Атлантида

Післямова

Відкриття, що лежить в основі сюжету цієї книжки, вигадане. Утім, в цілому розповідь не суперечить археологічним даним, хоча й може здатися декому неймовірною. Мета написання післямови — дати загальні уявлення про факти, що стосуються описаних подій.

Підняття рівня Чорного моря. Мессінський пік солоності — це встановлений науковий факт, результат тектонічних та гляціоевстатичних (пов’язаних із льодовиками та змінами рівня моря) процесів, що відрізали Середземне море від Атлантики. Вважають, що цей пік припав на період від 5,96 до 5,33 мільйонів років до теперішнього часу, а наприкінці цього періоду сталося швидке підняття рівня моря через Ґібралтар. Упродовж великої відлиги наприкінці льодовикового періоду, тобто десять чи дванадцять тисяч років тому, рівень моря піднявся ще на 130 метрів.

Останні дані свідчать, що Чорне море було відрізане від Середземного ще протягом кількох тисячоліть і піднялося до природного рівня лише після того, як рівень Середземного моря перевищив рівень Босфору, що сталося у шостому тисячолітті до нашої ери. Аналіз зразків, узятих з дна Чорного моря, дозволяє припустити, що солоність води змінилася приблизно 7500 років тому, — цю цифру підтверджує радіовуглецевий аналіз мушель молюсків, узятих із різних шарів відкладів дна. Не виключено, що за тих часів західноантарктичний льодовий щит швидко відступав, і саме завдяки цьому процесові у поєднанні з тектонічною активністю море «перескочило» Босфор.

У 1999 році дослідники за допомогою гідролокатора та земле-черпальника відшукали можливу колишню берегову лінію, розташовану на глибині 150 метрів біля турецького міста Синоп, що на південному березі Чорного моря. Хоча щодо датування, швидкості та масштабів підйому рівня Чорного моря тривають жваві дискусії, реальність цих процесів загальновизнана.

Неолітичне переселення народів. Чимало експертів уважають, що індоєвропейська мова зародилася на берегах Чорного моря між сьомим та п'ятим тисячоліттями до нашої ери. Ще задовго до виникнення гіпотези про підйом рівня Чорного моря провідні археологи стверджували, що індоєвропейська мова виникла серед перших землеробів Анатолії приблизно у 7000 році до нашої ери. На думку вчених, Європи вона досягла у 6000 році до нашої ери, і її поширення супроводжувалося зародженням землеробства та тваринництва. Ця тема викликала запеклі суперечки, зокрема щодо причин такого поширення, — чи це переселення народів, чи просто розповсюдження ідей, — втім, вона залишається центральною у будь-якій дискусії щодо джерел цивілізації.

Атлантида. Єдиним джерелом інформації про Атлантиду є діалоги «Тімей» і «Критій», написані грецьким філософом Платоном у першій половині IV століття до нашої ери. Достовірність цієї інформації залежить від двох припущень: по-перше, що Платон не вигадав цієї історії; по-друге, що людина, від якої, зі слів самого Платона, надійшла ця інформація, — афінський учений на ім’я Солон, — не стала жертвою містифікації жерців єгипетського храму в Саїсі, які, як вважають, повідомили йому цю історію на початку шостого століття до нашої ери.

Імовірно, що єгипетські жерці дійсно володіли записами, які стосувалися минулого кількатисячолітньої давнини. Грецький історик Геродот, який у середині V століття до нашої ери відвідав Єгипет і дістав від жерців багато інформації, значну частину якої вдалося перевірити, на власні очі бачив папірус із послідовним переліком трьохсот тридцяти єгипетських фараонів (цей епізод описано у другому томі його «Історії»). Але Геродот попередив читачів: «Ті, хто вважає казки єгиптян гідними довіри, вільні мати їх за історію».

За часів Солона середземноморські мореплавці вже знали про далекі береги за межами Червоного моря на сході й за Геркулесовими стовпами на заході. Однак не варто шукати Атлантиду так далеко. Для єгиптян шостого століття до нашої ери, тобто для мешканців країни, упродовж кількох століть ізольованої від зовнішнього світу внаслідок того, що інші держави бронзового віку зникли з лиця землі, острів Крит був загадковою країною за обрієм, у якій колись розвивалася висока цивілізація. Після катаклізму, що його пережили єгиптяни (згадайте завісу темряви та нашестя сарани, описані у Старому Завіті, у десятому розділі «Виходу»), усі зв’язки з Критом, либонь, були втрачені.

