Атлантида

4

Під захисним склом виблискував об’єкт їхньої уваги, старовинний аркуш, вкритий літерами грецького алфавіту.

Вчені підсунули свої стільці ближче, і тепер із напівтемряви, що запанувала в залі, виступали лише їхні обличчя.

— Спочатку матеріал.

Ділен передав по колу невеликий пластиковий коробок для зразків, у якому лежав фрагмент папірусу, взятий для аналізу.

— Безумовно, це папірус, Cyperus papyrus. Ви можете побачити хрестоподібну структуру волокон матеріалу там, де їх вирівнювали та спресовували.

— У другому столітті нашої ери папірусу в Єгипті вже майже не було, — сказав Гібермаєр. — Він зник через пристрасть єгиптян записувати все на світі. Цей народ чудово знався на іригації та сільському господарстві, але чомусь не зміг поновити масивів очерету вздовж берегів Нілу.

Вчений помовчав і схвильовано повів далі:

— Хочу сказати, що найстаріший з відомих фрагментів папірусу датований початком четвертого тисячоліття до нашої ери, хоча наступна за давністю знахідка належить до періоду з різницею в тисячу років. Цей перший зразок було знайдено під час моїх цьогорічних розкопок у дельті Нілу, в Саїсі, біля храму богині Нейт.

Присутніх ця інформація теж явно не залишила байдужими. Катя нахилилася вперед:

— Тож ми маємо носій інформації, що, безперечно, є давнім, але може датуватися будь-яким періодом, аж до другого століття нашої ери. Чи можна визначити дату точніше?

Гібермаєр похитав головою:

— З самого матеріалу — ні. Можна спробувати радіовуглецеву методу, але ізотопи папірусу буде дуже важко відокремити від інших органічних речовин у савані мумії. А щоб отримати достатньо великий зразок, доведеться знищити папірус.

— Вочевидь, це неприпустимо, — сказав Ділен. — Але ми маємо дані щодо обставин виявлення папіруса. Якби Моріс не впізнав цього стилю, ми не сиділи б тут сьогодні.

— Спершу цей папірус побачила моя студентка Айша Фарук, — заявив Гібермаєр й обвів присутніх поглядом. — Я гадаю, що поховання та власне папірус належать до того самого періоду. Це не була якась старожитня дивина, що її з якогось дива вирішили покласти до труни; це був документ, створений за життя того єгиптянина. Про це однозначно свідчить чіткість літер.

Ділен іще раз розгладив свій сувій, надаючи іншим змогу побачити, що той містить символи, скопійовані з папіруса. Він розташував ідентичні літери, пари літер та слова групами. Це був добре знаний усім його студентам метод, за допомогою якого можна було досліджувати частоту вживання символів.

Професор указав на вісім рядків безперервного напису, розташовані внизу аркуша:

— Моріс мав рацію, коли відніс текст до ранньої форми грецького письма, більш ранньої, ніж класичний період, тобто до п’ятого століття до нашої ери. — Підвівши очі, дослідник помовчав. — Він не помилявся, але я можу точніше назвати дату.

Ділен указав пальцем на групу літер у верхній частині аркуша.

— Греки запозичили свій алфавіт від фінікійців. Це сталося на початку першого тисячоліття до нашої ери. Деякі з фінікійських літер залишилися незмінними, інші змінилися з часом. Остаточної форми грецький алфавіт набув лише наприкінці шостого століття до нашої ери. — Він узяв указку та вказав на правий верхній кут сувою. — Подивіться на це.

У низці слів, скопійованих із папіруса, була підкреслена одна літера. Вона скидалася на літеру «А», що впала на лівий бік, причому кінці поперечини виступали, наче руки людини з паличок на дитячих малюнках.

— Фінікійська літера «А»! — схвильовано вигукнув Джек.

— Саме так. — Ділен підсунув свій стілець ближче до столу. — Ця фінікійська форма зникла приблизно в середині шостого століття до нашої ери. З цієї причини, а також з огляду на лексику та стиль я можу висловити припущення, що напис має бути датований початком шостого століття: приблизно шестисотим роком, найпізніше п’ятсот вісімдесятим.

