Атлантида

2

Моріс Гібермаєр підвівся та витер вкритий потом лоб.

Він подивився на годинник. Був майже полудень — жар пустелі ставав нестерпним. Робочий день добігав кінця. Чоловік вигнув спину та поморщився, раптом відчувши, як звело все його тіло: п’ять із гаком годин він провів, згорбившись у курній ямі. Він повільно просунувся до центральної частини місця розкопок: треба було провести традиційний щоденний огляд. На ньому був капелюх із широкими крисами, маленькі круглі окуляри та шорти по коліно; загалом вигляд він мав вельми кумедний і нагадував якогось допотопного будівельника. Саме таким Гібермаєр був відомий у цілому світі: його вважали за одного з провідних єгиптологів.

Моріс мовчки спостерігав за розкопками. Його думки супроводжувалися знайомим стуком мотик та іноді ще рипінням грабарки. Можливо, цьому місцю і бракувало величі Долини фараонів, але знахідок тут було набагато більше. Для того щоб відшукати могилу Тутанхамона, знадобилося чимало років марних пошуків, тоді як тут дослідники стояли буквально по коліна в муміях: їх знайдено було вже кількасот, і з очищенням від піску чергових підземних коридорів знаходилися все нові й нові.

Гібермаєр підійшов до глибокої ями, з якої все почалося. Він вдивлявся в розташований унизу підземний лабіринт — плутанину видовбаних у скелі тунелів, обладнаних численними нішами, де впродовж багатьох століть спокійно спали мертві. Цим небіжчикам удалось уникнути уваги розкрадачів гробниць, які знищили так багато могил фараонів. Відкрити мережу катакомб допомогло зникнення верблюда: невдаха зійшов із дороги та на очах власника провалився під пісок. Погонич підскочив до цього місця та з жахом побачив унизу ряди тіл. Мертві обличчя були повернуті до нього, наче дорікали йому за те, що він потривожив їхній священний сон.

— Мабуть, ці люди є вашими предками, — сказав погоничеві Гібермаєр, коли його поспішно викликали з Александрійського інституту археології до оази, розташованої посеред пустелі у двохстах кілометрах на південь. Розкопки підтвердили його припущення. Обличчя, що так налякали погонича, насправді виявилися витонченими малюнками. Якість деяких із них можна було порівняти з якістю витворів італійського Відродження; однак це були витвори ремісників, а не видатних майстрів, а мумії належали не достойникам, а звичайним людям. Більшість із них жили не в епоху фараонів, а у віки, коли в Єгипті панували грецькі та римські завойовники. Це були часи зростання добробуту, коли запровадження карбованих монет дозволило людям швидко накопичувати статки: скажімо, середній клас міг дозволити собі позолочені труни та складні поховальні ритуали. Ці люди жили в Фаюмі — родючій оазі, що простяглася на шістдесят кілометрів звідси в бік Нілу.

«Це поховання являє собою набагато ширший зріз давньоєгипетського побуту, ніж гробниця фараонів», розмірковував Гібермаєр. Історії тутешніх мерців були не менш захопливі, ніж ті, що їх розповідали муміфіковані Рамзес чи Тутанхамон. Цього ж ранку вчений працював над могилами родини ткачів: чоловіка на ім’я Сет, його батька та брата. Картонаж, тобто дошку з тиньку і тканини, що служила за надгробок над їхніми могилами, прикрашали кольорові сцени храмового життя. Підписи свідчили, що брати були доглядачами нижнього рівня у храмі Нут в Саїсі; вони також успадкували батьківську справу — торгівлю тканиною з греками. Судячи з розкішних саванів на муміях та золотих масок на їхніх обличчях, бізнес був вельми прибутковим.

— Докторе Гібермаєр, гадаю, ви маєте подивитися на це.

Ці слова промовила одна з найдосвідченіших стажерів у групі, єгипетська студентка-випускниця, яка сподівалася, що одного дня стане наступницею Гібермаєра на посаді директора інституту. Айша Фарук знизу вгору дивилася на нього зі своєї ями; її вродливе темношкіре обличчя, здавалося, прийшло з минулого — наче щось раптом вдихнуло життя в одне із зображень мумій.

