Атлантида

22

Перші кілька метрів Джекові доводилося протискатися, відштовхуючись від стін вузького тунелю. Він відчував, як його скафандр тріщить, чіпляючись за виступи лави, ніби за леза. На мить він озирнувся, аби переконатися, що шнур не перервався, і торпедою поплив донизу тунелем, тримаючи руки перед собою так, щоб освітлювати ліхтарем шлях.

Поступово дослідник відчув, що нахил тунелю змінився на висхідний: потік лави набув напрямку проходу. Перевернувшись у воді, він побачив блиск на стелі, там, де в западинах зібрався кисень із Костасового регулятора. Майже через хвилину після останнього вдиху засунув голову до великого пузиря кисню, що заповнював тріщину в лаві. Тричі швидко вдихнувши, він подивився на глибиномір, водночас розламав світлову капсулу «Ціалюм» та випустив її плавати під стелею, у такий спосіб залишивши орієнтир для товаришів.

— Три метри до рівня моря, — сказав він собі. — Раз плюнути.

Пригнувшись, він укотре відштовхнувся від лави та продовжив свою подорож. Майже відразу прохід роздвоївся. Джек здогадався, що один шлях веде до виходу, а інший — углиб тріщини, створеної лавою в базальті. Від його рішення залежало не лише його власне життя, а й доля його товаришів.

Поглянувши на компас, він рішуче поплив до лівого проходу. На шляху видихнув трохи повітря — це треба було зробити, щоб легені не луснули від зниження зовнішнього тиску.

Перед очима з’явилося якесь мерехтливе сяйво, надто велике, щоб можна було прийняти його за пузир кисню в западині на стелі.

Легені стогнали від болю. Джек відчайдушно відштовхувався від стін, які наче насувалися на нього, загрожуючи розчавити. Проштовхнувшись під черговим навісом із лави та вирвавшись на поверхню, він мало не розбив собі голову об базальтовий склеп. Трохи віддихавшись, учений підвівся і, похитуючись, вийшов на пологу скелю. Хоча він і досяг рівня моря, але й досі перебував глибоко в тілі вулкана. Прохід, що вперто вів догори, був абсолютно темний.

Спливло лише три хвилини відтоді, як Джек залишив Костаса й Катю, а йому здалося, що минула ціла вічність. Щосили змагаючись із хвилею непритоми, яка підступала, він згадав про оранжеву нитку та почав смикати її, доки вона не ослабла в його руках.

У воді з’явився величезний рій бульбашок. Із нього виплив Костас і стрімголов полетів до поверхні. За кілька секунд після грека випірнула й Катя. Не встигши віддихатися, вона кинулася оглядати Джекову рану. Коли побачила кров, що просочилася крізь діру у скафандрі, стривожено насупилася.

Костас зірвав маску та важко задихав. Його темне волосся прилипло до чола, а обличчя набрякло й почервоніло.

— Нагадай якось, що мені треба дотримуватись дієти, — сказав він. — Останній відрізок шляху дався мені дуже непросто.

Насилу вибравшись на скелю, він скинув ласти. Джек уже трохи поновив сили й тепер, підвівшись на лікті, розкручував свій ліхтарик.

— Я приєднаюся до тебе, — відповів він Костасові. — Маю таке відчуття, наче мене пропустили крізь м’ясорубку.

Після тривалих переговорів рацією їхні голоси лунали гучно й об’ємно. Джек спробував був просунутися далі схилом, але скривився від болю.

— Я залишив Катин наплічник у самому тунелі, — сказав Костас. — Суміші в балоні вистачить, щоб до субмарини в разі чого дісталися відразу двоє з нас. Окрім того, кінець мотузки я прив’язав до світлової капсули в пузирі повітря. Якщо нам доведеться повертатися, треба буде просто повернути праворуч на роздоріжжі.

Тепер, коли вони нарешті вивільнилися з підводного полону, можна було спокійно оглянути місце, в якому вони опинилися. Догори вів черговий прямокутний прохід, видовбаний у скелі, але він мав трохи інший вигляд, ніж попередні.

Вода була поцяткована крихітними бульками, що здіймалися на поверхню. Вчені, затамувавши подих, деякий час дивилися на них.

— Дуже дивно, — промовив Костас. — Газу тут більше, ніж залишків повітря в регуляторі. Може, це викид газу з кратера вулкана?

— Це морські водорості, — здогадався Костас. — Тут якраз вистачає світла для фотосинтезу. Мабуть, ми ближчі до виходу, ніж я гадав.

Спричинене ними сум’яття у заводі, з якої вони випірнули, заспокоїлось, і можна було почути невпинне крапотіння.

