Атлантида

19

Лівий тунель вів не горизонтально, а донизу, до осердя гори. Його стіни поступово зближувалися, стискаючи дослідників, наче удав. Ця думка прикро вразила Джека, який щосили намагався не підкоритися слабкості й болю. Тепер доводилося боротися також із тиском, що зростав разом із глибиною.

— Я бачу внизу видовбані у скелі сходинки, — проголосив Костас. — Маймо надію, що хід невдовзі вирівниться. Ще десять метрів, і нам кінець.

Він тривожно дивився на глибиномір. Поки що їхні автоматичні компенсатори плавучості викидали до скафандрів достатню кількість повітря, щоб вони не тонули, але довго так тривати не могло. Дослідники просунулися ще на кілька метрів і побачили, що нахил тунелю різко збільшився. Деякий час Джек і Катя нічого не бачили через бульки, що вилітали з дихального апарата Костаса, який опинився прямо під ними.

— Усе гаразд, — почувся в навушниках голос грека. — Я бачу дно.

Попереду тунель набув горизонтального напрямку, його дно стало гладким. Джек опустився на дно та став навколішки.

— Сто шістнадцять метрів, — виголосив Костас. — Це граничне значення для цієї дихальної суміші. Ще декілька метрів, і регулятори б відмовили.

Не діставши відповіді, він стурбовано поглянув на обличчя друзів, шукаючи ознак азотного наркозу. Коли його очі призвичаїлися до напівтемряви, він збагнув: Джек і Катя мовчали, охоплені подивом. Тісний тунель розширився у величезну печеру із застиглої лави, схожу своїми довгастими формами на головний зал середньовічного замку. Ця аналогія здалася Костасові особливо доречною, коли він кинув погляд на місце, через яке вони увійшли. Тунель скидався на трубу старовинного димаря, а його гирло нагадувало величний камін.

Печера являла собою цілком природне утворення, результат діяльності сил земної кори, а не людських рук. Коли Костас трохи звик до розмірів приміщення, він звернув увагу на чудернацькі форми базальтових брил, утворених потоком раптово змерзлої лави. Нарешті він зрозумів, що саме позбавило його товаришів дару мовлення. Грек завмер на місці, розкривши рота. Стіни були вкриті зображеннями найрізноманітніших тварин, нарисованих і викарбуваних на скелях. Ці зображення дивовижно гармоніювали з обрисами приміщення й базальтових брил у ньому. Одні тварини були зображені в натуральну величину, інші здавалися більшими, ніж насправді, але всі зображення були виконані в характерному натуралістичному стилі.

Костас побачив бізонів, оленів, коней, великих кішок та биків. Деякі зображення розміщувались окремо, але більшість збилися докупи, перекриваючи одне одного: це нагадувало полотна, використані художниками повторно. Через це картина видавалася тривимірною, а якщо взяти до уваги м’яку галюциногенну дію азоту, то не було нічого дивного, що вона здалася Костасові живим стадом покірливих звірів, які наближалися до них, наче пустельне марево.

— Неймовірно! — порушив тишу сповнений захвату голос Джека. — Зала предків.

Костас потрусив головою, відганяючи невідчепний образ, і питально подивився на друга.

— Ти сам навів мене на цю думку, — пояснив Джек. — Ти сказав, що люди приходили сюди задовго до перших жертвопринесень биків. Ось тобі й докази. Ці рисунки належать до верхнього палеоліту, останнього періоду старого кам’яного віку, до часів, коли люди полювали на велику здобич уздовж країв льодовиків. Ми повернулися на тисячі років назад, до першого вираження творчого потенціалу людини. Усе це відбувалося понад десять тисяч років тому, — якщо точно, з тридцять п’ятого по десяте тисячоліття до нашої ери.

— Чому ти такий упевнений?

— Подивися на ці біологічні види.

Учені пліч-о-пліч підпливли до центру галереї. Видихуване ними повітря сріблястими хмарками піднімалося до стелі печери. Скрізь, куди вони спрямовували світло своїх ліхтарів, печера відкривала їм усе нові дива архаїчного мистецтва. Попри небезпеку, що загрожувала їм, друзі були в захваті від цього неймовірного видовища.

— Ці тварини аж ніяк не свійські, — зауважила Катя. — Тут немає ані корів, ані овець, ані свиней. І деякі з цих видів, мені здається, на сьогодні вже вимерли.