Присутні разом видихнули.

— Наскільки ви в цьому впевнені? — поцікавився Джек.

— Мабуть, я ще ніколи не був упевненіший.

— Гадаю, настав час розкрити найважливішу інформацію щодо дати поховання мумії, — із виглядом тріумфатора виголосив Гібермаєр. — Золотий амулет у формі серця — «іх» — під диском сонця — «ре» — разом створюють символічне зображення імені, даного при народженні підданцеві фараона Апрія. Цей амулет міг бути особистим дарунком людині, похованій у цій могилі, дорогоцінною власністю, взятою з собою в замогильний світ. Апрій був фараоном XXVI династії і правив з 595 до 568 року до нашої ери.

— Просто фантастика! — вигукнула Катя. — За винятком нечисленних фрагментів, у нас немає оригінальних грецьких рукописів, старіших від п’ятого століття до нашої ери. А цей був створений лише через століття від часів Гомера, через декілька поколінь після того, як греки почали користуватися новим алфавітом… Це найважливіша знахідка за багато років! — Жінка зупинилася, щоб зібрати докупи думки. — Маю таке питання. Що робить папірус із грецьким письмом у Єгипті шостого століття до нашої ери, більш ніж за двісті років до приходу Александра Македонського?

Ділен оглянув присутніх:

— Я більше не хочу говорити натяками. Гадаю, що перед нами лежить фрагмент втраченого рукопису того самого Солона, його оповідь про зустріч із верховним жерцем храму в Саїсі. Ми знайшли джерело Платонового переказу про Атлантиду.

Півгодини потому вони разом стояли на балконі, що виходив на Велику гавань Александрії. Ділен курив люльку та спостерігав, як Джек наодинці розмовляє з Катею. Він бачив щось подібне не вперше, але, можливо, Джек нарешті знайшов жінку, гідну серйозних стосунків? Ділен іще багато років тому вбачав великий потенціал у студентові з важким характером і критичним ставленням до наукових авторитетів. Саме професор допоміг Джекові влаштуватися на роботу до військової розвідки в обмін на обіцянку, що той зробить археологію справою свого життя. Інший колишній студент Ділена, Ефрам Якобовіч, який заробив великі гроші на розробці програмного забезпечення, погодився фінансувати всі дослідження Міжнародного морського університету, і Діленові залишалося тільки дякувати долі за шанс брати участь у пригодах Джека.

Джек вибачився перед присутніми, сказавши, що йому треба супутниковим телефоном зв’язатися з «Сіквестом», своїм кораблем. Приязно поплескавши Катю по плечі, він пішов до дверей. Йому доводилося поєднувати інтерес до справи з папірусом з потребою стежити за перебігом підводних пошуків. Минуло лише два дні відтоді, як Костас відкрив золотий диск, але те місце вже принесло знахідки, які обіцяли затьмарити собою навіть знайдений папірус.

Поки він телефонував, розмова на балконі припинилася: вчених зацікавило повідомлення, що пролунало з телевізора, розташованого в ніші стіни. Це був сюжет CNN, присвячений черговому терористичному актові на території колишнього Радянського Союзу: стався потужний вибух бомби, закладеної в автомобіль у столиці Грузії Тбілісі. Як і більшість попередніх випадків такого характеру, злочин був не справою рук фанатиків, а продуманим актом особистої помсти, черговим жахливим епізодом із життя світу, в якому екстремістську ідеологію як головну причину нестабільності на планеті поступово змінювали жадібність і кровна помста. Ця ситуація мала безпосереднє відношення до археологічних знахідок: адже виторг від крадених старовинних речей ішов на фінансування тероризму, а діячів чорного ринку дедалі більше цікавили новини з місць імовірного перебування цінних пам’яток.

