Атлантида

14

— Це корабель мертвих. Треба якомога швидше вибиратися звідси. — Катя закрила щоденник і повз висячого мерця пішла до виходу з відсіку гідролокатора. Чоловіки вирушили слідом. Катя не хотіла більше дивитися на тіло: ця жахлива картина й без того надовго закарбувалася в її пам’яті.

— Головних ліхтарів не вимикати! — сказав Костас. — Не виключено, що замполіт замінував корабель.

За декілька кроків він підніс руку:

— Над нами люк, крізь який завантажували зброю. Ми зможемо проникнути до торпедного відсіку. Це відкрита шахта ліфта, але в ній є сходи.

Вони наблизилися до краю шахти безпосередньо під люком. Костас уже збирався ступити на верхню сходинку, та раптом зупинився й пильно подивився на одну з труб, що вела з гідролокаційного відсіку донизу. Змахнувши наліт, що вкривав трубу, він побачив кілька червоних дротів, примотаних до металу ізоляційною стрічкою.

— Почекайте тут.

Із цими словами Костас знову попрямував до гідролокаційного відсіку. Час від часу він зупинявся, аби стерти білий наліт. За декілька секунд він знову з’явився у проході.

— Як я й підозрював, — сказав він, — дроти ведуть до рубильника на пульті управління. Це однополюсний перемикач, за допомогою якого можна пускати струм двома окремими ланцюгами. Гадаю, що наш приятель провів дроти до торпедного відсіку та підключив їх до однієї чи двох боєголовок. Вибух розірвав би човен на шматочки, і нас разом із ним.

Костас почав обережно спускатися шахтою, відстежуючи напрямок прокладених дротів. Джек і Катя повільно рухалися позаду. Наліт на всіх поверхнях притишував звуки кроків, але глухе відлуння все одно розносилося шахтою. Здолавши половину шляху, вони зупинилися та крізь люк оглянули офіцерську кают-компанію. Ліхтарі висвітлили ще одну сцену безладу: по всьому приміщенні було розкидано пакети та постільну білизну.

Костас нарешті досяг дна шахти.

— Аварійне освітлення працює й тут, і це добре, — сказав він.

Відсік було заставлено скринями та полицями; у віддалений кінець приміщення вів лише вузький прохід. Відсік був розпланований таким чином, щоб можна було подавати боєприпаси через шахту просто на полиці, з яких автомати могли подавати їх на пускові установки.

— Зазвичай човни класу 971У оснащено тридцятьма різновидами зброї, — повідомила Катя. — Тут може бути до двадцяти крилатих ракет СС-Н-21, а також різноманітне протикорабельне озброєння. Але найбільші боєголовки призначалися для торпед.

Відстежуючи дроти, Костас подолав вузький прохід між полицями, розташований ліворуч від центрального. Опустившись рачки, він глянув і швидко підвівся. У його очах запалали вогники тріумфу:

— Знайшов! Ось ті дві лялечки. Пара торпед типу 65–76. Це найбільші з тих, що колись вироблялися: їхня довжина становить одинадцять метрів. Вони несли 450 кілограмів бризантної вибухівки, якої б вистачило, щоб пробити титановий броньований корпус авіаносця. Але дезактивувати боєголовки та зняти дроти буде досить легко.

— І де це ти навчився розміновувати російські торпеди? — поцікавився Джек; у його голосі бриніли нотки сумніву.

— Ти вже міг переконатися, що я все роблю як слід, — відповів Костас і раптом посерйознішав. — Запобіжники тут електромагнітні, а після стількох років під водою їхні електросхеми могли й зіпсуватися. Ймовірно, що вони небезпечно нестійкі, а наше обладнання порушить електромагнітне поле. Не так уже й просто впоратися з цією проблемою.

— Гаразд, я визнаю, ти експерт. — Джек глянув на Катю, яка кивнула на знак згоди. — Ми подолали весь цей шлях не для того, щоб відступати. Роби все, що треба.

Костас ліг горілиць між полицями та просунувся ногами вперед, опинившись між носами торпед. Знявши маску, він на мить зморщив носа: вочевидь, без захисних засобів повітря всередині субмарини здалося йому дещо неприємним на запах.

Джек і Катя наблизилися до Костаса: Джек зупинився у вузькому бічному проході, а жінка у центральному. На підлозі між двома торпедами видніло зосереджене обличчя грека. Потім він посунувся вбік, до лівої торпеди.

— Нам пощастило: у зовнішньому корпусі торпед є отвір, що дозволяє приступитися до боєголовок, якщо електроніка вийде з ладу. Ляду цього отвору розкручували та знімали, щоб під’єднати дроти. Я спробую проникнути всередину та відключити запобіжник, а потім перерізати дріт.

Костас перекотився та оглянув другу торпеду:

— Тут те саме.

— Пам’ятай, що ці торпеди не електричні, як більшість інших, а працюють на летючому паливі — керосині та перекисі водню. Човен «Курськ», що затонув у Баренцовому морі у двотисячному році, був знищений вибухом перекису водню, що витік із такої самої торпеди 65–76.

