Атлантида

27

Костас відчайдушно моргав, а з його обличчя накрапала гаряча вода. Його тільки-но кинули на кам’яну підлогу після того, як на нескінченно довгу мить сунули лицем до колони пари, що вертикально здіймалася до отвору над печерою.

Він знов опинився в залі для аудієнцій, у тому місці, де востаннє бачив Джека. Протягом останніх кількох годин він стільки разів непритомнів, що геть утратив будь-яке уявлення про час, але здогадувався, що ніч минула, а відтак після того, як вони вийшли з кам’яного лабіринту у світло Асланових прожекторів, минула вже доба.

Він спробував настроїтися на те, що чекало попереду. «Як ви вибралися з субмарини?» Знов і знов лунало це питання, супроводжуване ударами, і тіло грека обернулося на суцільний синець. Але за вдачею Костас був невиправним оптимістом; щоразу, як Асланові головорізи били його, він намагався думати про те, що Бен та Енді досі тримаються, а відтак, бандити не дістали того, чого прагнули.

Лежачи обличчям на камені, він краєм ока побачив людину із зав’язаними очима та під напівпрозорою паранджею, що сиділа на кам’яному троні. Він із зусиллям поновив зоровий фокус; цієї миті пов’язку з очей людини зірвали, і Костас побачив, що це була Катя. Мабуть, вона його спершу не впізнала, бо за кілька секунд її очі розширилися від жаху. Напруживши всі свої сили, Костас спробував усміхнутися.

Від того, що трапилося потім, спиною обох бранців пробіг холодок безнадії. З’явилася невисока худа людина у стандартній чорній формі, яка, втім, дозволяла помітити, що це була жінка. Вона піднесла до Катаної горлянки кривий ніж старовинної форми, потім повільно повела кінчик леза до сонячного сплетення. Катя заплющила очі; її пальці, що впилися у трон, від напруги побіліли.

— Якби на те була моя воля, тобі просто зараз настав би кінець, — розібрав Костас російські слова, виплюнуті Каті в обличчя. — Але ця солодка мить неминуче настане, і паранджа, що зараз на тобі, стане твоїм саваном.

Костаса занудило: він швидше з голосу, ніж із зовнішнього вигляду, впізнав Ольгу — Катину асистентку, яку він бачив в Александрії, загалом досить вродливу, але якусь неживу жінку. Цей голос він багато разів чув протягом останніх пекельних годин. Навіть жінкою, подумав Костас, її назвати навряд чи можна — це потвора, садистка, дикий звір та й усе… Вона знову провела ножем біля самих грудей Каті, і Костас спробував підвестися, але тут хтось щосили вдарив його у спину.

Крізь прохід у стіні печери вдарило сонячне проміння, і там почалося якесь сум’яття. Відкритим оком Костас побачив, як до печери запливає Аслан, підтримуваний під руки людьми в чорному. Важко дихаючи, бандит спустився сходами, зупинився перед Ольгою та різко відштовхнув своїх супровідників.

— Для тебе є одне завдання, — російською сказав він Ользі. — Сідай на гелікоптер «Грифа», лети назад до Абхазії та зв’яжись із нашим покупцем. Гадаю, товар незабаром буде готовий до відправлення.

Ольга повільно відвела ніж від Катиного обличчя, повернулася та в супроводі двох чоловіків почала підніматися сходами. Вона трохи тремтіла, охоплена передчуттям того, чого ледь не зробила. Вражений цими виявами злоби, Костас мовчки спостерігав за нею.

Коли жінка та двоє чоловіків зникли з виду, Аслан важко нахилився до Костаса. Обличчя бандита нагадувало старовинну маску із зображенням люті. Смикнувши Костасову голову вгору, він наставив йому під підборіддя пістолет. Костас навіть відчував трохи смердючий подих колишнього професора. Очі казаха над великими мішками налилися кров’ю, а шкіра була маслянистою й мала неживий вигляд.

— Перед тим, як ви вчора з’явилися в цій печері, я відіслав трьох своїх людей донизу тим самим тунелем, — просичав Аслан. — Але вони не повернулися. Де вони?

Костас раптом згадав бульбашки, що здіймалися вулканічною розколиною, коли вони з Джеком і Катею вже підходили до печери.

— Гадаю, вони не туди повернули.

Аслан вдарив пістолетом по обличчі Костаса, і той з болю різко смикнув голову праворуч. Бічну поверхню трону вкрили плями крові.

— Тоді ти сам покажеш нам, куди треба повертати. — Він дулом указав на водолазне обладнання, що лежало на підлозі, потім наставив пістолет на сусідній трон, де вперто виривалася з рук двох бандитів Катя. — А інакше моя дочка обізнається з ритуалами шаріату раніше, ніж вона очікувала.