— Саме так! — схвильовано промовив Джек. — Це фауна льодовикового періоду, велетенські ссавці, що вимерли наприкінці плейстоцену, десять тисяч років тому. Можна навіть визначити підвиди. Неймовірно! Наприклад, бики — це не сучасна худоба, а зубри, Bos Primigenius, дикі копитні, від яких виникли наші свійські корівки. У цьому районі вони зникли вже в період неоліту. А це — шерстистий носоріг, іще один вимерлий вид, понад два метри на зріст. Вони були схожі на величезних мускусних биків, єдиних представників мегафауни плейстоцену, що дожили до наших часів.

Пропливши далі, вони побачили зображення просто-таки велетенської тварини, справжнісінької ходячої скелі. Тварина була майже втричі вища за них, із загнутими бивнями принаймні у шість метрів завдовжки.

— Шерстистий мамонт! — вигукнув Джек. — На південь від Кавказу мамонти вимерли після останнього льодовикового періоду, коли тут стало надто тепло для них. Або ці художники мандрували дуже далеко від своїх місць, аж до країв льодовиків у північних степах, або ми дивимося на зображення, якому принаймні сорок тисяч років.

— А я гадала, що печерні рисунки епохи палеоліту знаходили лише у Західній Європі, — сказала Катя.

— Головним чином у Піренеях і в Дордоні, причому найвідомішими є зображення в Альтамірі та Ласко. Це перша подібна знахідка на схід від Італії, доказ того, що європейські племена мисливців та збирачів плодів сягали берегів Західної Азії.

— На мою думку, ці зображення мали певне релігійне значення, — промовив Костас. — Культ тварин, поклоніння їхнім духам?

— На початку розвитку мистецтва зображення наділялися магічними властивостями, — повідомив Джек, — особливо якщо їх створювали шамани та знахарі.

— Або шаманки та знахарки, — додала Катя. — Чимало племен мисливців і збирачів плодів були матріархальними та поклонялися богині-матері. Жінки тоді не тільки збирали ягоди та народжували дітей.

У світлі ліхтарів з’явилось інше колосальне зображення: велетенський самець зубра у стані статевого збудження. На протилежній стіні дослідники побачили його цілковите віддзеркалення; ця неймовірна пара скидалася на грізних вартових, які зустрічали кожного, хто проходив галереєю. Зубри наче просувалися вперед на важких м’язистих ногах.

— Вони чимось нагадують жертовного бика, зображеного у проході, — зазначив Костас. — А поза така сама, як у велетенського бика-сфінкса на стадіоні.

Джек надалі обмірковував їхнє відкриття.

— На час повені більшість із цих тварин уже стали міфічними звірами з минулого: ставлення до мамонта й носорога було приблизно таким самим, як ставлення пізніших культур до грифона та сфінкса. Збереглися лише бики. Для доісторичних мисливців збуджений зубр уособлював чоловічу силу. Для перших землеробів надзвичайно важливими були великі копитні: вони орали землю, давали м’ясо, молоко та шкіри.

— Ти стверджуєш, що мешканці Атлантиди епохи неоліту поклонялися зображенням, яким було на той час понад тридцять тисяч років? — недовірливо перепитав Костас.

— Навряд чи всі рисунки настільки давні, — відповів Джек. — Більшість наскельних зображень були створені не одночасно, а впродовж тривалого періоду. Але навіть найпізніші з них, ті, що з’явилися наприкінці льодовикового періоду, нараховують у своїй історії принаймні дванадцять тисячоліть. Відтак, між їхнім створенням та кінцем Атлантиди минуло більше п’яти тисяч років.

— Для атлантів це була така сама сива давнина, як для нас бронзовий вік, — промовила Катя.

— У ранніх суспільствах мистецтво зазвичай плекалося лише тоді, коли воно мало релігійну чи культурну значущість, — повідомив Джек. — До цього місця всі стіни коридорів були відполіровані, але цю печеру мешканці Атлантиди свідомо зберегли в первісному вигляді. Ці рисунки вшановувано як зображення предків.

Він підплив до стіни й обережно, щоб не пошкодити зображення водою, оглянув величезний круп мамонта.