Нині чимало з тих істориків, хто вірить Платоновому описові, вважають, що Атлантида була розташована на мінойському Криті та зникла після виверження Тіри в середині другого тисячоліття до нашої ери.

Наразі археологи не знайшли затонулих мінойських кораблів. Утім, кілька суден, що належать епосі пізнього бронзового віїсу, вдалося знайти. Зокрема корабель, знайдений у 1982 році біля південно-західного узбережжя Туреччини, вважається за найбільше археологічне відкриття після могили Тутанхамона. На тому місці біля узбережжя було знайдено десять тонн мідяних та олов’яних зливків; вантаж блакитних зливків скла; колоди чорного дерева та слонячі бивні; чудові бронзові мечі; печатки торговців із Близького Сходу; золоті ювелірні прикраси, зокрема розкішний золотий потир; нарешті, вишукане зображення золотого скарабея Нефертіті, яке дозволяє віднести знахідку до чотирнадцятого століття до нашої ери. Металу на тому кораблі вистачило б, щоб екіпірувати цілу армію, — не виключено, що то був подарунок одного монарха іншому. Також на місці підводних розкопок було знайдено релігійні атрибути, які, ймовірно, належали жерцям. Нині ці скарби виставлено в Музеї підводної археології, що в Бодрумі.

У 2001 році у грузинському селищі Дманісі було знайдено череп гомініда, вік якого, за твердженнями вчених, становить аж мільйон вісімсот тисяч років. Для порівняння: перші скам’янілі останки предків людини, знайдені в Європі, належать до епохи на мільйон років пізнішої. Лише набагато пізніше з Африки прийшли представники виду Homo sapiens sapiens, які приблизно 35 тисяч років тому почали зображувати на стінах печер тварин, дуже схожих на справжніх.

Опис «зали предків» ґрунтується не лише на відомих печерних рисунках, знайдених свого часу біля Ласко у Франції та поблизу Альтаміри в Іспанії й датованих відповідно вісімнадцятим та п’ятнадцятим тисячоліттями до нашої ери, а й на двох недавніх знахідках. У 1994 році спелеологи відкрили у Шовре, що на півдні Франції, печерний комплекс, вхід до якого ще в доісторичні часи був блокований обвалом скельової породи. Вважається, що цим зображенням 35 тисяч років, отже, вони чи не найстаріші серед знайдених людьми. Митці кам’яного віку могли досягти вершин у своєму мистецтві лише за кілька тисяч років після того, як у цьому районі з’явилися істоти, анатомічно тотожні до сучасної людини. Інша печера, знайдена у 1991 році біля Марселя, містить понад 140 рисунків і гравюр. Особливою цю знахідку робить те, що печера була розташована у 37 метрах нижче від рівня моря. Печера Коске доводить, що у подібних сховищах, які пішли під воду наприкінці льодовикового періоду, можуть зберігатися й інші ще не відкриті нині скарби.

Минуло багато тисяч років, перш ніж мову навчилися передавати за допомогою письма. Першими з відомих систем письма стали месопотамський клинопис та єгипетські ієрогліфи, які виникли приблизно у 3200 році до нашої ери. Але знахідки, що належать до верхнього палеоліту (33—9 тисячоліття до нашої ери), тобто до часу розквіту печерного мистецтва, включають кістки, вкриті рисками та крапками, які можуть являти собою числові послідовності, ймовірно, такі, що означають дні у лінійному календарі. Уявлення про письмо могло виникнути задовго до того, як на початку бронзового віку виникла потреба у постійному веденні записів.

