Атлантида

26

Костас щосили, дуже боляче вдарився грудьми об перебірку. Поки він хапав ротом повітря й намагався прийти до тями, двері зачинилися. Пов’язку з його очей зірвали, але він бачив лише червоний туман. Досі корчачись із болю, трохи пересунувся та повільно підніс руку, щоб обмацати своє обличчя. Його праве око розпухло та закрилося, дотик пальців до набряку навіть не відчувався. Тоді він, протерши друге, спробував його розплющити. Поступово фокус зору поновився, і з того місця, де лежав Костас, він розпізнав побілені труби, що пролягали по перебірці. Труби були вкриті якимись знаками та кириличними літерами.

Відчуття часу та простору геть полишило його. Останнє, що він чітко пам’ятав, — це те, як Джек опустився на підлогу печери всередині вулкана. Потім прийшла темрява, роздерта тьмяними спогадами про рух і біль. Коли Костас прийшов до тями, він відчув, що сидить, прив’язаний до стільця, а в обличчя йому б’є сліпуче світло. Потім потяглися години тортур. Убрані в чорне постаті, одне й те саме питання, що його весь час викрикували ламаною англійською… «Як ви вибралися з субмарини?» Костас здогадався, що він перебуває на «Грифі», але тепер, коли його розум зосередився на прагненні вижити, раціонально аналізувати ситуацію було неможливо. Його раз у раз кидали до цього приміщення, а коли йому вже здавалося, що все скінчилося, витягали знову.

І ось це трапилося знову, однак цього разу йому не дали навіть щонайменшого передиху. Двері різко розчинилися, і хтось сильно вдарив його у спину, змусивши шлунок викинути перемішану з кров’ю блювоту. Судомно блюючи та відкашлюючись, Костас звівся навколішки. На очі йому знову натягнули пов’язку — настільки щільно, що він відчув, як із набряклої очної западини сочиться кров. Він гадав, що встиг зазнати всіх різновидів болю, одначе, як виявилося, помилявся. Він зосередився на одній-єдиній думці: наразі страждає лише він, але не Джек. Треба було протриматися до того, як підійде «Сіквест»: тоді про виявлення боєголовок стане відомо всім.

Коли Костас опритомнів, то зрозумів, що обличчя його лежить на столі, а руки зв’язані за спинкою стільця, на який його посадили. Він і гадки не мав, скільки часу тут перебуває. До повік притискалася пов’язка, перед очима крутився нудотний хоровод зірочок. Крізь пульсуючий біль у голові він чув голоси, але цього разу розмовляли між собою не його кати, а якісь інші люди, чоловік і жінка. З уривків розмов охоронців Костас зрозумів, що вони очікують повернення з головної резиденції гелікоптера з Асланом на борту, і йому здалося, що чоловіки були чимось стривожені. Вони згадували про гелікоптер, що впав до моря, про іншого бранця, що втік… «Хоч би це був Джек», — молив вищі сили Костас.

Голоси, схоже, долітали з певної відстані, з коридору чи сусіднього приміщення, але жінка розмовляла на підвищених тонах, і її Костас чув краще, ніж чоловіка. Потім вони перейшли з російської мови на англійську, і полонений зрозумів, що це розмовляють Аслан та Катя.

— Це особисте питання, — промовив Аслан. — Ми розмовлятимемо англійською, щоб моїх моджахедів не образило це святотатство.

— Твоїх моджахедів! — з презирством повторила Катя. — Твої моджахеди вважають, що беруть участь у священному джихаді. Вони б’ються за Аллаха, а не за Аслана.

— Я їхній новий пророк. Вони вірні Асланові.

— Аслан! — Катя ніби виплюнула це слово. — І хто такий Делан? Петро Олександрович Назарбетов. Невдаха-професор із провінційного університету, що уявив себе великим. У тебе навіть немає бороди, яку неодмінно повинен мати справжній мусульманин. І не забувай про те, що я знаю про наше монгольське коріння. Чингіз-хан був невірним, він знищив половину мусульманського світу. Коли-небудь хтось повідомить це твоїм борцям за священну справу, не сумнівайся!

— Ти не в собі, дочко, — крижаним тоном сказав Аслан.