Піднімаючись угору крізь хмари намулу, Джек зосередив усю свою увагу на навігаційній системі. Гідролокатор показував, що він перебував небезпечно близько до західної стіни ущелини, край якої нависав уже менш ніж у п’ятдесяти метрах над ним. Згідно з показаннями глибиноміра, глибина зменшувалася зі швидкістю понад два метри на секунду, й ця швидкість лише зростала зі зменшенням зовнішнього тиску. Поки Джек не опинився над ущелиною, він не міг дозволити собі такого швидкого підняття.

Раптом заблимав червоний вогник — це радар попереджав про небезпеку, що чигала попереду. Побачивши піддашок на краю каньйону, Джек повернув на схід і запустив водомети. Зіщулившись, він чекав удару, але той так і не стався: АДСА лише на півметри розминувся з виступом скелі, який міг зачепити двигун чи резервуар плавучості й кинути Джека вниз, назустріч смерті.

Піднявшись над каньйоном, учений видув повітря з резервуара, і плавучість стала нейтральною. Використовуючи векторні водомети, він поплив уперед. Джекові здавалося, що він пливе над величезним повільним штормом, який заповнив каньйон, закривши собою зяючу порожнину. Деякі з його колег багато віддали б за те, щоб потрапити на це місце та взяти аналізи з гідротермальних розколин, але сам він щиро сподівався, що йому ніколи вже не доведеться опинитися в цьому пустищі, яке уособлювало собою всі найстрахітливіші уявлення про океанську безодню.

А попереду, за темною водою, лежало відкриття, від думки про яке Джекове серце забилося, відкриття, що привело їх сюди. Він прискорив хід, і підводний апарат буквально полетів до північного берега острова. Глибина вже становила сто сорок вісім метрів, отже, він майже досяг рівня давньої берегової лінії. Джек досі перебував у бідній на кисень верстві, і блакитно-сіра вода на перший погляд здавалася ненаселеною. За кілька хвилин він побачив неясні обриси невисокого підводного хребта — чи, може, це була прибережна дамба?

І ось він опинився у мертвому підводному місті, увійшовши до нього зі східного боку, тобто до тих ділянок, яких вони з Костасом не бачили, коли в «Акваподах» досліджували Атлантиду два дні тому. Вперше побачивши заткані намулом будівлі, вчений знову відчув збудження: захоплення від їхнього відкриття раптом переважило всі випробування останньої доби. Вже ледь стримуючи хвилювання, Джек піднявся над дамбою і зупинився, оглядаючи панораму, що відкрилася перед ним.

Але тут він згадав про своїх друзів і наче повернувся з неба на землю. Капітан «Сі-Венчера» не мав звісток від екіпажу «Сіквеста» вже багато годин і мав попередити турецькі та грузинські урядові органи. Але ж уряди домовилися, що спочатку дадуть Росії знати про затонулий підводний човен, а на погоджену відповідь у таких питаннях може знадобитися не один день.

Допомога може надійти запізно.

«Якби тільки Бен та Енді ще трималися!» — подумав Джек. Люди Аслана могли спробувати пройти лабіринтом і захопити моряків зненацька. Але вони могли зробити це лише в одному разі: якби Костас чи Катя погодилися бути їхніми провідниками, а потім відстукали по обшивці човна умовний сигнал, чим би спонукали Бена з Енді відкрити люк. Джек повинен був зробити все можливе, щоби зв’язатися з хлопцями, а потім якимось чином повернутися до тронної зали та в міру сил захищати підземний прохід.

Заряд акумуляторів уже закінчувався, і Джек знав, що має зберегти його для останнього зусилля. Тому він опустився на дно моря і пішов широкою підводною дорогою. Кожен крок АДСА здіймав у воду хмарку намулу. Праворуч тяглася лава навдивовижу знайомих силуетів, укритих шаром осаду. Нарешті Джек із приголомшенням зрозумів, що дивиться на перші у світі візки, яким було на дві тисячі років більше, ніж найстарішому відомому колісному транспортові, згадки про який знайдено в Месопотамії.

Ліворуч від Джека була глибока вимоїна, колись морська затока, що розширювалася у прямокутний басейн завширшки приблизно у тридцять метрів. Він пройшов повз акуратно складені стоси колод, імовірно, соснових, осикових та ялівцевих, — саме такими лісами й досі була вкрита північно-східна частина Туреччини. Видовище, яке відкрилося потому, перевищило його найсміливіші сподівання. На дні лежали наполовину закінчені корпуси завдовжки метрів у двадцять, підняті на дерев’яні підставки на кшталт стапелів. Таку картину можна було побачити у будь-якій сучасній човнярській майстерні на берегах Чорного моря. Судна були відкритими та вузькими, вочевидь, вони призначалися для розташування однієї лави веслярів, а не двох. Але в усьому іншому вони були такими самими заокругленими та витонченими, як човни вікінгів. Джек наблизився до першого корпусу та м’яко торкнувся його кінчиком маніпулятора, усунувши шар намулу та відкривши стики саме того типу, що їх, як припускали вони з Мустафою, мали виготовляти мореплавці епохи неоліту.

