Атлантида

5

Джек потягнув за важіль управління, і гелікоптер «Лінкс» зупинився в повітрі. Звичайне ревіння його ґвинта змінилося тихим постукуванням. Джек налаштував радіозв’язок у своїх навушниках і злегка натиснув ліву педаль, одночасно запускаючи хвостовий ґвинт на повну потужність. Це розвернуло гелікоптер, і внизу відкрився чудовий краєвид. Джек повернувся до Костаса, і вони вдвох стали дивитися у відкриті дверцята.

За кілометр під ними лежало тліюче серце Тіри. Вони висіли над затопленими водою залишками величезної кальдери, схожої на гігантську розбиту шкаралупу яйця, ламані краї якої виступали над водою. З моря тяглися вгору обривисті стрімчаки. Просто під гелікоптером була розташована скеля Неа-Камені, тобто «щойно згоріла»; її поверхня була випаленою і мертвою. Крізь камінь просочувалися хмарки диму — вулкан знову почав пробиватися крізь земну кору. Джек подумав, що це тривожний знак, передвістя можливого лиха, — наче перед ними був бик, який пирхає, загрібає землю та ось-ось кинеться вперед.

У навушниках почувся механічний, але дедалі чіткіший для Джека голос Каті:

— Яке величне видовище! Африканська та євразійська плити труться одна об одну, породжуючи більше землетрусів і вулканів, ніж будь-де на землі. Не дивно, що грецькі боги були такими жорстокими. Заснувати тут цивілізацію — це все одно, що збудувати місто на тектонічному розламі.

— Певна річ, — відповів Костас. — Але без тектонічних зсувів вапняк ніколи не обернувся б на мармур. Не було б ані храмів, ані скульптур. — Він показав рукою на стрімкі стіни скель. — А як щодо вулканічного попелу? Це просто неймовірна річ. Римляни відкрили, що коли додати його до вапняного розчину, отримаєш цемент, здатний застигати навіть під водою.

— Це так, — погодилася Катя. — Крім того, вулканічний попіл породжує надзвичайно родючий ґрунт. Рівнини довкола Етни та Везувію були житницею стародавнього світу.

Джек про себе посміхнувся. Костас був вельми небайдужий до панночок, до того ж у них із Катею виявилася спільна пристрасть до геології — головна тема розмови протягом усього шляху від Александрії.

«Лінкс» повертався після відвідування Морського музею в Карфагені, коли Костас отримав тривожний сигнал від Тома Йорка, капітана «Сіквеста». Костас відразу скерував дзвінок на телефон Джека та повернув на південь, до Єгипту. Посадивши гелікоптер, він із кабіни спостерігав, як Джек швидко прощається з Діленом і Гібермаєром. Вони, мабуть, були розчаровані від’їздом Джека, але розуміли ситуацію: обличчя їхні відбивали хвилювання з приводу прикрих звісток.

Джек уже знав, що Катя була досвідченим водолазом, і коли вона підійшла до нього на балконі та спитала, чи не можна їй приєднатися до них із Костасом, він просто не міг їй відмовити.

— У мене з’явився шанс опинитися в центрі подій, — сказала вона, — і на власні очі побачити, що так бентежить сучасних археологів.

Її помічниця Ольга тим часом мала терміново повернутися до Москви.

— Ось він.

Вони подивилися вперед, на схід, і побачили біля самого обрію силует «Сіквеста». Тіра залишилася далеко позаду. Коли вони підлетіли ближче, блакитна вода Середземного моря потемнішала, наче затінена хмарою. Костас пояснив, що під водою розташований вулкан, вершина якого виступає з безодні, наче гігантський атол.

Джек увімкнув зв’язок.

— Я не сподівався знайти тут корабель, — сказав він. — Верхівка вулкана перебуває приблизно в тридцяти метрах під водою: це надто глибоко, щоб створити риф. Мінойський корабель потопило щось інше.

Вони зависли просто над кораблем і почали знижуватися в напрямку майданчика на кормі. Коли альтиметр показав п’ятсот футів, стали помітні посадкові знаки.