— Я добре пам’ятаю те, що змушена була вивчити у дитинстві. На того, хто керуватиметься у своїх діяннях Кораном, чекає благодать, а той, хто піде проти священних заповітів, загине від меча. Віра не дозволяє вбивати невинних… — тут голос Каті перервався риданням. — Я знаю, що ти зробив з моєю мамою.

Аслан дихав так важко, що Костасові здалося, наче поряд перебуває автоклав, готовий у будь-яку хвилину розірватися.

— Твої моджахеди просто тягнуть час, — вела далі Катя. — Вони використовують тебе, поки ти для них корисний. Ця субмарина стане і твоєю могилою. Створивши цей притулок для терористів, ти досяг лише одного — прискорив свій власний кінець.

— Замовкни! — пролунав шалений крик, потім почулися звуки боротьби, і когось чи щось потягли геть. За кілька секунд кроки пролунали у зворотному напрямку, і хтось зупинився біля Костаса. Чіпкі руки відірвали його плечі від стола.

— Твоя присутність душить мене, — досі важко дихаючи, прошипів Аслан Костасу на вухо. — До початку твоєї останньої подорожі залишилося вже недовго.

Ляснули пальці, і дві пари рук потягнули грека вгору. З темряви прилетів потужний удар, і слідом за миттю болю настало милосердне забуття.

Джек наче опинився в кошмарі наяву. Довкола була лише чорнота, цілковитий морок, що затьмарив усі чуттєві точки відліку. Звідусіль долинало гучне шипіння, пронизане рипод, і стугонінням металу. Розум Джека щосили намагався збагнути незбагненне. Він, скоцюрблений, лежав на перебірці, відчуваючи дивовижну легкість, майже невагомість, наче опинився в обіймах диявольської лихоманки.

Тепер він знав, що це таке — безпорадно лежати в череві потопаю чого корабля. Наразі його рятував лише командний модуль «Сіквеста» — п’ятнадцятисантиметрові, армовані титаном стіни захищали від величезного тиску, який в іншому разі вже змусив би вушні перетинки луснути, а потім розтрощив би череп. Він чув, як щось гнулося і тріщало: це вибухали бульби повітря. Цей звук був би останнім у його житті, якби він не встиг учасно закрити люк командного модуля.

Залишалося тільки настроюватися на неминуче. Падіння здавалося нескінченним, — принаймні, тривало набагато довше, ніж Джек очікував, а шум дедалі посилювався, нагадуючи наближення потяга. Нарешті корпус увігнався в морське дно, створивши перевантаження, що напевно вбило би Джека, якби той не лежав, загорнувшись у позі ембріона та охопивши голову руками. Йому знадобилися всі останні сили, щоб утриматися на місці, коли корпус кинуло назад і почувся нестерпний скрегіт перебірок. Потім залишки «Сіквеста» знайшли точку рівноваги, й запанувала тиша.

— Увімкнути аварійну систему освітлення!

Обмацуючи своє тіло в пошуках нових пошкоджень, Джек розмовляв сам із собою. Його голос був якимось неживим — природні модуляції поглинула звуконепроникна обшивка стін. Але навіть такі звуки надавали світові, в якому не залишилося жодних видимих орієнтирів, бодай якоїсь реальності.

Джек був досвідченим нирцем, а тому звик орієнтуватися в суцільній темряві. Тепер цей досвід став у пригоді. Після того, як він проскочив у люк, вибух ракети кинув його повз скрині зі зброєю до панелей управління, розташованих у віддаленому кінці модуля. На щастя, «Сіквест» зупинився палубою догори. Обережно піднявшись на ноги, Джек відчув, що підлога має невеликий нахил у бік носа, який, вочевидь, занурився у дно. Знов опустившись навколішки, Джек навпомацки вирушив уперед. Чудове знання судна, у створенні плану якого він особисто брав участь, допомогло пройти пульти управління, розташовані вздовж усіх стін модуля.

Він знайшов шухляду із запобіжниками, розташовану на стіні ліворуч від вхідного люка, і намацав вимикач, що з’єднував запасний акумулятор у захисному свинцевому кожусі з головною системою електропроводки. Потім його рука знайшла важіль, що вмикав аварійне освітлення. Уже не вперше за цей день Джек заплющив очі та попрохав у Бога талану.