Далі берег був усипаний купами обструганих дощок і кільцями грубої линви. Джек нарахував п’ять наборів стапелів, спрямованих до басейну. Кожен із них був достатньо великим, щоб спустити на воду човен завдовжки у сорок метрів. Стапелі були порожні, але впродовж кількох тижнів у шостому тисячолітті до нашої ери у цьому доку, мабуть, вирувало життя: таку будівельну лихоманку можна було порівняти хіба що зі зведенням єгипетських пірамід. Коли води затопили нижні приступи до міста, його мешканці перенесли інструменти та майстерні вище схилом, нездатні збагнути, що їхні домівки незабаром будуть назавжди для них утрачені. Це був один із ключових моментів в історії людства: в цьому місці вся енергія та мудрість Атлантиди зібралася воєдино, щоб запалити полум’я цивілізації у величезному районі від Європи до долини Інду.

На моніторі почали з’являтися обриси схилу, що лежав попереду. Джек перейшов у режим підводного апарата та поплив від давньої берегової лінії, пройшовши над плато розміром з іподром і з широкою заглибиною в центрі. Згадавши про водогін у вулкані, він здогадався, що це, мабуть, теж елемент тієї самої системи, видовбане у скелі величезне водосховище, від якого відходили трубопроводи, які постачали воду до промислових і житлових районів міста.

Тримаючись над схилом, він продовжив просування у східному напрямку. Згідно з ескізом мапи, який вони з Костасом склали два дні тому, він мав уже наближатися до шляху для урочистих процесій. Минуло лише кілька секунд, і радіолокатор довів слушність його припущення: з’явилася уступчаста поверхня східної піраміди. За нею почали з’являтися неправильні форми вулкана, а посередині лежав великий сигароподібний предмет, що заступав шлях від пірамід до нутрощів вулкана.

Поступово з неясного мороку з’явилася маса пожолобленого металу. Поруч із величезним корпусом підводного човна АДСА раптом став маленьким: висота човна в найвищій точці дорівнювала висоті чотириповерхового будинку, а довжина його — футбольному полю. Джек обережно проплив повз зірваний гребний Гвинт, подумки подякувавши інженерам ММУ за те, що електромотор АДСА працював ледь чутно, а водомети майже не каламутили води. Задля обережності він вимкнув прожектори та пригасив рідкокристалічний дисплей.

Пропливаючи повз задній аварійний люк, розташований біля реакторного відсіку, Джек на мить згадав капітана Антонова і його людей: їхні опромінені тіла були черговим додатком до врожаю смерті, що його зібрало це похмуре море. Наближаючись до бойової рубки, що височіла над корпусом, учений спробував відігнати ці чорні думки. У напівмороку він побачив ореол світла від прожектора, що стояв біля правого борту на рівні палуби. Прожектор був установлений на підводному апараті, який, наче хижа комаха, опустився на ДСРВ, пришвартований до переднього аварійного люка човна. Люди Аслана проникли на «Казбек», зістикувавшись із ДСРВ через задній люк і застосувавши одинарне ущільнювальне кільце.

Джек обережно поставив АДСА на безлунну обшивку підводного човна. Сунувши руки в рукава маніпуляторів, він простяг механічні руки так, щоб бачити шарніри на «ліктях» і «зап’ястках». Під впливом сульфідів метал пожовк і вкрився щербинами, але герметичність не порушилася. Джек зігнув обидва маніпулятори всередину так, аби вони торкнулися шухляди, прикріпленої над акумуляторами попереду апарата. Використавши три металеві пальці на кінцях маніпуляторів, він відкрив шухляду і витяг назовні її вміст; після цього за допомогою обценьків розрізав пакунок, випустивши купу кульок розміром із ті, якими грають у пінґ-понґ. Усі кульки були з’єднані павутинням тонких волокон.

Зазвичай такі міни розділяли на пасма та ставили над місцем підводних археологічних робіт, у такий спосіб захищаючи його від мародерів. Кожен із двохсот зарядів вибухав від дотику, несучи нирцеві майже неминучу смерть. Якщо ж міни були скупчені, то спільний вибух міг вивести з ладу майже будь-який підводний апарат.