— Вам доведеться спуститися сюди.

Гібермаєр змінив свого капелюха на жовту каску й обережно зліз драбиною. Його підтримував один із місцевих мешканців, найманий підсобний робітник. Айша присіла над мумією, що лежала у видовбаній у піщанику ніші на глибині кількох кроків. Це була одна з могил, пошкоджених через падіння верблюда. Гібермаєр навіть бачив те місце, де розкололася теракотова труна.

Вони перебували в найстарішій ділянці розкопок: неглибокі підземні коридори створювали осердя могильника. Гібермаєр дуже сподівався, що студентка знайшла щось на доказ його теорії, згідно з якою поховальний комплекс було засновано у шостому столітті до нашої ери, за двісті років до того, як Александр Македонський завоював Єгипет.

— Гаразд, то що тут у нас?

Німецький акцент Гібермаєра через хвилювання посилився.

Він зійшов із драбини й обережно, щоб додатково не пошкодити мумії, присів поруч зі своєю помічницею. На обох були легкі медичні пов'язки, що мали захищати їх від вірусів і бактерій, які могли чекати свого часу в савані, щоб повернутися до життя завдяки волозі людського дихання. Гібермаєр заплющив очі та нахилив голову в пошані до мертвих, як він робив щоразу, відкриваючи чергове поховання. Після того, як мерці повідомляли свою інформацію, Моріс зазвичай повторно ховав їх, у такий спосіб поновлюючи їхню подорож замогильним світом.

Айша налаштувала лампу та сунула руку до труни, обережно розкривши нерівний розрив, що, наче велика рана, перетинав живіт мумії.

— Хвилинку, я зараз.

Вона працювала з чіткістю досвідченого хірурга, гнучкими пальцями беручи пензлики та пінцети, що акуратно лежали на таці поруч із нею. Витративши кілька хвилин на прибирання сміття від попередньої роботи, вона поклала інструменти на місце та відійшла до узголів’я труни, надаючи Гібермаєрові змогу подивитися зблизька.

Поглядом експерта він оглянув речі, що їх Айша витягла з просоченої смолою матерії, в яку було огорнено мумію, — подумати лишень, після всіх цих століть у повітрі досі відчувався різкий запах смоли! Гібермаєр відразу впізнав золотий «ба», крилатий символ душі, поруч із яким лежали захисні амулети, вишикувані в формі кобри. Посеред таці лежав амулет Кебегасенуєфа, охоронця нутрощів. Поруч була витончена фаянсова брошка, що зображала бога-орла з розпростертими крилами: силікат, із якого зроблено річ, був обпалений до ґлянсуватого зеленавого відтінку.

Гібермаєр насилу зробив іще кілька кроків та опинився просто над розрізом у савані. Тіло лежало головою на схід, наче вітаючи сонце у символічному відродженні, — ця традиція сягала доісторичних часів. Під розрізаним саваном директор побачив торс самої мумії: схожа на пергамент суха шкіра, що обтягувала грудну клітку, мала колір іржі. Мумій, що лежали в цьому некрополі, готували до поховання не так, як фараонів, із тіл яких виймали нутрощі та наповнювали бальзамувальними солями. Тут значну частину роботи з муміфікування брала на себе пустеля з її спекою та сухістю — фахівці з бальзамування усували лише кишківник, а за часів Стародавнього Риму відмовилися навіть від цієї процедури. Властивості пустелі були для археологів дарунком неба: знахідки зберігалися тут так само добре, як у кислому болоті. Гібермаєра щоразу вражало те, що нестійкі органічні матеріали так чудово витримують тисячоліття.

— Ви бачите? — Айша вже не стримувала свого збудження. — Ось тут, під вашою правою рукою.

— Бачу. — Очі Гібермаєра зупинилися на рваній дірі в савані, розташованій у ділянці таза.