На його щастя, приміщення відразу залило люмінесцентне світло. Очі адаптувалися доволі швидко, і Джек повернувся, щоб огледітися. Модуль був розташований під ватерлінією, і снаряди, що розтрощили «Сіквест», пройшли вище. Обладнання та прилади наче були в порядку — командний модуль був розрахований на перевантаження.

Перше, що мав зробити Джек, — від’єднати модуль від корпусу корабля. Він, похитуючись, підійшов до центрального узвишшя. Здавалося неймовірним, що менш ніж сорок вісім годин тому він зібрав тут команду «Сіквеста». Важко опустившись у крісло, вчений увімкнув панель управління. Рідкокристалічний монітор видав низку вимог: перед тим як розпочати процес від’єднання, треба було увести кілька паролів. Після третьої спроби внизу виїхала шухляда. Джек дістав звідти ключ, вставив його до панелі й повернув за годинниковою стрілкою. Електронні системи контролю пересуванням і стану повітря мали запрацювати, щойно модуль опиниться на безпечній відстані від затонулого корабля.

Без давачів «Сіквеста» Джекові було ніде взяти інформацію про глибину, рельєф дна та параметри довколишнього середовища — треба було дочекатися, поки модуль не відійде від корпусу й не запрацюють його власні давачі. Джек припустив, що він провалився до прірви, яку «Сіквест» зафіксував на північ від острова, — западини завдовжки в десять кілометрів і завширшки в півкілометра, яку Костас визначив як тектонічний розлам, пов’язаний із діяльністю вулкана. Якщо так, то він загруз у сміттєвому баку південно-східної частини Чорного моря, у місці, в якому намул перемішувався з сольовим розчином, що залишився з льодовикового періоду. З кожною хвилиною залишки «Сіквеста» дедалі глибше занурювалися до напіврідоти, небезпечнішої за сипучі піски. Джек подумав, що навіть якщо йому вдасться від’єднатися, не виключено, що він просто зажене модуль ще глибше до цієї підводної драговини, опинившись у могилі, з якої йому вже не вийти.

Застебнувши ремені, Джек відкинувся на підголовник. Комп’ютер тричі спитав, чи впевнений він у тому, що робить, і всі три рази Джек, не вагаючись, підтверджував свій вибір. Після останнього разу на екрані з’явився червоний трикутник попередження, в центрі якого замигтіло слово «Від’єднання». На коротку тривожну мить приміщення стало темним — це комп’ютер спрямував увесь струм до внутрішніх акумуляторів.

Кілька секунд потому тишу розірвав глухий уривчастий шум за обшивкою, ліворуч від Джека. Кожен із цих звуків являв собою вибух невеличкого заряду, закладеного під заклепки у корпусі «Сіквеста». Внаслідок низки вибухів мав виникнути отвір, достатній для того, щоб туди пройшов модуль. Коли панель відлетіла, до простору довкола модуля зайшла вода, й запрацював батиметричний давач. Джек повернувся до проламу в корпусі й почув, як ожили водомети. Шум їхньої роботи спочатку був тихим, але потім зріс, коли двигуни відчули опір штифтів, які утримували модуль у корпусі. За його спиною пролунала ще низка вибухів — це модуль звільнявся від останніх зв’язків із «Сіквестом». Одночасно відійшли затискачі, і Джека з силою втиснуло до крісла. Сила перевантаження в момент, коли вистрілився модуль, дорівнювала перевантаженням під час запуску ракети.

Апарат був розроблений з урахуванням можливості виштовхнення з потопаючого корабля на таку відстань, щоб його не затягла вирва, створена корпусом. Джек здійснював відповідні випробування на підводній базі ММУ на Бермудських островах; тоді модуль зупинився у ста метрах від корпусу. Але тут сила перевантаження зустрілася з такою самою силою протидії, і модуль став лише в кількох метрах від обшивки корабля.

Заради безпеки Джек нахилив голову вперед, а тому його єдиними ушкодженнями були болючі рубці там, де у плечі вп’ялися ремені. Кілька разів глибоко вдихнувши, він скинув ремені та повернувся до комп’ютера. Правою рукою Джек уперся в панель управління, щоб запобігти сповзанню вперед: модуль стояв не зовсім горизонтально, і його підлога була нахилена.