— Але нам надзвичайно поталанило, що корабель затонув саме тут, у місці, де можуть працювати наші водолази. На обширі в кількасот миль це єдине місце, де глибина дна становить менше від п’ятисот метрів.

У навушниках знову почувся голос Каті.

— На твою думку, корабель затонув у шістнадцятому столітті до нашої ери. Може, його потопила одна з тих каменюк, що їх розкидала Тіра під час вибуху? Я розумію, тут чималенька відстань, але…

Вони вже встигли перейти на «ти».

— Цілком можливо! — впевнено промовив Джек. — Як не дивно, це також може пояснити і той факт, що корабель у чудовому стані. Раптова катастрофа потопила судно, й воно опустилося на глибину приблизно в сімдесят метрів від вершини.

Костас сказав:

— Імовірно, причиною був землетрус, що стався за декілька днів до вибуху вулкана. Нам відомо, що тіряни дістали попередження заздалегідь і спромоглися відпливти, захопивши найцінніші свої речі.

Джек кивнув.

— Мабуть, вибух дощенту знищив усе на багато миль навкруги, — вів далі Костас. — Але це було лише початком. До кальдери хлинула вода, створивши цунамі заввишки в сотню метрів. Ми зараз досить близько від Тіри, і хвилі просто не встигли б утратити свою руйнівну силу. Вони б розтрощили будь-який корабель на своєму шляху, залишивши тільки дрібні уламки. Наш корабель уцілів лише тому, що зупинився на глибині, якої не сягнуло цунамі.

Гелікоптер завис десь у тридцяти метрах над «Сіквестом» — Джек чекав на дозвіл сісти. Він скористався з цієї можливості, щоб оглянути свою гордість і радість. За майданчиком для гелікоптера та надувними рятівними човнами «Зодіак» був розташований триповерховий житловий комплекс, спроможний розмістити п’ятдесятьох осіб. Довжина «Сіквеста» становила 75 метрів, тож він був удвічі більший від «Каліпсо» Жака-Іва Кусто. Його збудували за особливим замовленням у доках Фінляндії, які стали відомими завдяки створенню суден класу «Академік» для російського Інституту океанології. Як і вони, «Сіквест» мав ніс і поворотні двигуни, сконструйовані для кращого швидкісного позиціонування, що дозволяло йому втримуватися над конкретною точкою морського дна; також він був обладнаний автоматизованою системою балансування, яка підтримувала корабель у незмінному положенні, регулюючи циркуляцію води у спеціальних баках. «Сіквестові» було більш як десять років, і його вже, мабуть, варто було реставрувати, але він і досі був життєво необхідним для досліджень і подорожей Міжнародного морського університету в усіх частинах світу.

Джек пересунув важіль уперед і тут звернув увагу на темний силует біля самого обрію. То було інше судно, низько посаджене та лиховісне, що нерухомо лежало в кількох кілометрах від «Сіквеста».

Вони всі знали, на що дивляться. Цей корабель і являв собою причину, з якої Джека так терміново викликали з Александру’. Катя і Костас замовкли, їхнє збудження змінилося тривогою, викликаною близькою загрозою. Джек, стиснувши зуби, майстерно посадив гелікоптер у самий центр помаранчевого кола для посадки. Але за спокійним зовнішнім виглядом приховувалася лють, що вирувала всередині. Джек знав, що про їхню знахідку незабаром стане відомо, але не гадав, що це станеться так швидко. Їхні вороги мали доступ до системи супутникового стеження, що залишилася Росії у спадок від СРСР. Ця система надавала можливість побачити людське обличчя з висоти в чотириста кілометрів. Під безхмарним літнім сонцем Середземномор’я «Сіквест» був беззахисним, і те, що він декілька днів залишався на одному місці, вочевидь, зацікавило когось.

— Подивіться. Це надійшло вчора, перед тим, як ми вилетіли.