Повернувшись, Джек поновив свою бесіду з Катею. Трохи розповівши про своє життя, вона зізналася в палкому бажанні присвятити себе цілком боротьбі з організованою злочинністю, яка займалася пошуками предметів старовини і торгівлею ними. Джек почув, що жінці пропонували вигідні посади в кількох провідних університетах Заходу, але вона вирішила залишитися в Росії, тобто на передовому фронті цієї боротьби. Зі слів Каті, її не лякали ні бюрократія з корупцією, ні навіть загроза особистій безпеці.

До них підійшли Гібермаєр та Ділен, і дискусія знов розгорнулася навколо знахідки.

— Мене завжди спантеличувало те, що Солон не залишив звіту про візит до Єгипту, — сказала Катя. — Він був видатним ученим, можливо, найвидатнішим серед своїх сучасників.

— А чи міг такий звіт бути написаний у самому храмі? — спитав Джек у Гібермаєра. Той, перш ніж відповісти, протер свої окуляри та мокре від поту чоло.

— Це можливо, хоча малоймовірно. Єгиптяни вважали письмо за божественний дарунок Тота, писаря богів. Оголосивши знання священним, жерці тримали його під своїм контролем. Тож присутність чужинця, який щось пише у храмі, могла вважатися за блюзнірство.

— Якщо це так, то ставлення єгиптян до Солона, швидше за все, було не дуже приязним, — зауважив Джек.

Гібермаєр кивнув:

— Так, ті, хто несхвально ставився до рішення верховного жерця поділитися знаннями з греком, напевно, недолюблювали його. Доглядачі з храму ставилися б до його присутності як до образи богам. — Гібермаєр скинув піджак і підкотив рукава. — Крім того, греки як нація збуджували неприязнь єгиптян. Фараони лише віднедавна дозволили чужинцям започаткувати торговельну колонію в Наукратісі, розташованому в дельті Нілу. Греки були спритними торговцями, навченими досвідом спілкування з фінікійцями, тоді як Єгипет багато років залишався закритим від усього світу. Єгиптяни, що доручали свої товари грецьким купцям, нічого не знали про жорсткі реалії світу торгівлі. Ті з єгиптян, хто не отримував прибутку відразу, почувалися ошуканими та зрадженими, й це також не додавало грекам популярності.

— Тож ви припускаєте, — перервав його Джек, — що Солон таки склав свій звіт, але його якимось чином забрали?

Гібермаєр кивнув:

— Так, це ймовірно. Можете уявити собі, який це був учений: захоплений до нестями, він майже не звертав уваги на реалії довколишнього світу. І наївний. Мабуть, він ніс із собою чимало золота, й персонал храму міг про це знати. Він був би легкою здобиччю під час своїх нічних подорожей пустелею від храму до поселення, в якому він зупинився.

— Тож не виключено, що на Солона влаштували у пустелі засідку та пограбували, а його записи розірвали й викинули. Через деякий час хтось підібрав частини папіруса та використав їх для савану мумії. Цей напад стався після останнього відвідування храму Солоном, відтак, утрачені були всі його записи, — сказав Джек.

— А як вам такий варіант, — продовжив Гібермаєр. — Його так сильно вдарили, що він майже втратив пам’ять, зокрема нічого не пам’ятає про своє останнє відвідування храму. Людина він уже літня, і пам’ять його й без того стала слабкою. Повернувшись до Греції, він більше ніколи нічого не писав, охоплений соромом від усвідомлення того, як багато втратив через власну необачність. Він лише переказав скорочений варіант того, що міг згадати, кільком близьким друзям.

Ділен із помітним задоволенням слухав, як два його колишні студенти ведуть наукову дискусію. Коли разом сходилися такі люди, два плюс два, так би мовити, починало дорівнювати п’яти: контакт інтелектів породжував нові оригінальні ідеї.

— Прочитавши текст та порівнявши його з історією, що її переказав Платон, я дійшов у цілому аналогічного висновку, — сказав професор. — Невдовзі ви збагнете, що саме я маю на увазі. Пропоную повернутися до конференц-зали.

Вони пішли з балкона. Прохолода та вогкість, що їх давали старі стіни, після нестерпної спеки були надзвичайно приємними. Учені з нетерпінням чекали, доки Ділен збирав докупи думки, стоячи перед фрагментом папіруса.