Тканина була вкрита дрібними позначками, судячи з усього, письмом. Саме по собі це не становило чогось особливого: давні єгиптяни невтомно записували все, що бачили, на папері, який вони виробляли з волокон папірусу. З нього також робили чудове посмертне вбрання для мумій. Ці клаптики були найціннішими знахідками в похованні — заради них Гібермаєр і організував такі масштабні розкопки.

Те, про що йшлося в тексті, наразі цікавило його менше, ніж можливість за стилем і мовою напису встановити дату поховання. Він цілком розумів збудження Айші: розірвана тканина на мумії давала рідкісну можливість датувати знахідку просто на місці. Зазвичай їм доводилося кілька тижнів чекати, доки фахівці з Александрії обережно розгорнуть саван.

— Напис грецький! — заявила Айша, через хвилювання геть забувши про шанобливе звернення до Гібермаєра, якого вимагали від неї міркування субординації. Вона наблизилася до директора впритул, присіла поруч, так, що її волосся лоскотало йому шию, і вказала на саван.

Гібермаєр кивнув. Айша мала рацію: безперечно, це був характерний «плинний» рукописний шрифт Давньої Греції, такий несхожий на ієратичні письмена епохи фараонів і коптські написи Фаюму грецьких та римських часів. Однак директор був спантеличений. Як фрагмент грецького тексту міг бути знайдений на фаюмській мумії шостого чи п’ятого століття до нашої ери? У сьомому столітті до нашої ери грекам дозволили збудувати торгову колонію в Наукратісі на Каноському рукаві Нілу, але їхні пересування внутрішніми територіями Єгипту жорстко обмежувалися. До завоювання Єгипту Александром Великим, яке сталося 332 року до Різдва Христового, греки не відігравали суттєвої ролі в історії цієї країни, і навряд чи на той час єгипетські записи велися грецькою мовою.

Гібермаєр відчув, як його збудження змінюється розчаруванням. Грецький документ у Фаюмі, швидше за все, мав бути датований часами Птоломеїв, македонської династії, що бере свій початок від правління воєначальника Александра Птолемея Першого, сина Лага, і закінчується самогубством Клеопатри та захопленням влади римлянами у ЗО році до нашої ери. Невже він, Гібермаєр, так серйозно помилявся в датуванні цієї ділянки некрополя? Директор обернувся до Айші, намагаючись приховати розчарування:

— Навіть не знаю, як до цього ставитися. Треба подивитися пильніше.

Він наблизив лампу до мумії. Скориставшись пензликом із таці Айші, він обережно змахнув пил з одного кутка папіруса. Тепер напис був таким чітким, наче його зробили допіру сьогодні. Гібермаєр узяв лупу та, затамувавши подих, почав розглядати напис. Маленькі літери стояли щільно одна до одної; пунктуаційних знаків не було. Директор знав, що на повний переклад знадобиться чимало часу.

Зараз важив лише стиль. Гібермаєрові поталанило свого часу прослухати курс грецької каліграфії у професора Джеймса Ділена, відомого лінгвіста, лекції якого справляли таке велике враження, що Гібермаєр і досі, два десятки років потому, чітко пам’ятав найменші подробиці.

За кілька секунд на його обличчі з’явилась усмішка, і він знов обернувся до Айші:

— Можемо відпочивати спокійно. Я впевнений, це ранній період: п’яте, можливо, шосте століття до нашої ери.

Він із полегшенням заплющив очі, й дівчина на мить обійняла його, остаточно забувши про належну стриманість у стосунках між професором і студенткою. Вона ще до того встановила цю саму дату: магістерська робота Айші була присвячена давньогрецьким написам в Афінах. У цій галузі вона була кращим фахівцем, ніж Гібермаєр, однак дозволила йому відчути радість самостійного відкриття, щире задоволення від підтвердження гіпотези щодо раннього заснування некрополя.