Костас вів Джека і Катю крізь лабіринт столів наукової лабораторії, розташованої на «Сіквесті». Вольфрамові лампи над головою заливали приміщення яскравим світлом. Група працівників у білих халатах займалась очищенням і описом десятків цінних предметів, піднятих із затонулого мінойського корабля протягом останніх двох днів: знахідки готували до консервації перед тим, як виставити на огляд у музеї. Пройшовши в кінець приміщення, Костас зупинився біля низької лави й обережно зняв чохол з якогось предмета з метр завдовжки.

Катя затамувала подих. Це була голова бика в натуральний розмір. Саму голову було виготовлено з єгипетського чорного стеатиту, очі — з афганського лазуриту, а роги — із суцільного золота. На кінчиках рогів сяяли індійські рубіни. Дірка на місці рота показувала, що це був ритон, посудина, за допомогою якої давні греки пропонували підношення богам. Такий пишний ритон міг використовуватися лише верховними жерцями, та й то тільки в найурочистіших церемоніях мінойської культури.

— Він просто чудовий, — промовила жінка. — Пікассо був би в захваті.

— Ідеальний центральний експонат для майбутньої виставки, — сказав Костас.

— У морському музеї? — поцікавилася Катя.

— Джек запланував для своїх довгоочікуваних знахідок із затонулого мінойського корабля виставку під одним із навісів для трирем. Але пошуки тільки розпочалися, а предметів у нас уже стільки, що вони просто не вмістяться.

Середземноморська база морського університету була розташована на місці старовинного Карфагена в Тунісі, у майстерно відбудованій круговій військовій гавані. Під навісами, що колись використовувалися для веслових суден, тепер викрашалися знахідки з багатьох стародавніх кораблів.

Раптом Джек перестав стримувати свою лють. Про те, що настільки коштовний предмет міг потрапити до лабет кримінальних діячів, не мало бути мови. Навіть музей уже не був достатньо безпечним місцем. Коли на обрії з’явився ворожий корабель, було вирішено відмовитися від польотів «Лінксом». Гелікоптер був обладнаний турбонадуванням, що дозволяло йому на коротких відстанях випередити будь-який Гвинтовий повітряний апарат, але так само, як і будь-який апарат із дозвуковою швидкістю, він був вразливий на ракети з лазерним наведенням, які можна було запускати з кораблів. Після цього ворог міг відшукати місце падіння завдяки глобальній супутниковій системі місцевизначення, а потім підняти гелікоптер за допомогою підводних апаратів із дистанційним керуванням. Не виключено, що уцілілих членів екіпажу після цього вб’ють, а знахідки назавжди зникнуть для археологів.

Це була нова, дійсно смертоносна форма морського піратства.

Джек і його товариші пройшли до робочої кабіни капітана корабля. Том Йорк був маленьким сивоволосим англійцем, який завершив дуже вдалу кар’єру в Королівському військово-морському флоті на посаді капітана авіаносця. Напроти нього сидів величезний чоловік із грубуватою, але привабливою зовнішністю — колишній член новозеландської збірної з регбі. Пітер Гові двадцять років прослужив у морській піхоті та спецпідрозділі повітряних сил, а тепер був головою служби безпеки Міжнародного морського університету. Попередньої ночі він прилетів із штаб-квартири університету в англійському графстві Корнуол. Гові був приятелем Джека зі шкільних років, до того ж усі троє — Джек, Гові і капітан — разом служили в морській розвідці.

— Я не влізу в альпіністський костюм, — сумно заявив Гові Джекові.

— Це не проблема, — всміхнувся той у відповідь. — Я замовлю доставку його на вершину гори. Коли все скінчиться, ми знайдемо якусь гору та піднімемося на неї.

На столі лежала рація, що працювала на ультрависоких частотах. Було також розкладено мапу Егейського моря. Костас і Катя втиснулися між Йорком і Гові. Джек залишився стояти. Його височенна постать зайняла майже весь дверний прохід, а голос раптом зробився напруженим і чітким:

— Добре, так що ми маємо?

