переглянути й повернути ще до того, як уранці повернеться секретар. Якщо документ у кабінеті, звісно.

— Так,— кивнув полковник.— А які ваші плани на сьогодні?

— Їду на полювання,— заявив я.— А до того хочу почути відповіді кількох жінок.