— Я вважаю, що цей запис зроблено з диктування, — промовив він. — Текст писано похапцем, і композицію важко назвати бездоганною. Це лише клаптик оригінального сувою, який міг нараховувати тисячі рядків. До нас дійшли лише два короткі абзаци, розділені проміжком завширшки приблизно в шість рядків. Посередині розташований цей знак, підписаний словом «Атлантида».

— Я його вже десь бачив, — заявив Джек, нахилившись над столом і вдивляючись у химерний знак.

— Так, я знаю, — сказав Ділен, відірвавшись від своїх записів. — Але, якщо дозволите, я розповім про це трохи пізніше. Не сумніваюся, що рядки написано у скрипторії при храмі в Саїсі, і писав їх Солон, який сидів і слухав верховного жерця.

— Жерця звали Аменхотеп, — Гібермаєр ледь стримував хвилювання. — Минулого місяця, під час розкопок у храмі Нейт, ми відшукали фрагмент переліку верховних жерців храму часів XXVI династії. Згідно з нашою хронологією, коли Солон відвідував храм, Аменхотеп мав уже понад сто років. У Британському музеї навіть є його статуя.

Гібермаєр простягнув руку та клацнув пультом. На екрані проектора з’явилося зображення людини, яка в класичній єгипетській позі лежала в усипальні «наос». Обличчя було наче непідвладне часові; здавалося, ця людина приховувала більше, ніж відкривала, а скорботний вираз обличчя свідчив, що вона була готова до своєї смерті.

— Чи може бути так, — промовила Катя, — що розрив у тексті співвідноситься з перервою в диктуванні, тобто перший абзац містить заключні рядки, записані на попередній аудієнції, а другий — початкові нотатки наступної аудієнції?

— Достеменно! — аж засвітився Ділен. — Слово «Атлантида» — це заголовок, початок нового розділу.

Його пальці застукали по клавіатурі ноутбука, щойно підімкненого до проектора. На екрані з’явилося вдосконалене зображення грецьких слів поруч із їхнім англійським перекладом. Ділен почав читати переклад, над яким вони з Катею майже безперервно працювали відучора, тобто від свого приїзду.

— «У фортеці утримувалися бики, так багато, що вони заповнювали двори та вузькі коридори, і люди танцювали з ними. А потім, за часів фараона Тутмоса, боги завдали землі потужного удару і на землю спустилася темрява, а Посейдон кинув величезну стрімку хвилю, що змела все на своєму шляху. Таким був кінець острівної держави Кефтіу. Далі ми дізнаємося про інше могутнє царство, зниклу під хвилями фортецю, що її називали Атлантидою».

— Перейдімо до другого розділу, — сказав Ділен. Він натиснув на клавішу, й зображення перекрутилося донизу. — Пам’ятайте, це необроблений текст. Солон писав його, перекладаючи з єгипетської грецькою, тож він здається простим, хоча й містить кілька складних для перекладу речень та певні незрозумілі слова. Але є одна проблема.

Очі присутніх зупинилися на екрані. Текст уривався там, де було пошкоджено папірус. Якщо перший абзац зберігся добре, то нижній правий куток другого було відірвано, тож бракувало більшої частини нижніх рядків. Останній рядок містив лише фрагменти слів.

Катя прочитала:

— «Атлантида».

Її акцент додатково підкреслив це слово, певним чином допомігши іншим усвідомити реальність того, що вони бачили.

— Щодо першого речення ніяких сумнівів бути не може.

Жінка уважно подивилася на екран і впівголоса промовила:

— Діа тон несон мехрі хоу хе фапатта стеноутай.

Відтворення стародавньої мови пролунало майже як китайська.

— «Між островами, доки море не звузиться. Повз водоспад Бос».

Гібермаєр спантеличено насупився:

— Моя грецька достатньо гарна, щоб зрозуміти, що kataractes означає водоспад або пороги. Зазвичай цим словом позначали пороги Верхнього Нілу. До чого тут море?

Катя читала далі:

— «А потім двадцять дромів уздовж західного узбережжя».