Ліворуч був розташований невеликий екран, на якому відображалися батиметричні дані. По моніторі поповзли цифри, і нарешті Джек побачив, що вони перебувають на запаморочливій глибині у 750 метрів, — аж на сто метрів глибше, ніж офіційна максимальна глибина, на якій міг працювати модуль. Дно западини виявилося набагато глибшим, ніж вони сподівалися, — більш ніж у кілометрі від колишньої берегової лінії.

Джек увімкнув акустичну навігаційну та віддалемірну систему і почекав, поки відповідний екран оживе. Активний гідролокатор випускав високочастотний вузькодіапазонний пульсовий промінь, роблячи 360-градусний оберт, і в такий спосіб здобував інформацію про рельєф морського дна та всі можливі об’єкти, розташовані на шляху до поверхні. Коли два дні тому «Сіквест» пропливав над западиною, вчені з’ясували, що вона пролягає з півночі на південь, тож Джек установив за траєкторію руху гідролокатора напрямок зі сходу на захід: це мало дати уявлення про поперечний зріз його положення в западині.

Промінь обертався зі швидкістю, потрібною, щоб на моніторі одночасно було видно весь рельєф дна. Плямиста зелень обабіч показувала, де на відстані приблизно в чотириста метрів одна від одної піднімалися вгору стіни ущелини. Вгорі випиналися нерівні виступи, які звужували западину ще дужче. Ущелина мала всі ознаки так званого горизонтального рваного розламу, спричиненого протилежними напрямками руху плит земної кори. Це була географічна рідкість; Джек подумав, що вона неодмінно викликала б Костасове захоплення, але для нього, Джека, ця «рідкість» лише ускладнювала ситуацію.

Він розумів: те, що він досі живий, є наслідком просто неймовірного збігу обставин. Якби «Сіквест» опустився бодай у п’ятдесятьох метрах на захід, то з силою увігнався б у виступ над ущелиною, і тоді Джек утратив би свідомість задовго до того, як корпус опустився б на дно западини.

Він звернув увагу на низ розламу, де гідролокатор зображував суцільну ділянку зеленого світла: це означало, що там на кількасот метрів углиб залягають осади. Горизонтальна лінія на екрані показувала початок їхньої щільної верстви, і саме в цьому місці лежав «Сіквест». Легке розсіяння кольору вище означало, що шар суспендованого осаду між чистою водою та модулем був принаймні двадцять метрів завтовшки.

Джек знав, що модуль стоїть на наносі осаду, верства якого така сама завглибшки, як і товща води над ним. Частинки нанесеного річками та вітрами ґрунту змішувалися тут із рештками морських організмів, придонним намулом, уламками, викинутими вулканом, і ропою льодовикового періоду. Згори ненастанно опускався новий осад. Ця прірва, як сипучі піски, могла будь-якої миті проковтнути апарат разом із Джеком. А ще згори, зі стін підводної ущелини, могла зірватися лавина, й тоді наслідки були б не менш фатальними. Завислий намул над затонулим кораблем свідчив про існування суспензійної течії. Науковці ММУ з’ясували, що ці течії спадають з континентального шельфу, рухаючись із шаленою швидкістю у сто та більше кілометрів на годину, створюючи підводні каньйони та відкладаючи мільйони тонн намулу. Немовби під час снігової лавини, струс від падіння маленької грудки осаду міг розпочати ланцюгову реакцію, і тоді модуль опинився б під завалом такої товщини, що становище стало б по-справжньому безнадійним.

Джек спробував запустити двигуни, хоча й знав, що це нічого не дасть. Коли він подав на мотори струм, нерівне гудіння підтвердило його здогад: водомети, забиті намулом, не зможуть вивести модуля з могили, яку він сам собі викопав. Інженери ММУ ніяк не могли припустити, що перший бойовий іспит їхнього творива розпочнеться під 20-метровим шаром слизу на дні безодні, не позначеної на жодній мапі.

Джекові залишалася тільки одна можливість: вийти крізь водолазний люк у себе за спиною. Обшивка модуля, напевно, оповита хмарою осаду, достатньо рідкого, щоб крізь нього можна було продертися, хоча з кожною хвилиною шанси на успіх зменшувалися: з розчину осаджувалося дедалі більше речовини, вкриваючи модуль щільним шаром.