Вигадані жерці Атлантиди уособлюють поєднання шаманів і знахарів у суспільствах мисливців і збирачів плодів та царів-жерців ранніх міст-держав. Також можна вважати їх за віддалених попередників друїдів, невловимих жерців, відомих здебільшого із «Записок про галльську війну» Юлія Цезаря. Можливо, друїди були могутніми посередниками, що єднали розділені племена кельтської Європи. Не виключено, що їхні попередники носили конічні, вигадливо прикрашені астрономічними символами золоті «чаклунські ковпаки», нещодавно знайдені серед артефактів бронзового віку. Ці символи вказують на вміння прогнозувати пересування небесних об’єктів, зокрема на знання місячного циклу, яким володіли також володарі кам’яних обсерваторій на зразок Стоунгенджу. Найстаріший із цих ковпаків відносять до 1200 року до нашої ери. Досі за межами західної Європи їх не знаходили.

Перші землероби на островах Середземномор’я плекали свійських тварин, які в диких різновидах для цих островів не характерні. Це були привезені на великих веслових човнах олені, вівці, кози, свині та велика рогата худоба. Розкопки, проведені на Кіпрі, дозволяють припустити, що такі переселення розпочалися ще у дев’ятому столітті до нової ери, відразу після виникнення сільського господарства у «родючому півмісяці», до складу якого входили Анатолія та Близький Схід.

Перші дерев’яні човни, вік яких удалося встановити, було знайдено в Данії. Їх датували четвертим-п’ятим тисячоліттям до нової ери. Хоча перші єгипетські та близькосхідні човни могли робитися зі жмутів очерету (їхня специфічна форма знайшла своє відображення у пізніших поховальних суднах), велика кількість дерева на південних берегах Чорного моря дозволяє припустити, що човни тут будувалися з дерева ще до появи металевих інструментів.

Нащадком Ноєвого ковчега можна вважати «дуврський човен» — знайдений у цьому англійському порту у 1992 році корпус, який зберігся просто-таки чудово. Хоча він належить до бронзового віку, його форма, можливо, була типовою для перших морських суден. Довжина становила п’ятнадцять метрів, дошки було зшито за допомогою тисової лози. У разі потреби, скажімо, для ремонту чи транспортування сушею, такий човен можна було розбирати. Команда з вісімнадцяти-двадцяти веслярів на човні могла перевозити пасажирів, худобу та інший вантаж через Ла-Манш. У неолітичному переселенні народів брала участь швидше флотилія з таких суден, ніж один-єдиний човен, хай і розміром з описаний у Старому Завіті ковчег, — особливо якщо врахувати те, що металевих теслярських інструментів тоді ще не було, як, зрештою, й ефективного вітрильного оснащення.

З-посеред відкритих досі поселень епохи раннього неоліту найважливішими є Єрихон і Чатал-Ґюк. Єрихон, біблійне місто, яке ототожнюють із Тел-ес-Султаном, що у долині річки Йордан в Ізраїлі, було оточене масивною кам’яною стіною, збудованою приблизно у восьмитисячному році до нової ери, в епоху, коли кераміки ще не виробляли. У тих краях більше не знайшли жодних безпосередніх свідчень того, що за згаданих часів (до шостого тисячоліття до нової ери) там тривали війни: немає ні укріплень, ні спалених поселень, ані масових поховань. Тож не виключено, що призначенням стін Єрихонських насправді був захист від повеней.

Чатал-Ґюк, розташований у південно-центральній Туреччині, процвітав від кінця сьомого до середини шостого тисячоліття до нашої ери, після чого був полишений. Саме це поселення з його культовими приміщеннями та стінами, вкритими візерунками й символами бичачих рогів, стало реальним прообразом будівель, знайдених головними героями твору на дні Чорного моря. У Чатал-Ґюці знайшли глиняні та кам’яні статуетки, що зображували перебільшено огрядну богиню-матір. Ці статуетки дуже нагадують стилізований жіночий образ із глини, нещодавно знайдений на турецькому узбережжі Чорного моря в Ікізтепе.