— Цей тип нам раніше не зустрічався, — відповів Гові. — Його звати Аслан.

Катя здригнулася, її очі недовірливо округлилися.

— Аслан… — ледь чутно повторила вона.

— Ти знаєш його? — спитав Джек.

— Так, знаю… «Аслан» означає «лев». Він… — жінка спинилась, її обличчя було блідим. — Він бандит, кримінальний авторитет. Це для нас найгірший варіант.

— Він із Казахстану, — додав Том Йорк і, взявши фотографію, кинув її на мапу. — Я декілька хвилин тому отримав це електронною поштою від прес-служби ММУ в Лондоні.

На знімку було зображено групу чоловіків: деякі були у військовій формі, інші — у традиційному ісламському вбранні. За тло служив оголений, випалений сонцем степ і положисті гірські схили. Військові тримали автомати Калашникова, а на землі перед ними купою було звалено зброю радянського періоду, від великокаліберних кулеметів до гранатометів.

Утім, увагу глядачів привернув не весь цей войовничий арсенал — подібні знімки стали вельми поширеними після того, як в Афганістані запанував неспокій, — а чоловік у центрі. Це був здоровенний чолов’яга, який сидів, охопивши руками коліна й розставивши лікті. На відміну від кольорів хакі, що носили інші військові, він був одягнений у білосніжний костюм і тісну кепку. Він був неголений. Обличчя мав навіть вродливе, з тонкими рисами, орлиним носом і високими вилицями, властивими центральноазійським кочівникам. Чорні, глибоко посаджені очі були надзвичайно пронизливими.

— Аслан, — промовив Йорк. — Справжнє ім’я Петро Олександрович Назарбетов. Батько монгол, мати казашка. Мешкає в Казахстані, але має укріплену резиденцію на Чорному морі, в Абхазії — провінції, що відокремилася від Грузії. Навіть не повірите: у минулому він був академіком Академії наук СРСР, професором історії мистецтв у Фрунзе, нині Бішкеку.

Гобі кивнув.

— Так, саме в цій галузі він був експертом. У цій частині світу перед великими грішми, що їх пропонував кримінал, не встояли люди з найрізноманітніших суспільних верств. А щоб визначити, скільки коштує той чи інший витвір мистецтва і де його шукати, потрібен фахівець у цій галузі. — Він подивився на новоприбулих. — Я впевнений, що ви всі маєте уявлення про ситуацію в Казахстані.

Жестом указавши на мапу, що висіла на стіні в нього за спиною, Гобі продовжив:

— Це звичайна історія. Після розпаду Радянського Союзу Казахстан здобув незалежність. Але країною все одно керувала людина, що була при владі за часів Комуністичної партії. Корупція зростала, демократія була лише позірною. Незважаючи на запаси нафти й іноземні інвестиції, становище у країні погіршувалося, зростала внутрішня напруга. Народні заворушення надали росіянам привід увести до країни армію, яку було виведено лише після кривавої війни. Патріотичні сили втратили свої колишні позиції, настав час анархії.

— І тоді прийшли бандити, — перервав його Костас.

— Саме так. Повстанці, що колись билися з росіянами, тепер сперечаються між собою за право заповнити вакуум влади. На місце ідеалістів першого періоду незалежності прийшли головорізи та релігійні екстремісти. Вони узурпували владу в країні, не цураючись безжальних убивств і відвертого грабунку. Поділивши батьківщину на дрібні вотчини, наче середньовічні барони, вони завели свої власні армії та нажили великі гроші на наркотиках і торгівлі зброєю.

— Я десь читав, що Казахстан поступово стає найбільшим у світі виробником опіуму та героїну, — сказав Костас.

— Це правда, — підтвердив Гові. — І саме ця людина контролює більшу частину наркопотоку. Журналісти, яких запрошують зустрітися з ним, описують його як люб’язного господаря, завзятого колекціонера, який збирає предмети мистецтва й антикваріат у величезних кількостях. — Гові помовчав та оглянув стіл. — Але попри все він смертельно небезпечний псих.