Востаннє кинувши погляд на екран гідролокатора та намагаючись запам’ятати рельєф ущелини, Джек вирушив до водолазної камери. Коліща люку повернулося досить легко, і він увійшов усередину. Тут було два відділення, кожне трохи більше за шафу для одягу; в першому зберігалося обладнання, а друге було власне камерою. Протиснувшись повз полицю з водолазними костюмами та дихальними апаратами, Джек опинився перед металевим чудовиськом, що дуже нагадувало роботів із науково-фантастичних фільмів.

Він укотре подумки подякував Костасові. Хоча командного модуля по-справжньому ще не тестували, грек наполіг на тому, щоб обладнати його додатковим рятувальним засобом: підйомним апаратом в одну атмосферу. Джек дуже неохоче погодився на цю пропозицію, тому що встановлення апарата забрало чимало часу. Утім, він власноруч допомагав установлювати його, а отже був особисто обізнаний з розробленою схемою підняття на поверхню.

Він ступив на ґрати перед апаратом та розімкнув кільце зчеплення, повернувши шолом уперед і відкривши панель управління всередині. Переконавшись, що всі системи перебувають у робочому стані, Джек від’єднав ремені, які утримували апарат на перебірці, і оглянув нутрощі, щоб додатково впевнитися, що всі шарніри герметичні.

Офіційно названий «автономним глибоководним антроподом АДСА», цей пристрій мав більше спільного з підводними апаратами на кшталт «Акваподів», ніж із традиційним водолазним обладнанням. АДСА п’ятої моделі дозволяв поодинці занурюватися на глибину більш ніж чотириста метрів. Дихальний апарат особливої конструкції подавав кисень і відфільтровував з видиху двоокис вуглецю, дозволяючи перебувати під водою впродовж двох діб. Як і апарати попередніх моделей, він був обладнаний заповненими рідиною шарнірами і суцільнометалевою захисною оболонкою, до того ж зроблений був із армованої титаном високоеластичної сталі, яка дозволяла витримувати просто неймовірний тиск, еквівалентний двом кілометрам води над головою.

АДСА уособлював величезні досягнення ММУ в галузі глибоководних технологій. Надзвуковий багатовимірний радіолокатор давав тривимірну змінну картинку, створюючи у шоломі щось на зразок віртуальної реальності, яка дозволяла орієнтуватися навіть за нульової видимості. Для пересування під водою апарат був обладнаний комп’ютеризованою системою варіювання плавучості і векторним водометним двигуном. Це сполучення наділяло пілота рухливістю космонавта на орбіті, але без потреби у фалі, що страхує космонавта, з’єднуючи його з космічним апаратом.

Від’єднавши апарат від стіни, Джек повернувся до головного приміщення та підійшов до шафи зі зброєю. З верхньої полиці він узяв 9-міліметровий пістолет марки «Беретта», який мав замінити той, що забрали люди Аслана, і засунув його собі до льотчицького комбінезону. Після цього наклав на себе автоматичну Гвинтівку SA80-A2 та схопив три магазини набоїв. Повісивши Гвинтівку на ремінь, витяг два невеличкі пакунки з пластиковою вибухівкою «Семітекс», що її зазвичай використовували для підводних вибухових робіт, і дві коробки розміром із портфель, що являли собою пузирчасті міни з радіодетонатором.

Повернувшись до водолазної камери, Джек підвісив коробки на зовнішні карабіни на передній поверхні АДСА та закріпив їх ременем. Потім засунув Гвинтівку та набої до кишені під панеллю управління — довжина цієї кишені була саме такою, щоб умістити зброю. За допомогою коліщати закривши люк, що вів до водолазної камери, він став на металеву драбину та заліз до апарата. На його подив, усередині було досить просторо — можна було витягти руки з маніпуляторів та керувати апаратом через панель управління. Попри вагу в півтонни, Джек міг згинати «суглоби» механічних ніг та як завгодно водити клішнями маніпуляторів. Перевіривши подачу кисню, він опустив забороло шолома та загерметизував стики. Його тіло опинилося в автономній системі життєзабезпечення, а зовнішній світ раптом ніби став далеким і неважливим.