— Дром становив близько шістдесяти стадій, — зауважив Ділен. — Тобто десь п’ятдесят морських миль.

— Насправді ця міра довжини не була сталою, — сказав Джек. — Вона означає «пробіг», відстань, яку корабель може пройти за один день від сходу до заходу сонця.

— Імовірно, за різних умов значення цього слова було неоднаковим, — розмірковував Гібермаєр. — Воно залежало від вітрів і течій, що панували в конкретну пору року, від сезонних змін клімату та довжини світлового дня.

— Саме так. Пробіг показував, скільки часу в тебе піде на те, щоб дістатися з пункту А до пункту Б за сприятливих умов.

— «Під високим букраніоном, знаком бика», — прочитала наступне речення Катя.

— Або бичачими рогами, — припустив Ділен.

— Неймовірно! — наче розмовляючи сам з собою, промовив Гібермаєр. — Один із найбагатозначніших символів у доісторичну епоху. Ми вже бачили його на фотографіях Кносу, зроблених Джеком. Вони також зустрічаються у гробницях епохи неоліту та в усіх палацах бронзового віку на Близькому Сході. Навіть за часів Стародавнього Риму букраніон дуже часто зустрічається в монументальному мистецтві.

Катя кивнула.

— Далі текст стає неповним, але ми з професором дійшли згоди щодо ймовірного тлумачення. Вам буде легше зрозуміти, якщо ви побачите, де саме перериваються рядки.

Вона натиснула на кнопку, і на екрані під відірваним кутком папіруса з’явились акуратно написані слова.

— «Ви підходите до фортеці. Під нею, скільки сягає око, лежить величезна золотава рівнина, глибокі водойми та сольові озера. Двісті поколінь тому Посейдон наслав помсту на атлантів за те, що вони насмілилися жити як боги. Пороги впали, великі золоті двері фортеці назавжди зачинилися, і хвилі проковтнули Атлантиду». — Вона помовчала. — Ми гадаємо, що останні речення були потрібні для того, щоб пов’язати цю історію з загибеллю країни Кефтіу. Либонь, верховний жрець розповідав про гнів бога моря, про те, як Посейдон помстився людям за їхню пиху.

Вона навела на екран указку:

— Наступний розділ, мабуть, був докладним описом Атлантиди. На жаль, збереглися лише декілька не пов’язаних між собою слів. Це, ми гадаємо, означає «в золотому будинку» або «в будинку із золотими мурами». А тут ви бачите грецьке позначення слова «піраміда». У цілому вираз перекладається як «величезні кам’яні піраміди».

Жінка глянула на приголомшеного Гібермаєра, який ошелешено дивився на екран.

— А тепер останні слова. — Катя навела промінь на обірваний край документа. — «Будинок богів», можливо, «зала богів», що знов-таки розташована «ката букерос», тобто «під знаком бика». На цьому текст закінчується.

Перший заговорив Гібермаєр, його голос уривався від хвилювання.

— Безперечно, все збігається. Подорож між островами до місця, де море звужується, може означати лише на захід від Єгипту, повз Сицилію до Ґібралтарської протоки. — Він ляснув долонею по столі. — Отже, Атлантида таки розташовувалася в Атлантичному океані!

— А як щодо порогів? — спитав Джек. — Ґібралтарську протоку важко назвати порогами, адже там немає стрімкої течії.

— А ще велика золотава рівнина та сольові озера, — додала Катя. — В Атлантиці може бути лише море з одного боку та високі гори чи пустеля з іншого.

— Південне узбережжя також спантеличує, — зауважив Джек. — Оскільки в Атлантичному океані немає яскраво вираженого південного узбережжя, це свідчить, що Атлантида була розташована в Середземному морі. Та й не можу я уявити собі фортецю на голому березі західної Сахари.

Ділен клацнув проектором, знову вставивши слайди. На екрані з’явилися гірські хребти зі сніговими вершинами. На передньому плані — вкриті зеленню тераси будівель, зруйнованих часом.