— І як давно він спостерігає за нами? — поцікавився Джек.

— Вони з’явилися у зоні видимості двадцять чотири години тому, відразу після того, як Костас подзвонив тобі в Александрію, — відповів Йорк. — Супутникова система стеження вже встигла попередити нас про потенційно ворожих прибульців, звичайний чи військовий корабель без міжнародних розпізнавальних знаків.

— І саме тоді ви змінили позицію?

Тепер «Сіквест» стояв не над атолом, а приблизно у двох морських милях від затонулого корабля.

— Але лише після того, як ми замінували це місце пузирчастими мінами.

Катя питально подивилася на Джека.

— Це винахід Міжнародного морського університету, — пояснив той. — Мініатюрні контактні міни розміром із кульку для настільного тенісу, з’єднані за допомогою моноволокна, наче екран із пузирців. Вони обладнані фотоелектричними сенсорами, що реагують на рух водолазів і підводних апаратів.

Костас подивився на Йорка:

— Що ми можемо зробити?

— Хай там що ми робитимемо, це буде безглуздя. — Голос Йорка був невиразним і позбавленим будь-яких емоцій. — Нам оголошено ультиматум. — Він передав Джекові аркуш, що тільки-но надійшов електронною поштою. Джек швидко пробіг текст очима. Його обличчя анітрохи не видавало бурі, що вирувала в його душі.

— «„Сіквесте“, це „Гриф“. Або ви до восьмої залишаєте це місце, або будете знищені».

Костас глянув на аркуш:

— Він не марнує часу на пустопорожні балачки, так?

Наче викликаний цими словами, почувся гуркіт, мов від літака, що летить низько над землею, а потім гучний вибух десь поруч із носом корабля. Том Йорк різко обернувся, щоб побачити, як ілюмінатор облила біла хвиля, залишивши після себе піняві сліди. Снаряд розірвався зовсім близько.

— Ах ви вилупки! — крізь стиснуті зуби промовив Йорк. У його голосі відчувалася лють професійного військового моряка, який не має змоги гідно відповісти на такий виклик.

Цієї миті почала тріскотіти рація, і Йорк сердито натиснув кнопку, перемикаючи на гучний зв’язок, щоб розмову могли чути всі присутні.

— Це «Сіквест». — Капітан ледь стримувався, його голос більше нагадував гарчання. — Повідомте про свої наміри. Прийом.

За кілька секунд пролунала відповідь. Протяжна гортанна вимова не залишала сумнівів у тому, що власник цього голосу — росіянин.

— Доброго дня, капітане Йорк, майоре Гові. І докторе Говард, я гадаю? Наші вітання. Це «Гриф».

Після невеличкої паузи співрозмовник промовив:

— Вас попередили.

Йорк із виразом презирства на обличчі вимкнув рацію та відкрив якусь ляду біля того місця, де він стояв. Перед тим як потягнути за важіль, розташований під лядою, він подивився на Джека і вже спокійним холодним голосом сказав:

— Бойова тривога.

Не минуло й кількох хвилин після виття сирени, а «Сіквест» уже перетворився з дослідницького судна на військовий корабель. Щойно «Гриф» з’явився на обрії, обладнання для підводних робіт було сховано. Тепер група техніків у спеціальних білих комбінезонах працювала у збройному відсіку «Сіквеста», розташованому ближче до носа корабля. Як виявилося, «Сіквест» був обладнаний подвійною 40-міліметровою гарматою «Бреда L70», модифікованою згідно з вимогами ММУ Спадкоємниця відомої зенітної установки часів Другої світової війни «Бофорс», ця гармата мала механізм подвійної подачі й стріляла розривними та бронебійними снарядами зі швидкістю 900 пострілів за хвилину. Установка зазвичай була схована у спеціальній шахті, але тепер її підняли на палубу.