Гібермаєр знову розглядав папірус, відчуваючи, як думки мчать шаленим галопом. Якщо виходити з цього щільного, безперервного письма, то зрозуміло, що це не просто якась бухгалтерська книжка, перелік назв і цифр. Торговці Наукратіса створювали інакші документи. Невже в тогочасному Єгипті були й інші греки? Гібермаєрові було відомо лише про нечисленні візити вчених, яким іноді надавали доступ до архівів храму. Батько історії Геродот із Галікарнаса відвідував жерців у п’ятому столітті до нової ери, і вони розповіли йому чимало дивовижних переказів, зокрема про те, яким був світ до протистояння між греками та персами; це згодом і стало головною темою Геродотової праці. Втім, до Геродота тут були й інші греки, державні діячі та вчені, але згадок про ці відвідування майже не збереглося.

Гібермаєр не наважувався переказати свої думки Айші, оскільки розумів: передчасні заяви поширюються серед журналістів із швидкістю лісової пожежі та можуть призводити до неприємних наслідків. Але він ледь стримував своє хвилювання. Невже вони знайшли якийсь давно втрачений документ, присвячений історії світу?

Майже вся антична література дійшла до нас у середньовічних копіях, із манускриптів, ретельно переписаних ченцями монастирів уже після падіння Західної Римської імперії. Більшість автентичних стародавніх рукописів було знищено — коли не завойовниками та релігійними фанатиками, то принаймні часом. Багато років учені попри все сподівалися, що єгипетська пустеля зберігає втрачені тексти, які можуть спричинити переворот уявлень про стародавню історію. Понад усе вони мріяли про рукописи, що містили б мудрість учених жерців Стародавнього Єгипту. Архіви храмів, що їх відвідували Геродот і його попередники, зберігали знання, яке брало початок у сивій давнині, в часах, коли письмова історія лише зароджувалася.

…Схвильований Гібермаєр іще раз подумки перебрав імовірні варіанти. Може, це розповідь очевидця про подорож євреїв пустелею, документ, який можна буде поставити поряд із Старим Завітом? Або текст про закінчення бронзового віку, про реалії Троянської війни? Можливо, ця знахідка допоможе зрозуміти ще давніші події і доведе, що єгиптяни не просто торгували з Критом за епохи бронзового віку, а й будували великі палаци… Єгипетський цар Мінос? Гібермаєр знайшов цю думку дуже привабливою.

З неба на землю його повернула Айша, яка увесь цей час надалі чистила папірус, а тепер указала на мумію:

— Погляньте на це!

Вона обробляла край папіруса там, де він стирчав з уцілілого савану. Обережно піднявши тканину, вона вказала на щось пензликом.

— Це якийсь символ, — сказала вона.

Просто посеред тексту було зображено дивний прямолінійний пристрій; частину рисунку прикривав саван. Те, що було на видноті, чотирма виступними зубцями нагадувало садові граблі.

— Як ви гадаєте, що це?

— Не знаю, — відповів Гібермаєр і помовчав, не бажаючи осоромитися перед власною студенткою. — Може, це якийсь числовий знак, що походить від клинопису.

Він згадав клиноподібні символи, відбиті на стародавніх глиняних табличках, що їх знайшли на Близькому Сході.

— Ось, можливо, це дасть нам підказку?

Він нахилився вперед, так, що його обличчя опинилося лише в кількох дюймах від мумії, й обережно здмухнув з папіруса пил. Між текстом і рисунком значилось якесь слово, написане грецькими літерами, більшими за решту.

— Гадаю, я можу прочитати це, — пробурмотів Гібермаєр. — Візьми з моєї задньої кишені записник і записуй те, що я тобі диктуватиму.

Дівчина так і зробила. Вона присіла біля труни та підняла олівець, утішена тим, що Гібермаєр упевнений у її вмінні транскрибувати.

— Гаразд, почали. — Директор помовчав і підніс лупу. — Перша літера — «альфа». — Він трохи повернув ліхтар, щоб краще було видно. — Потім «тау». Потім знов «альфа». Ні, закресли це. «Лямбда», потім іще одна «альфа».

Попри те, що в ніші був затінок, його чоло знову стало мокрим від поту. Він трохи відсунувся, щоб крапля раптом не впала на папірус.

— «Ню». Потім знову «тау». Потім, гадаю, «йота». Так, «йота». І остання літера. — Не зводячи очей з папіруса, Гібермаєр узяв з таці невеликий пінцет і за його допомогою підняв частину тканини, що прикривала кінець слова, а потім знову злегка подмухав на текст.