— Дощова вода, — сказав Костас. — Після шторму вулкан наскрізь просякнутий нею. Над горою буде стовп пари розміром із хмару ядерного вибуху.

— Принаймні «Сіквестові» буде легко знайти нас, — знесилено промовив Джек, зводячись на одне коліно. Кисень підтримував його сили упродовж запливу тунелем, але тепер організм працював на повну потужність, щоб вивести з крові залишки азоту. Джек підвівся, похитнувся та зробив перший крок, намагаючись не ступати на слизькі від дощової води місця. Учений розумів, що його випробування ще не скінчилися. Йому вдалося здолати підводний шлях, однак тепер, коли болю від рани вже не втамовувала крижана вода, кожен крок даватиметься йому дедалі важче.

Джек побачив на обличчях друзів стурбованість.

— Зі мною все буде гаразд, — сказав він. — Костасе, тепер ти йтимеш перший.

Коли вони вже збиралися вирушити, Катя промовила:

— О, я мало не забула!

Її оливкова шкіра та густе чорне волосся виблискували від води.

— Я про напис на краю тунелю, — сказала вона. — Поки ми чекали на твій сигнал, у мене був час розглядіти його. Перший символ — це ірокезька голова, склад «ат». Я впевнена, що наступним знаком буде сніп кукурудзи, тобто «ал» або «ла». Немає сумнівів, що напис у цілому читається як «Атлантида». Це був наш останній дороговказ.

Джек кивнув — він почувався надто слабким, щоб розмовляти.

Вони вирушили схилом угору. Разом із дихальними апаратами в тунелі було залишено головні ліхтарі, а ручні були розроблені таким чином, що давали потужні короткочасні спалахи світла; використовуючи їх безперервно, можна було швидко розрядити акумулятори. Зрештою, так і трапилося, — промені їхніх ліхтарів потьмянішали.

— Час удатися до хімічного освітлення, — сказав Костас.

Вони сунули ліхтарі до кишень. Костас і Катя розламали світлові капсули. У сполученні з першими проблисками природного світла вони створювали якесь неземне сяйво, що дуже нагадувало спалахи аварійної системи освітлення підводного човна, увімкненої в розтрощеній рубці управління.

— Тримаймося разом, — попередив Костас. — Можливо, ці штуки і світять упродовж кількох годин, але вони заледве освітлюють підлогу. А ми не знаємо, що чекає на нас попереду.

Учені звернули за ріг проходу, і гострий запах, що переслідував їх з моменту виходу на поверхню, став просто нестерпним. Теплий протяг приніс із собою нудотно-солодкий запах розкладу, наче мертві мешканці Атлантиди досі гнили в тому могильнику, що був у проваллі.

— Двоокис сірки, — проголосив Костас, зморщивши носа. — Неприємно, але якщо ми не затримаємося тут на тривалий час, не токсично. Мабуть, поблизу розташований активний канал кратера.

Вони пішли далі та невдовзі побачили місце, де в прохід вилився ще один потік лави. Стіни й підлога були вкриті гострими грудками твердої речовини, подібної до бетону. Діра, з якої прийшла лава, була оточена мереживом тріщин і щілин, і саме звідти долітав неприємний запах. У міру наближення сморід дедалі посилювався.

— Ті два виливи лави, які ми бачили, є відносно недавніми, — повідомив Костас. — Вони прорвалися вже після повені, інакше жерці помітили б їх і розчистили.

— Вочевидь, поки Атлантида існувала, такі виверження іноді ставалися, — здригнувшись, сказала Катя. — Цей вулкан набагато активніший, ніж уважали геологи. Ми перебуваємо всередині бомби з годинниковим механізмом.

Джек не брав участі в розмові: йому доводилося боротися з болем, що пульсував у його тілі після того, як знеболення холодною водою скінчилося. Тепер кожен подих він відчував як удар ножем, а кожен крок — як болісний струс, що загрожував кинути його на землю.

— Ви йдіть уперед, бо нам треба якомога швидше зв’язатися з «Сіквестом», — сказав він. — А я піду за вами, коли зможу.

— Так не годиться, — відповів Костас. Він ще ніколи не бачив, як його друг визнає свою поразку: адже завжди Джек ішов уперед, поки ставало сил. — Коли знадобиться, я понесу тебе, — додав грек.

Джек зібрав у кулак останні сили й повільно, важко ступаючи, посунув далі, намагаючись уникати гострих виступів. Коли похила підлога обернулася на низку невисоких сходинок, рухатися йому стало легше. Через двадцять метрів після викиду лави прохід повернув на південь. Поступово тунель утрачав правильність форм, набуваючи вигляду звичайної вулканічної тріщини. Прохід звузився, й дослідникам довелося рухатися один за одним. Першим ішов Костас.