— Я знав, що Атлантида підготувала для нас чимало неймовірних сюрпризів, — сказав він. — Але я навіть гадки не мав, що знайду перший незаперечний доказ зв’язку між віруваннями перших Homo Sapiens та наших предків із неоліту. Отже, культ бика з’явився майже з початком світу. — Він обережно відштовхнувся від стіни, досі не зводячи очей з гігантського зображення мамонта. — Це найдавніші мистецькі твори у світі.

Вони вже перебували десь у тридцятьох метрах від входу, і приблизно така сама відстань відділяла їх від протилежного кінця галереї. Над ними, ніби величезний храм, височіла скеля із застиглого потоку лави. Фігури зубрів відступали у темряву, змінюючись зображеннями інших тварин. Подекуди малюнки були розташовані так щільно, що в дослідників виникало відчуття, наче на них наступало ціле стадо звірів.

— У Ласко було знайдено шість тисяч малюнків і дванадцять тисяч витравлених зображень, — сказав Джек. — Тут їх принаймні втричі більше. Це буде справжня сенсація! Ми наче опинилися в доісторичному Дуврі.

Вони з Катею настільки захопилися розгляданням дивовижних зображень перед собою, що й не подумали глянути на протилежну стіну печери. Лише Костас, який уже встиг порадитися зі своїм комп’ютером, відірвав їх від цього заняття.

— Подивіться вперед, — стривожено сказав він.

Кінець галереї був уже менш ніж у тридцятьох метрах від них. Коли ліхтарі освітили останню стіну, вченим здалося, що на ній жодних рисунків немає, а поверхня рівна й відполірована. Утім, щось тут таки було викарбуване. Велетенське зображення тяглося принаймні на п’ятнадцять метрів, укриваючи цілу стіну.

До променів Каті та Джека приєднався ліхтар Костаса, і дослідникам нарешті вдалося побачити все зображення відразу.

— Це хижий птах! — вигукнула Катя.

— Бог-орел, що розпростав крила, — тихо промовив Джек.

Як і зображення жертовного бика у проході, це був барельєф, дуже схожий на зображення імперських орлів Месопотамії чи Риму. Шия птаха була вивернута праворуч, а око над гострим загнутим дзьобом гордовито дивилося в темряву. Крила були спрямовані не назовні, а до кутків печери, і пазурі майже торкалися підлоги: здавалося, птах за мить схопить свою жертву.

— Це зображення створене пізніше, ніж рисунки, — сказав Джек. — Мисливці епохи палеоліту не мали інструментів, потрібних для обробки базальту. Мабуть, орел — сучасник бика, й обидва належать до неоліту.

Коли промені перетнулися на страхітливих пазурях, учені помітили, що орел нависав над низкою темних входів, розташованих унизу стіни. Разом їх було чотири: два під кінчиками крил і два під пазуристими лапами.

— Схоже, нам знов доведеться обирати один із варіантів, — зауважив Джек.

Дослідники подивилися, чи немає на стіні якихось підказок: на цій глибині їхній час спливав надто швидко, щоб можна було спокійно перевіряти всі проходи. Вони полишили субмарину майже півгодини тому. Оглянувши стіну біля проходів, учені зупинилися на роздоріжжі.

— Вони абсолютно однакові, — з нотками відчаю в голосі промовила Катя. — Нам знову доведеться покластися на удачу.

— Хвилинку.

Костас уважно вдивлявся в зображення величезного орла, кінчики крил якого майже розчинялися в темряві печери.

— Я вже десь бачив ці обриси, — сказав він.

Джек і Катя поглянули туди, куди показував грек, і жінка різко вдихнула повітря:

— Це ж символ Атлантиди!

— Так, плечі і крила являють собою центральну літеру «Н»! — радісно промовив Костас. — Лапи — це нижня поперечина. Отже, символ Атлантиди — це орел, що розпростав крила!

Джек швидко витяг диск і знову показав своїм товаришам прямокутну фігуру, зображену в центрі й уже так добре їм знайому. Але досі, як виявилося, вони не розуміли прихованого сенсу цього символу.

— Можливо, це те саме, що єгипетський символ «анкх», — сказала Катя. — Ієрогліф, що зображує хрест із петлею над ним та означає життєву силу.