Одним із багатьох незвичайних зображень, знайдених у Чатал-Ґюці, стала фреска з культового приміщення. Вона датована приблизно 6200 роком до нашої ери й відтворює вулкан, що випустив великий султан попелу. Своєю подвійною вершиною та сідловиною між ними вулкан дуже схожий на зображення бичачих рогів, якими було переповнене культове приміщення. Біля підніжжя вулкана зображене місто, схоже на узбережне. Будинки дуже нагадують архітектуру Чатал-Ґюка, однак поділені на щільні прямокутні квартали. Можливо, вулкан є лавовим конусом поблизу міста Карапінар, розташованого приблизно у п’ятдесятьох кілометрах на схід, а зображене поселення — це сам Чатал-Ґюк. Але не виключено також, що це якесь віддалене місто, дійсно розташоване під двоголовим вулканом. Ця фреска — найстаріше з відомих зображень діючого вулкана та розпланованого міста.

На західному березі Чорного моря розташоване болгарське місто Варна. В ньому знайдено стародавній цвинтар із великою кількістю золотих і бронзових артефактів, а також предметів, зроблених із кістки та кременю. Ці знахідки свідчать не тільки про надзвичайні досягнення перших металургів, а й про існування суспільства, якому було властиве майнове розшарування. Цвинтар відносять до раннього неоліту, періоду, який також називають мідним віком, а саме до п’ятого століття до нашої ери.

У вісімдесятьох кілометрах на північ від Криту лежить вулканічний острів Тіра. Досі було відкрито тільки частину доісторичного міста Акротірі, однак у тому вигляді, в якому воно здіймається зі своєї могили з попелу та пемзи, воно дуже нагадує Помпею, але Помпею бронзового віку. Вочевидь, мешканці міста були попереджені про наближення катастрофи: не виключено, що сталася серія потужних підземних поштовхів. Досі жодного «монастиря» не знайшли, проте відкрита в Акротірі фреска, на якій зображено кілька кораблів і схожу на палац прибережну будівлю, свідчить про те, що релігійні обряди та церемонії відігравали в житті острова дуже важливу роль.

Більшість археологів уважає, що виверження сталося приблизно в 1500 році до нашої ери, і це припущення підтверджують відомі дані щодо руйнування критських палаців і приходу мікенців. Утім, на підставі аналізу кислотності річних нашарувань криги в Ґренландії, радіовуглецевого методу та дендрохронологічного аналізу ірландського дуба й каліфорнійської сосни вчені з’ясували, що виверження, швидше за все, сталося у 1628 році до нашої ери. Хай там якою є справжня дата, немає жодних сумнівів у колосальному масштабі виверження, що знищило поселення на Тірі, оповило величезною хмарою попелу та золи всю східну частину Середземного моря та викликало цунамі, які спустошили північне узбережжя Криту та мусили потопити всі кораблі на багато миль довкола.

Александрія, великий порт, заснований Александром Македонським у 331 році до нашої ери на середземноморському узбережжі Єгипту, є місцем проведення конференції, описаної на початку твору. Конференція проходить у фортеці Кайтбей, замку, збудованому у XV столітті нашої ери на підвалинах давнього маяка на вході до гавані. Після того як у чотирнадцятому століття маяк обвалився, на дно гавані висипались уламки численних скульптур та інших прикрас.

Більш ніж у двох тисячах кілометрів на захід лежить Карфаген, місце розташування вигаданого Морського музею. Запроваджена ЮНЕСКО у 1972 році програма «Врятуймо Карфаген» дозволила відновити численні пам’ятки античності: у 146 році до нашої ери місто зруйнували римляни, а майже дев’ять століть потому — араби. Наразі найпомітнішою його особливістю є закрита кругла гавань, пошуки на дні якої засвідчили, що в цьому місці колись стояла флотилія з військових галер.

Солон — реальний історичний персонаж, який жив приблизно у 640–560 рр. до нашої ери. У 594 році він був, як тепер кажуть, міським головою Афін. Уславився як державний діяч, реформи якого стали підґрунтям для демократичного розвитку міста у Золоту еру. У зрілому віці він неодноразово подорожував до Єгипту та Малої Азії. Його поважали як одного з «сімох мудреців» Греції. З його творів уціліли лише кілька фрагментів віршів, але немає жодних сумнівів, що, як і Геродот століттям пізніше, він неодмінно записав би інформацію, здобуту під час подорожей, зокрема дістану від єгипетських жерців.