— Я бачу попереду світло, — вимовив він. — Мабуть, це те, що нам треба.

Кут підняття різко зріс, і невдовзі вченим уже довелося лізти вгору. Чим ближче вони підходили до тьмяного світіння, тим важче ставало рухатися: вся поверхня була вкрита слизьким шаром водоростей. Костас здолав останній виступ базальту й обернувся, щоб подати Джекові руку.

Вони опинилися біля розколини три метри завширшки і три завглибшки, краї якої вирівняли тисячоліття ерозійних процесів. Внизу пробігав невеликий струмок, надто вузький для такого «каньйону». Десь неподалік ревла вода, але дослідники її не бачили через густий туман. Праворуч від урвища височіла скеля, за якою сяяло світло.

Костас звірився з альтиметром.

— Ми підрахували, що до повені висота вулкана становила триста п’ятдесят метрів над рівнем моря, — сказав він. — Наразі ми перебуваємо на висоті сто тридцять метрів над нинішнім його рівнем, лише на вісімдесят метрів нижче від вершини гори.

Вони увійшли в тіло вулкана з півночі, а тепер дивилися точно на захід. Форма проходу відповідала верхнім схилам гори. Темне гирло тунелю перед ними наче пропонувало заглибитися до ще одного лабіринту, але вчені знали, що до виходу на поверхню залишилося зовсім трохи.

— Обережно, — промовив Костас. — Один хибний крок, і ця шахта приведе нас прямо до пекла.

Після того, як минулого дня дослідники зійшли на борт ДСРВ, вони геть утратили відчуття часу. Кам’яний лабіринт був царством сутінку, оманливих тіней і нечітких форм. Вони почали підніматися коротким прогоном сходів, видовбаних у стіні розколини. Стало темніше, тож ученим довелося знову покластися на тьмяне світло капсул.

Нахил тунелю повторював загальні обриси шарів гірської породи, зріз яких був добре помітний на стіні. Прокладки з базальту змінювалися ділянками пресованого попелу, пемзи та уламків жужелю. Чим вище вони піднімалися, тим шпаруватішою ставала порода. З кам’яних брил, що нависали зі стелі, невпинно накрапала дощова вода. Потеплішало.

Метрів за двадцять тунель звузився, і струмок води, що біг назустріч ученим, перетворився на бурхливий потік. Джек відійшов убік і притулився до стіни — його тіло пронизував надзвичайно гострий біль. Катя наблизилася до нього, щоб допомогти рухатися проти води, яка вже сягала їм пояса. Нестерпно повільно вони пробивалися тісниною. Костас тим часом уже зник попереду, в серпанку випарів. Джек і Катя подолали найвужче місце проходу, і стіни відразу роздалися вшир, а потік знову перетворився на слабенький струмочок. Звернувши за кут, вони побачили Костаса, що нерухомо стояв на тлі тьмяного світла; з його одягу на камінь збігала вода.

— Це сонячне світло, — сказав грек. — Мабуть, ми перебуваємо трохи нижче від кальдери.

Пролам високо над ними був достатньо широким, щоб вони могли побачити велетенських розмірів печеру, яка лежала попереду: завширшки й заввишки вона була близько п’ятдесяти метрів. Стіни вертикально піднімалися до круглої діри, крізь яку, наче крізь вікно у даху, було видно блакитне небо. Джекові це видовище відразу нагадало римський Пантеон, старовинний храм усіх богів, грандіозна баня якого уособлювала владу над небом.

Але ще дужче вражало те, що було посередині печери. Угору здіймався величезний стовп вируючого газу, діаметр якого точно відповідав ширині отвору. Він здавався велетенською проекцією сонячного світла.

Учені кілька секунд зачудовано спостерігали за цим видовищем: газ зносився вгору з величезною швидкістю, створюючи ілюзію, що їх самих безупинно несе вниз, до вогняних глибин вулкана. Інстинкт підказував їм, що в печері має стояти оглушливе ревіння, але тут було напродив тихо.

— Це водяна пара! — нарешті вигукнув Костас. — Так ось що відбувається з дощовою водою, яка проникає всередину гори. Мабуть, внизу розташована справжня домна.

Жар, який дослідники дедалі сильніше відчували під час сходження, йшов від кратера, розташованого перед ними.

Вони стояли на зовнішньому краю широкої платформи, що пролягала обводом печери в кількох метрах над її дном. Уздовж цього обводу на однаковій відстані одна від одної у скелі були видовбані арки, такі самі, як та, з якої вони вийшли. На кожній із них було зображено вже добре знані вченим символи. За внутрішнім краєм платформи можна було побачити центральне узвишшя печери. На колонну з пари опиралися чотири кам’яні сидіння, кожне з яких мало вигляд бичачих рогів і дивилося на одну із сторін світу. Найбільше сидіння, повернуте до них, було почасти загороджене платформою. Кінчики рогів тяглися вгору, до круглої діри.