— «Сігма». Так, «сігма». Це все. — Гібермаєр випрямився. — Тож що маємо?

Насправді він упізнав слово, щойно його побачивши, але розум відмовлявся визнати те, з чим зіткнувся. Це перевершувало всі найсміливіші мрії; це була версія, яка настільки нагадувала фантазію, що більшість учених просто не схотіли б розглядати її.

Удвох з Айшею вони приголомшено дивилися на записник, не в силі відірвати очей від єдиного затранскрибованого слова й забувши про все інше.

— ArXavrio. Атлантида, — ледь чутно вимовив Гібермаєр.

Він відвернувся, поблимав очима й знов обернувся до труни. Слово й досі було тут. Думки Гібермаєра закрутитися колесом: він гарячково згадував усі можливі варіанти та сам намагався спростувати їх.

Роки наукової роботи підказували йому, що починати слід із найменш суперечливих засновків, тобто спершу узгодити знахідку з узвичаєною системою поглядів.

Атлантида. Гібермаєр звів очі догори. У давнину історія цієї країни могла становити заключну частину міфу про створення світу: вона оповідала про часи, коли епоха велетнів змінилася епохою людей. Можливо, папірус містив переказ про цей легендарний золотий вік, про Атлантиду, що була міфом, а не історією.

Гібермаєр подивився на труну й мовчки похитав головою. Це не могло бути правдою. Місце, дата — все спростовувало цю гіпотезу. Збіг обставин виявився б неймовірним. Інстинкт ніколи ще не зраджував директора, і тепер голос цього інстинкту лунав іще гучніше, ніж завжди.

Знаний, здавалося б, передбачуваний світ фараонів і мумій, жерців і храмів розсипався просто на очах. Гібермаєр згадував величезні зусилля, докладені до реконструювання сивої давнини: невже вони були марними?

«Як дотепно! Верблюд, може, буде відповідним за найбільшу археологічну знахідку всіх часів і народів», — подумалося Гібермаєрові.

— Айше, я хочу, щоб ти це підготувала для негайного підняття. Наповни порожнину піною та закрий труну. — Він знову відчув себе головою археологічної експедиції, і величезна відповідальність за зроблене відкриття прийшла на зміну хлоп’ячому збудженню перших хвилин. — Нехай це сьогодні ж покладуть на вантажівку та відправлять до Александрії. Ти маєш супроводжувати цей вантаж. Організуй збройний супровід, але нічого незвичайного — я не хотів би привертати зайвої уваги.

Вони завжди пам’ятали про загрозу, що походила від сучасних розкрадачів гробниць: мародери та злодії, які чаїлися в дюнах довкола місця розкопок, були готові на все, щоб викрасти щось старовинне та вартісне.

— І ще одне, Айше, — дуже серйозно додав Гібермаєр. — Я знаю, що можу довіряти лише тобі. Сподіваюся, що ти не прохопишся про це ані слівцем ні перед ким, навіть перед нашими колегами, членами експедиції.

Залишивши Айшу в гробниці, Гібермаєр почав підійматися драбиною. Безмірний драматизм відкриття раптом вилився у величезну втому. Він перетнув місце розкопок, трохи похитуючись під палючим сонцем і забувши про робітників, які справно чекали на перевірку своєї роботи. Зайшовши до власного намету, директор знесилено опустився на стілець перед супутниковим телефоном. Витерши піт з обличчя та декілька хвилин посидівши із заплющеними очима, Гібермаєр змусив себе заспокоїтися та увімкнув апаратуру. Він набрав номер і невдовзі почув відповідь. Спочатку в навушниках стояв тріскіт, але Гібермаєр наладнав антену, й шуми зникли.

— Вітаю вас, ви зателефонували до Міжнародного морського університету. Чим я можу вам допомогти?

Гібермаєр відповів миттєво, його голос був хрипким від збудження:

— Привіт, це Моріс Гібермаєр, я дзвоню з Єгипту. Це дуже важливо, негайно з’єднайте мене з Джеком Говардом.