Усі члени команди й науковці, що не брали участі в бойових діях, зібралися навколо підводного рятівного апарата «Нептун-ІІ», яким був обладнаний «Сіквест». Апарат міг досить швидко потрапити до грецьких територіальних вод і опинитися під захистом тамтешнього вартового корабля, що мав вийти з критського порту протягом години. Також «Нептун-ІІ» мав забрати ритон у формі бичачої голови та інші цінні предмети, знайдені вже після останнього відльоту гелікоптера до Карфагена.

Йорк провів людей до ліфта. Вони спустилися вниз, у відсік, розташований глибоко під ватерлінією. Двері відчинилися, і вони побачили приміщення з металевими стінами, які дещо нагадували інтер’єр літальної тарілки.

Йорк подивився на Катю, побарабанив пальцями по блискучій поверхні стіни та сказав:

— Це командний відсік. Армована титаном сталь у двадцять сантиметрів завтовшки. Цей відсік може непомітно відділитися від «Сіквеста» — він виготовлений за допомогою тієї самої технології «Стеле», яку було застосовано при виготовленні підводного апарата.

— Він здається мені якимось величезним пристроєм для катапультування, — всміхнувся Костас. — Або командним модулем космічного корабля.

— Маю надію, ця штука не викине нас у космос? — спитала Катя.

Йорк щось сказав рацією, і круглі двері відкрилися. Пригашене червоне світло від батарей, розташованих на панелі управління, надавало приміщенню трохи дивного вигляду. Люди, пригнувши голови, пройшли всередину, і Йорк, покрутивши металеве коліща, зачинив двері.

Кілька членів команди були зайняті підготовкою стрілкової зброї — вставляли магазини, збирали автомати. Катя підійшла, взяла до рук автомат і з виглядом знавця вставила магазин.

— «Енфілд SA80-2», — зазначила вона. — На озброєнні британської армії. Тридцятизарядний магазин, калібр 5,56 міліметрів. Конфігурація «бул-пап», руків’я розташоване попереду магазина, що зручно для дій в обмеженому просторі. Інфрачервоний чотирикратний оптичний приціл — це непогана річ, але запропонуйте мені новий «Калашников АК-102», і я відразу погоджуся.

Катя витягла обойму, подивилася, чи вичищено зброю, та повернула автомат на стояк.

Джекові спало на думку, що в тій самій елегантній чорній сукні, у якій вона була на конференції, Катя здавалася тут чужорідним елементом, але деякі навички, необхідні для ведення бою, вона, безперечно, мала.

— Яка жінка! — промовив він. — Спочатку я дізнався, що ти найкращий у світі експерт із давньогрецького письма, а тепер виявляється, що ти також підробляла інструктором зі стрілкової зброї.

— Там, де я народилася, — відповіла Катя, — перевагу віддають другій професії.

На шляху до арсеналу Йорк повернувся до Джека:

— Маємо вирішити, що робитимемо далі.

Джек кивнув.

Вони піднялися на кілька сходинок та опинилися на платформі, діаметр якої становив близько п’яти метрів. Йорк указав на півколо з обертальних крісел: зараз вони були обернені до комп’ютерів, розставлених уздовж стіни.

— Запасний пульт управління, — сказав він Каті. — Це приміщення виконує функцію командного центру та віртуального капітанського містка, з якого можна керувати всіма системами «Сіквеста».

Над ними на увігнутому екрані було зображено панорамну цифрову репродукцію перспективи, що відкривалася з капітанського містка корабля. Камери були обладнані інфрачервоними й тепловими давачами, тож навіть попри те, що вже настали сутінки, можна було побачити низький силует «Грифа» та згасаюче полум’я біля дула його носової гармати.

— Пітер розповість нам про ситуацію, в якій ми опинилися. — Йорк повернувся до Гобі.

Пітер Гобі обвів присутніх сумним поглядом.

— Я не буду нічого від вас приховувати. Наше становище погане, геть погане. Ми протистоїмо військовому кораблеві, до зубів озброєному найсучаснішим бойовим приладдям, здатному випередити чи потопити практично будь-яке судно, виряджене нам на допомогу.