— Мабуть, це було щось на зразок тронної зали, — приголомшено мовив Костас. — Зала для аудієнцій, у якій верховні жерці приймали почесних відвідувачів.

— Зала предків, поховальна зала, а тепер зала для аудієнцій, — тихо сказала Катя. — Либонь, це наша остання зупинка на шляху до святая святих.

Полишивши субмарину, вчені перебували у ненастанному збудженні, яке живила низка надзвичайних відкриттів. Але тепер, коли вони наблизилися до серця вулкана, їхнє збудження стримувала тривога, наче щось підказувало їм, що за останнє одкровення доведеться сплатити високу ціну. Навіть Костас вагався, не бажаючи виходити з безпечного тунелю назустріч невідомому.

Урешті-решт саме Джек порушив чари цього місця. Він обернувся до своїх супутників; на його вкритому сажею обличчі виразно читався біль.

— Саме сюди нас вів текст, — сказав він. — Святилище Атлантиди розташоване десь поряд.

Без зайвих слів він потягся вперед. Сила волі — ось єдине, завдяки чому він іще тримався на ногах. Костас вирішив підтримати друга збоку, а Катя з непроникним обличчям ішла за ними.

Коли дослідники наблизилися до краю платформи настільки, що змогли побачити трон повністю, в очі їм ударив промінь світла, й вони інстинктивно прикрили обличчя долонями.

Праворуч і ліворуч матеріалізувалися дві постаті, і світло зникло так само раптово, як і з’явилося. Вчені побачили двох одягнених у чорне чоловіків, таких самих, як ті, з якими вони зіткнулися на підводному човні. У руках бойовики тримали автоматичні Гвинтівки «МП-5». Джек і Костас одразу звели очі. Про те, щоб спробувати вихопити свою зброю, і мови бути не могло: їх відразу скосила б злива куль.

Від них до центрального узвишшя тягнувся прогін із дванадцяти низьких сходинок. Унизу сходів стояв переносний прожектор — саме він засліпив учених кілька секунд тому. Прохід вів до скульптурного зображення бичачих рогів, кінчики яких вони бачили над краєм платформи. Ті служили за спинку для масивного кам’яного сидіння й були прикрашені значно пишніше, ніж решта скульптур.

На троні сиділа людина.

— Докторе Говард, радий із вами познайомитися.

Джек відразу впізнав цей протяжний гортанний говір — лише три дні тому він лунав із радіоприймачів «Сіквеста» під час протистояння з «Грифом». Тут його з Костасом брутально штовхнули донизу, й вони побачили самого Аслана. Він згорбився на троні, звісивши з боків могутні руки і впершись ногами в підніжжя кам’яного сидіння. Його бліде обличчя без ознак віку дещо нагадувало обличчя давніх жерців, але надмірна огрядність псувала це враження. Широкий червоний халат і східні риси обличчя уподібнювали його до східного деспота, такого собі дрібного Чингіз-хана, але цілком сучасні бойовики з автоматами обабіч трону розвіювали й цей образ.

Праворуч від Аслана стояла маленька людина, яка суттєво вирізнялася з усього оточення. Це була жінка з невиразними рисами обличчя, зі стягненим у вузол волоссям, одягнена у драпове пальто.

— О, Ольга Іванівна Борцова! — присвиснула Катя.

— Ваша помічниця дуже допомогла нам, — поблажливо посміхнувся Аслан. — Після того як вона вперше зв’язалася зі мною, я невтомно стежив за вашим судном. Я вже давно бажав відвідати цей острів. На щастя, мої люди знайшли шлях до цієї печери. Здається, ми прибули саме вчасно. — Його голос раптом набрав сили. — Я прийшов, аби заявити свої права на втрачену власність.

Більше не в змозі стримуватися, Костас кинувся вперед, але миттєво опинився на землі: йому в живіт врізався приклад автомата.

— Костас Деметріос Казантакіс! — пирхнув Аслан. — Грек…

Останнє слово він наче виплюнув.

Костас повільно підводився, а Аслан тим часом перевів погляд на Катю. У кутках його рота з’явилося щось схоже на посмішку.

— Катя Светланова! Чи краще назвати тебе Катериною Петрівною Назарбетовою?

На обличчі Каті з’явився вираз непокори і роздратування. Цієї миті ноги Джека нарешті підігнулися, і він опустився на камінь. Відповідь Каті долинула до нього наче крізь вату, зі сповненого тіней нижнього світу, такого далекого від дійсності:

— Батьку!