— Джек мав рацію, коли асоціював Атлантиду Платона з Критом бронзового віку. Перша частина документа, безперечно, посилається на мінойців і виверження Тіри. Проблема в тому, що Крит — це не Атлантида.

Катя повільно кивнула:

— Оповідь Платона — це поєднання двох окремих частин.

— Саме так!

Ділен підвівся, став за своїм стільцем і, жваво жестикулюючи, промовив:

— Маємо фрагменти двох різних історій. Одна описує кінець Криту бронзового віку, країни Кефтіу. Друга ж присвячена набагато давнішій цивілізації, а саме Атлантиді.

— Різниця в датуванні є вельми недвозначною, — витираючи чоло носовиком, сказав Гібермаєр. — Перший абзац папіруса містить дату загибелі Кефтіу за правління Тутмоса. Він був фараоном XI династії та жив наприкінці XVI століття до нашої ери, тобто саме за тих часів, коли сталося виверження Тіри. Для Атлантиди «двісті поколінь», згадані у другому абзаці, — це насправді доволі точне датування, адже єгипетські хроніки засвідчують, що покоління, або довжина людського життя, становить приблизно двадцять п’ять років. — Він швидко виконав подумки потрібні обчислення. — За п’ять тисяч років до Солона, відтак, приблизно в 5600 році до нашої ери.

— Неймовірно! — Джек недовірливо похитав головою. — Адже ця епоха мала б передувати появі перших міст-держав. Шосте тисячоліття до нашої ери — це ще неоліт, час, коли в Європі лише зароджувалося сільське господарство.

— Мене спантеличує одна подробиця, — сказала Катя. — Якщо ці дві історії такі різні, чому в обох фігурує знак бика?

— Не така вже це і проблема, — відповів Джек. — Бик був не лише мінойським символом. Уже на початку неоліту він уособлював силу, мужність і приналежність до землі. Обробіток землі був неможливий без биків, тому їхні символи повсюди зустрічаються в ранніх аграрних спільнотах цього регіону.

Ділен задумливо дивився на папірус.

— Гадаю, ми відкрили причину помилки тривалістю в дві з половиною тисячі років, — сказав він. — Закінчивши розповідь про Кефтіу, верховний жрець Аменхотеп висловив намір перейти до наступного розділу, давши Солонові деяке уявлення про те, що буде далі. Він хотів, щоб грек із нетерпінням чекав наступних зустрічей і приходив щоразу, аж до останнього дня, дозволеного календарем храму. Можливо, жрець поклав око на гаманець із золотом або й на щедріший дарунок… Гадаю, в останньому реченні розповіді про Кефтіу міститься посилання на історію Атлантиди.

Джек відразу продовжив думку свого наставника:

— Ви вважаєте, що через мішанину в голові Солон міг переплутати Атлантиду з Кефтіу, розповідаючи історію кінця мінойської цивілізації як історію Атлантиди?

— Так, — кивнув Ділен. — У розповіді Платона немає жодних посилань на те, що Солон щось пам’ятав із другої частини тексту. Ані порогів, ані величезної рівнини. І жодних пірамід, хоча їх важко було б забути. Мабуть, тієї останньої ночі хтось дуже сильно вдарив його по голові.

Сонце вже сідало, і його проміння надавало рожевого відтінку водам Великої гавані. Після надвечірньої перерви вчені повернулися до конференц-зали. Попри багатогодинне сидіння біля столу над безцінним документом, ніхто жодним чином не показував своєї втоми. Усіх охопило піднесення: адже їхнє відкриття могло стати ключем до минулого, змінити всі уявлення про засади цивілізації.

Ділен відкинувся на спинку стільця й промовив:

— Джеку, повернімося до того символу, який ти бачив раніше.

У цю мить до дверей хтось гучно постукав, і до приміщення зазирнув молодий чоловік:

— Вибачте, професоре, невідкладна справа. Докторе Говард, це вас.

Джек підійшов і взяв із рук юнака мобільний телефон. Ставши так, щоб розмови не чули інші, він сказав:

— Говард слухає.

— Джеку, це Костас. У нас тут може статися дещо жахливе. Терміново повертайся на «Сіквест»!