Джек повернувся до Каті:

— Політика ММУ полягає в тому, щоб за подібних ситуацій покладатися на дружні нації. Присутність військових кораблів і літальних апаратів часто здатна зупинити порушників навіть тоді, коли наші союзники перебувають поза територіальними водами, а військові не мають законних підстав для втручання.

Гобі натиснув на клавішу — екран над ними показав мапу Егейського моря.

— Греки не мають права арештувати або просто відігнати «Гриф». Навіть серед грецьких островів, розташованих на північ, він завжди знайде прохід на відстані в шість морських миль від узбережжя, а протоки, що ведуть до Чорного моря, є міжнародними водами: росіяни зробили все можливе, щоб забезпечити це. Тож «Гриф» може спокійно повернутися до свого рідного порту в Абхазії.

Він навів указку з підсвіткою на нижню частину мапи, де було зображене місце їхнього теперішнього перебування.

— Невдовзі грецький військово-морський флот вишле кораблі берегової охорони сюди, сюди й сюди, — Гові вказав на точки, розташовані на захід і північ від підводного вулкана. — Найближчий до нас опиниться в шести морських милях від Тіри, майже в межах видимості з «Сіквеста». Але ближче вони не підійдуть.

— Чому ж? — поцікавилася Катя.

— Є така чудова штука, що зветься політикою, — Гові різко обернувся до них. — Зараз ми у водах, щодо належності яких триває суперечка. У кількох милях на схід розташована група ненаселених островів, на які претендують як греки, так і турки. Ця суперечка колись ледве не призвела до війни. Ми повідомили туркам про «Гриф», але політичні міркування вимагають, щоб вони зосередили свою увагу на греках, а не на якомусь казахові. Присутності грецьких військових кораблів у районі буде досить, щоб турецьке військово-морське командування дійшло стану підвищеної бойової готовності. Годину тому чотири «F-16», що перебувають на озброєнні турецької армії, пролетіли в п’яти милях на схід від нас. Греки і турки завжди були друзями ММУ, але зараз вони безсилі.

Гові знову натиснув на клавішу, і на екрані з’явилося зображення моря довкола «Сіквеста».

Йорк підвівся і почав ходити між кріслами. Його руки були міцно зчеплені за спиною.

— Немає жодних надій на те, що у відкритому протистоянні з «Грифом» ми переможемо. Єдине, що можна зробити, — це пристати на їхню вимогу та залишити місце, де затонув мікейський корабель. Як капітан я маю понад усе дбати про безпеку своїх людей.

— Ми могли б спробувати домовитися, — запропонував Костас.

— Про це й мови не може бути! — Йорк луснув долонею по панелі управління: напруга останніх декількох годин таки позначилася на ньому. — Ці люди погодяться лише на особисту зустріч, причому тільки на їхній території. Той, хто піде на «Гриф», відразу стане заручником. Я не ризикуватиму життям жодного члена моєї команди, віддавши його до рук цих головорізів.

— Я б хотіла спробувати.

Усі присутні подивилися на Катю, обличчя якої залишалося безпристрасним.

— Я ваш єдиний шанс, — тихо промовила вона. — Я нейтральна сторона, й Аслан нічого не виграє, взявши мене за заручницю, натомість утратить можливість працювати з російським урядом. — Вона помовчала, а коли заговорила знову, її голос зміцнів. — Його народ поважає жінок, до того ж у мене досить впливові родичі. Я можу згадати декілька імен, які його напевно зацікавлять.

Надовго запанувала тиша — чоловіки обмірковували сказане. Джек подумки прораховував усі можливі варіанти, намагаючись не виявити своїх почуттів. Йому аж ніяк не хотілося піддавати Катю ризикові, але він розумів, що вона має рацію. Глянувши жінці в обличчя, він усвідомив, що вибору в них і так майже немає.

— Гаразд. — Він підвівся. — Це я запросив Катю з собою, тож це тепер і моя справа. Викликайте «Гриф».