«Папірус Атлантиди» є вигадкою, проте на її літературне втілення надихнула низка цікавих відкриттів, що сталися в Західному Єгипті. У 1996 році в оазі Бахарія віслюк провалився крізь пісок до кам’яного некрополя, про який ніхто не знав упродовж п’ятнадцяти століть. Після цього в тому місці було знайдено більш ніж двісті мумій, чимало з яких укриті позолотою. На деяких були намальовані портретні маски та релігійні сцени. Знахідку відносять до греко-римського періоду, що розпочався після завоювання Єгипту Александром Великим у 332 році до нашої ери. Однак у 1999 році археологи, які здійснювали розкопки під містом Ель-Бавіті, розташованим у тій самій оазі, знайшли могилу правителя Бахарії часів двадцять шостої династії (664–525 роки до нашої ери), тобто періоду, в який відбувалися подорожі Солона.

Руїни Саїса лежать під сучасним селищем Са-ель-Гаґар у західній частині нільської дельти, біля рукава під назвою Розетта, менш ніж у тридцятьох кілометрах від узбережжя Середземного моря. Як і у випадку з Александрією та Карфагеном, від великого міста, розташованого на березі ріки, залишилося небагато — його кам’яні творіння розграбовані, а підвалини опинилися під багатометровим шаром намулу. Утім, на початку історії Єгипту Саїс, імовірно, був великим релігійним центром, який виник іще до раннього династичного періоду, тобто раніше за 3100 рік до нашої ери. Під час відвідання Єгипту Солоном це була столиця двадцять шостої династії, місце, яке греки мали добре знати, оскільки відстань від їхньої колонії в Наукратісі була невеликою.

З усіх кінців країни приходили прочани, щоб поклонитися богині Нейт. Цей величезний комплекс був описаний Геродотом, коли він у наступному столітті відвідав Єгипет. Геродот зустрівся з «писарем», як він називає верховного жерця. Той вів «облік священних скарбів Афіни (Нейт) у місті Саїсі», але, як здалося Геродотові, «на жаль, підходив до справи не надто серйозно». У храмі були обеліски, схожі на вежі, колосальні статуї та сфінкси з людськими головами. Щоб у наш час уявити собі на тому місці щось подібне, потрібна багата фантазія, але довга низька стіна з вапняку свідчить про те, що територія храму була не меншою, ніж територія відомого карнакського комплексу, що у Верхньому Єгипті.

Розкопки, які дозволили знайти ранні тексти та список жерців, є вигадкою. Утім, ім’я Аменхотеп цілком міг носити той самий жрець, що зустрічався із Солоном. Його вражаюча статуя з граувакового пісковику, датована періодом двадцять шостої династії та вивезена із Саїса, зберігається у Британському музеї (інвентарний номер ЕА41517). Жрець тримає «наас» — культове зображення богині Нейт.

Мореплавці бронзового віку, які мріяли досягти берегів Нілу, либонь, відпливали з нещодавно розкопаного порту під назвою Комос, розташованого поблизу Феста, на південному березі, неподалік від палацу. Цей палац розкинувся від рівнини Мезара до гори Іда з її священними печерами та вершинним святилищем. У трьох кілометрах від цього місця лежить комплекс, відомий як Гагія Тріада. Традиційно вважається, що це царська вілла, але не виключено, що це було щось на зразок семінарії для мінойських жерців. Саме тут у 1908 році знайдено відомий фестський диск. 241 символ і 61 «слово» наразі не піддаються зусиллям перекладачів, але ці символи можуть мати відношення до прадавньої мови, якою розмовляли у західній Анатолії, — ймовірно, що вони являють собою текст, написаний індоєвропейською мовою раннього неоліту. Знак, названий у творі «символом Атлантиди», реально існує, він зустрічається лише на цьому диску, причому кілька разів, у тому числі посередині однієї зі сторін диска.

Ніякого «другого фестського диска» наразі знайдено не було. Відвідувачі Археологічного музею Гелакліона мають змогу зблизька розглядіти єдиний фестський диск, який існує: він виставлений разом з іншими скарбами мінойської культури.