— Коли я побачив у проході зображення жертовного бика, то ще тоді подумав, що символ Атлантиди — це не просто ключ, це також набір чисел, — розмірковував Костас. — Можливо, це подвійний код, у якому горизонтальні та вертикальні риски означають відповідно нулі та одиниці, або ж обчислювальна система, пов’язана із сонячним і місячним циклами. Священний орел — абстракція, яку можна легко закодувати в набір прямих ліній. Але навіть у такому разі…

— Можливо, це зображення несе в собі якусь інформацію, — перервав друга Джек.

— Мапу!

Джек наблизився до Каті:

— Ти можеш згадати переклад тексту з фестського диска, зроблений Діленом?

Жінка швидко зняла з плеча свій кишеньковий комп’ютер у водостійкому чохлі. За кілька секунд на екрані почав прокручуватися текст:

«Під знаком бика лежить розпростертий бог-орел. Біля його хвоста розташована золотомура Атлантида, великий золотий вхід до цитаделі. Кінчики його крил торкаються місць, де сходить і заходить сонце. Біля сходу сонця лежить гора з вогню й металу. Там розташована зала верховних жерців…»

— Поки що цього досить. — Джек повернувся до Костаса. — Що скажеш?

Костас відразу зрозумів, що спало на думку його приятелеві, та вже дивився на компас.

— Якщо взяти до уваги ймовірні магнітні властивості скелі, то я б сказав, що ця стіна пролягає точно із заходу на схід.

— Добре, — сказав Джек і помовчав, збираючи докупи думки. — «Знак бика» — це вулкан, його подвійна вершина. «Розпростертий бог-орел» — це зображення в нас над головами, причому його крила розташовані на лінії схід-захід. «Зала верховних жерців» лежить на сході. Отже, нам потрібен східний прохід, той, що під кінчиком лівого крила.

Костас кивнув, не зводячи очей із символу.

— Але це ще не все, — промовив він і взяв диск із рук Джека. — Уявімо собі, що це мапа, але не масштабне зображення, а схема на кшталт плану метро. Вертикальна лінія, що відповідає лапам орла — це прохід, який веде від дверей у скелі. Ці дві риски, що відходять від середини лап, — глухий кут за настінним барельєфом бика. Наразі ми знаходимося в центрі символу, в точці, звідки відходять крила.

— Отже, проходи перед нами ведуть до шиї та голови орла, — сказав Джек. — А текст на диску має подвійний сенс: він повідомляє не лише про те, що слід обрати лівий прохід, а й про те, що треба пройти тунелями до кінчика лівого крила.

— Тоді куди ведуть усі інші проходи? — спитала Катя.

— Гадаю, що вони являють собою комплекс тунелів і галерей на зразок цієї. Уявіть собі підземний монастир із культових приміщень, житлових кімнат для жерців і прислужників, кухонь і комір для продуктів, скрипторіїв і майстерень. Первісні мисливці, вперше опинившись тут, мабуть, звернули увагу на симетричну структуру печер, примху природи, що спричинилася до утворення мережі тунелів, схожої на розпростертого орла. Подальша обробка стін зробила цю структуру ще правильнішою.

— На жаль, у нас немає часу на дослідження, — стривожено дивлячись на прилади на скафандрі Джека, промовив Костас. — Через твоє поранення та крижану воду споживання організмом повітря збільшилося, і його запаси майже вичерпано. Тобі вистачить дихальної суміші, щоб повернутися на субмарину, але не більше.

Джек не вагався ані секунди: доки їхні переслідувачі були на підводному човні, шляху назад не було. Єдиний шанс на порятунок полягав у тому, щоб пройти крізь лабіринт тунелів і відшукати вихід на поверхню.

— Ми йдемо далі, — сказав він.

Костас глянув другові в очі та мовчки кивнув. Підпливла Катя й потиснула Джекові руку. Востаннє подивившись на печеру, яку вони залишали позаду, дослідники вирушили до лівого проходу. У світлі променів, що затанцювали на поверхні скелі, тварини мали дивний вигляд: вони ніби напружували всі свої сили, щоб із глибин льодовикового періоду піти слідом за вченими, підтримуючи їхню місію.

Зупинившись у кутку, Костас витяг із наплічника черговий клубок, прив’язав нитку та рушив уперед, у чорнильну темряву тунелю. Джек і Катя рушили за ним.

— Ну що, тепер вороття немає, — промовив Костас. — Уперед!