Активувавши детонатор, Джек витяг із маніпуляторів руки та схопив важіль управління. Після цього збільшив плавучість та обережно піднявся над субмариною. Хоча світло прожекторів не падало на нього, він зробив усе можливе, щоб його зненацька не помітили: описав широку дугу довкола лівого борту «Казбека» та ворожого підводного апарата. Наблизившись до апарата біля барабана завширшки в метр, що мав захищати Гвинт, учений поставив систему підтримання плавучості на автоматичне управління та запрограмував її на нейтральну плавучість: треба було звільнити руки. Потроху подавши апарат якомога далі вперед, він знову всунув руку до маніпулятора.

Коли Джек уже збирався за допомогою карабіна закріпити міни під люком, щось відкинуло його від кожуха Гвинта. Він почав обертатися у воді, ніби космонавт, що втратив керування. Коли за допомогою бічних водометів він спробував вирівнятися, то побачив, що промінь прожектора чомусь утратив яскравість. Це дуже стривожило Джека. Він нарешті зупинився та подивився назад. Хвилі йшли від шахти Гвинта. Джека й без того непокоїло, що прожектори підводного апарата були ввімкнені, — у такій витраті енергії взагалі не було необхідності, — а тепер він побачив, що лебідка затягає всередину радіобуй.

Увімкнувши задні водомети, Джек повернувся до бойової рубки «Казбека». На щастя, пузирчасті міни, як і раніше, висіли на кожусі Гвинта підводного апарата. Якби вони від’єдналися, весь його задум був би приречений на фіаско. Треба було підірвати заряд, щойно опинившись за стабілізатором «Казбека», який мав захистити самого Джека від ударної хвилі.

Джек засунув руку до нагрудної кишені, де лежав детонатор — невеликий пристрій, схожий на ручну рацію. Сигнал було заздалегідь запрограмовано на восьмий канал.

Наближаючись до верхньої частини корпусу човна, Джек дозволив собі на мить затримати погляд на правому борті — і з відчаєм побачив, що підводний апарат відстикувався і перебував уже в десятьох метрах від корпусу, швидко рухаючись Джекові назустріч. Крізь оглядове вікно просто на нього дивився чоловік, у виразі його обличчя читалися шок і злість.

Треба було міркувати дуже швидко. На те, щоб випередити підводний апарат, годі було й сподіватися. Джек добре знав модель, із якою нині мав справу: це була похідна від британського рятувального апарата LR5. По всьому периметрі корпусу були розташовані водометні двигуни, що робили апарат не менш маневреним, ніж гелікоптер. Джек перебував надто близько, щоб можна було без ризику для себе підірвати заряди, до того ж струс від вибуху міг зашкодити аварійній системі життєзабезпечення на «Казбекові» та вивести зі стану рівноваги боєголовки. У нього був один вибір: залишитися на місці й змусити підводний апарат до двобою, який для Джека був би щирим самогубством. Його тактика мала спиратися на інерцію підводного апарата: з пасажирським завантаженням той рухався досить повільно, і кожен випад вимагав би від нього повного повороту, а це давало Джекові деякі шанси.

Наче тореадор епохи космічних польотів, Джек опустився на обшивку «Казбека» та повернувся обличчям до противника. Він ледь встиг зігнути механічні ноги, коли підводний апарат пролетів на нього. Понтони розминулися з ним лише на кілька сантиметрів, і апарат пролетів над корпусом субмарини. Виставивши руки, ніби матадор перед биком, Джек приготувався до чергової атаки. Він побачив, як апарат випускає воду з баластних камер, вповільнює хід, розганяючись для чергової атаки, — і ось із жахливою швидкістю суне донизу. Прожектори миттєво засліпили Джека, і він долілиць упав на обшивку човна. Коли апарат проносився над головою, здійнялася хвиля води, якою Джека перевернуло на спину, а пасма пузирчастих мін пролетіли зовсім поруч. Джек зрозумів: іще один різкий рух — і кінчик мережі неодмінно затягне до Гвинта. Цей варіант розвитку подій мусив бути фатальним для всіх учасників: вибух стався б надто близько від субмарини.

Джек спостерігав, як підводний апарат віддаляється, готуючись знову кинутися на нього. Циліндрична форма зменшилася в розмірі й майже розчинилася на тлі південної поверхні піраміди. Цього разу Джек залишався лежати розпластаним на обшивці й оцінював відстань до ворога. Двадцять метрів. Двадцять п’ять. Тридцять…

«Тепер або ніколи», — подумав Джек і, коли апарат почав розвертатися, натиснув на кнопку детонатора.

Сліпучий спалах змінився послідовністю поштовхів, що почали смикати Джека, наче іграшку. Вибух відірвав стерна ворожого апарата, і той, за спіраллю описуючи шалені кола, почав опускатися на дно. Ударна хвиля такої сили мала вмить убити всіх, хто був усередині.