На території Гагії Тріади, що на Криті, також було знайдено розмальований саркофаг, на якому зображено зв’язаного бика на олтарі, причому з шиї тварини стікає до чаші кров. Приблизно у п’ятдесятьох кілометрах на північ, в Арканесі, археологи знайшли свідчення про людські жертвопринесення: скелет юнака, який лежав зв’язаний на низькій платформі у храмі, розташованому на схилі гори. Поруч покладено бронзового ножа, на лезі якого вигравіювано загадкового звіра, подібного до вепра. Відразу після смерті юнака стіни храму обвалилися від підземного поштовху, і це зберегло для нас єдиний доказ того, що у бронзовому віці на островах Егейського моря відбувалися людські жертвопринесення.

Арканес розташований під горою Юктас, священною вершиною, яка здіймається над долиною, що веде до Кносу. Серед інших надзвичайних речей у Кносі знайшли кілька тисяч випалених глиняних табличок, більшість із яких були вкриті символами алфавіту, який назвали лінійним Б, але кількасот цих табличок містили знаки так званого лінійного А. Лінійний Б був блискуче розшифрований як рання форма грецького алфавіту: то була мова, якою розмовляли мікенці, що прибули на Крит у XV столітті до нашої ери. Вони засвоїли тамтешнє письмо, але відмовилися від самої мови. Лінійний А дуже схожий на лінійний Б: він також компонується зі складів і має зі своїм наступником кілька спільних символів. Але здебільшого тексти, створені до прибуття мікенців, залишаються неперекладеними.

У книзі згадані також два інші міста бронзового віку — Афіни і Троя. На Акрополі збереглася одна з нечисленних пам’яток праісторії — видовбаний у скелі тунель, що веде до підземного джерела. Саме це надихнуло автора на думку, що під Акрополем можуть існувати також інші катакомби класичного періоду. Що ж до Трої, то археологічні дослідження, здійснені навколо цього міста, дозволили визначити давню берегову лінію, і не виключено, що колись учені знайдуть реальні свідчення про облогу, яка тривала там у бронзовому віці.

У Чорному морі, починаючи з глибини у 200 метрів, життя дійсно відсутнє: це є наслідком накопичення величезної кількості сульфіду водню, спричиненого біохімічними процесами, описаними у цій книжці. У найглибших місцях вода внаслідок інтенсивного випарювання, а також ізоляції Чорного моря від Середземного, обернулася на справжню висококонцентровану ропу.

На південь від Чорного моря лежить один із найактивніших у світі сейсмічних поясів, що привернув увагу всього світу в 1999 році, після того як землетрус силою у 7,4 бали спустошив північно-західну Туреччину. Північноанатолійський розлам, розташований між африканською та євразійською плитами, простягається на схід до гори Арарат, яка є погаслим двоголовим вулканом і може бути асоційована з вигаданими образами, описаними в цій книжці, зокрема з вулканічним островом, тектонічною западиною та гідротермальними розколинами.

У прибережних водах Чорного моря було знайдено кілька затонулих торговельних кораблів. Один із них за допомогою підводного апарата знайшли біля узбережжя Болгарії у 2002 році. У 2000 році наукова група, яка визначила розташування стародавньої берегової лінії біля Синопа, знайшла на глибині у 320 метрів затонулий корабель періоду пізньої античності. Його корпус зберігся просто чудово, і це дозволяє припустити, що в безкисневих глибинах Чорного моря лежать, чекаючи свого часу, інші археологічні чудеса.

За винятком вигаданого гідросилікату ЕГ-4, або магічної твані, та певних властивостей лазерного обладнання, більшість техніки, описаної у цій книжці (зокрема апарати, пов’язані з водолазною справою та археологією), ґрунтується на останніх наукових розробках. «Казбек» є вигаданим представником класу радянських атомних субмарин «Акула-1», який налічує шість реальних човнів, спущених на воду між 1985 та 1990 роками.

У книжці наведено цитати з діалогів Платона та з Біблії. Перелік процитованих розділів Біблії: третій розділ — «Вихід» 10:21; тридцять перший — «Вихід» 20:16–18, «Вихід» 37:1–5; «Буття» 9:17–19. Переклад І. Огієнка, 1962 рік.

// Прим. перекладача. Платон поданий у моєму вільному перекладі з англійської.//