Костас скривив обличчя та кивнув, після чого перекотився знову й деякий час нерухомо лежав між торпедами, дивлячись на стелю. Промінь його ліхтаря світив прямо вгору.

— Чого зупинився? — спитав Джек.

— Я намагаюся уявити себе на місці нашого приятеля. Якщо він і його друзі так фанатично захищали субмарину від зазіхань ворога, то напевно передбачили можливість своєї раптової загибелі. Мабуть, вони припускали, що колись човен знайдуть. Не виключено, що замполіт підготував для нас пастку: все надто просто.

— Що ти пропонуєш?

— Існує одна можливість. — Костас простягнув руку до пояса з інструментами і взяв пристрій розміром із кишеньковий калькулятор. Він увімкнув сенсор, і Джек із Катею помітили зелене світло рідкокристалічного дисплея. Костас підніс прилад до дроту, що з’єднував торпеди в нього над головою, та причепив його за допомогою мініатюрної прищіпки.

— О Боже! Я так і гадав.

— Що це?

— Ти про прилад? Це вольтамперметр, здатний відчути струм силою в п’ятнадцять міліамперів. Цим дротом біжить струм.

— І що це означає? — поцікавився Джек.

— Це означає, що дріт приєднаний до контакта акумулятора. Головні свинцево-кислотні акумулятори зберегли достатній заряд, щоб давати цю слабку напругу. Струм безперервно тече між позитивним та негативним полюсами акумулятора, причому рубильник у гідролокаційному відсіку є електроприводом, а два запобіжники боєголовок — ланками ланцюга. Прокласти цей ланцюг було ризикованою справою, але той, хто це зробив, напевно прорахував, що сила струму буде заслабкою, щоб спричинити детонацію боєголовок. Якщо хтось спробує розірвати ланцюг, напруга стрибне. Те саме станеться, якщо відімкнути запобіжники боєголовок або вимкнути рубильник у гідролокаційному відсіку. Переривача, щоб вимкнути струм, тут немає. Щойно я приберу пальці з дроту, як нас рознесе на атоми.

Джек повільно видихнув і сів на підлогу.

— То що нам робити зараз?

— Це прямий струм, отже, заряд переміщується лише в одному напрямку. Якщо я переріжу дріт, що йде до негативного полюса, станеться стрибок напруги, і це буде кінець. Коли ж я перекушу позитивний дріт, то ланцюг розімкнеться, і нам уже нічого не загрожуватиме.

— І де ж який?

Костас повернув голову та сумно подивився на Джека:

— Це останній жарт нашого мертвого приятеля. За такої низької сили струму визначити це неможливо.

Джек відкинув голову та заплющив очі. За мить Костас продовжив:

— Щоб можна було підірвати бомбу за допомогою електричного розряду, точка загоряння має безпосередньо торкатися вибухівки. Для цього замполіт мусив розкрити боєголовку. З того боку, де стоїть Катя, більше простору для маневру, тож мені здається, що дріт приєднано саме там. Якщо так, то позитивним є дріт ліворуч від мене.

Костас повернувся обличчям до Каті та якомога далі проліз під торпеду, простягши руку й торкнувшися дроту, що виходив із боєголовки. Потім, опустивши руку на підлогу, почав зіскрібати наліт.

— Я відчуваю дріт, — проговорив він.

Катя пройшла вздовж дроту до шахти, через яку завантажували озброєння. Там вона піднялася на сходи й за хвилину повернулася назад:

— Наскільки я бачу, дріт веде до рубильника.

— Гаразд, це мене переконує. — Костас відвів руку та, знявши з пояса невеличкий інструмент, схожий на швейцарський ніж, витягнув тонкі гострозубці. Гумові рукавички його скафандра призначені були для захисту від електричного розряду, але він не натягав їх: якби розряд стався, все одно ніхто б не встиг нічого помітити, — вибухнуло б миттєво.

Костас обернувся до Джека:

— Ти зі мною?

— З тобою.

Тоді Костас підніс гострозубці до дуги дроту над головою.

Декілька секунд він лежав нерухомо. Чути було лише безперервне крапотіння води та напружене дихання в респіраторах. Катя і Джек глянули одне одному в очі.

Обличчя Костаса під маскою вкрилося потом, тож він правою рукою зірвав її. Потім, коліньми стягнувши рукавичку та витерши брови, рішуче подивився на дріт.

Коли його рука потяглась до червоної жилки, Катя на мить заплющила очі. Костас стиснув держаки гострозубців, і пролунало гучне клацання.

Потім запанувала тиша.

Усі троє затамували подих. Минула, здавалося, ціла вічність. Костас протяжно видихнув і безсило повалився на підлогу. Полежавши так декілька секунд, він поклав гострозубці до футляра, знову натягнув маску та, повернувши голову до Джека, підморгнув приятелеві:

— Бачиш? Жодних проблем.

Джек дивився у якусь точку в нього за спиною — дивився поглядом людини, яка надто часто зазирає смерті в очі. Нарешті він сфокусував зір на Костасові й вичавив із себе напівусмішку:

— Жодних проблем.