Настав час востаннє залишити «Сіквест». Джек не став поринати в роздуми, лише сказав собі, що зробить усе можливе, щоб загибель корабля не була марною. А сум міг і почекати.

Джек увімкнув внутрішнє освітлення низької інтенсивності, налаштував термостат на 20 градусів за Цельсієм та виставив давачі. Перевіривши, чи в порядку засоби управління плавучістю та пересуванням, він простягнув правий маніпулятор до вимикача на дверцятах відсіку. Люмінесцентне світло пригасло, а до камери почала надходити вода. Коли рідина затулила перспективу, Джек раптом відчув, що з його рани знову сочиться кров. Він спробував заспокоїтися.

— Один маленький крок для людини, — проговорив він, — але такий великий крок для людства…

Коли люк відчинився і підйомник зніс Джека над модулем, його огорнула темрява, чорна нескінченність, яка наче намагалася вбити надію на те, що з неї вдасться вирватися. Він увімкнув прожектори.

Видовище, що відкрилося, не нагадувало нічого з того, що Джек бачив раніше. Це був світ зовсім без точок відліку, світ, у якому звичайні виміри простору та форми ніби згорталися у клубок. Промінь висвітлив блискучі хмари намулу, що вилися в усіх напрямках, повільні вири, які переходили з одного в другий, схожі на безліч мініатюрних галактик. Витягнувши руку маніпулятора, Джек спостерігав, як намул ділиться на завитки та смужки, щоб за мить ізнову зібратися докупи і зникнути в темряві. У потужному світлі прожекторів намул здавався мертвотно білим і нагадував вулканічний попіл — промінь віддзеркалювався від частинок, стократно менших за піщинки.

Джек знав напевно, що він — єдина жива істота, яка коли-небудь проникала до цього світу. Частина завислого осаду мала біологічне походження, являючи собою залишки діатомових водоростей та інших організмів, що опустилися сюди згори; але, на відміну від глибин Атлантичного чи Тихого океанів, на дні Чорного моря не було навіть мікроскопічних форм життя. Джек опинився у справжньому нижньому світі, безжиттєвому вакуумі, непорівнянному з будь-яким іншим місцем на землі.

На мить йому здалося, що вируюча маса довкола згущується у примарні обличчя давно мертвих моряків, приречених до кінця вічності танцювати в нестійких хмарах намулу свою джигу смерті. Осад опускався набагато швидше, ніж Джек очікував, — щільний шар частинок уже вкрив верхівку модуля управління й підступно підкрадався до ніг АДСА. У Джека залишалися лічені секунди, щоб не опинитися заживо в нерухомому саркофагові на морському дні.

Він застосував компенсатор плавучості та наповнив резервуар у себе за спиною повітрям, швидко зробивши плавучість апарата нейтральною. Коли ж вона стала позитивною, Джек штовхнув важіль управління й подав живлення на двигун. Нахилившись, апарат посунувся вперед, а тим часом довкола нього все сипалися вниз частинки осаду. Щоб уникнути засолення водометів, він вимкнув їх і став підніматися вгору, використовуючи саму лишень позитивну плавучість. Цілу вічність він пробивався крізь густий вир і лише у тридцятьох метрах над корпусом «Сіквеста» вирвався до чистої води. Піднявшись іще на двадцять метрів, він зробив плавучість нейтральною і спрямував промені прожекторів донизу, на слиз, що вкрив могилу «Сіквеста».

Це видовище важко було сприймати як реальне. Джек наче дивився на величезну тропічну бурю, в якій вирви осаду відігравали роль гігантських циклонів. Мабуть, він не здивувався б, побачивши внизу спалахи від шалених електричних штормів.

Учений переключив увагу на гідролокаторний сканер, який увімкнув за кілька секунд до того. Круговий екран висвітив схожий на траншею профіль западини, обриси якого стали істотно чіткішими після того, як давач опинився поза хмарами мулу. Запустивши програму «NAVSURV», Джек увів координати точки, в якій пішов під воду «Сіквест», а також координати найпівнічнішої частини острова. Знаючи точки відліку, програма могла визначити поточне положення, прокласти оптимальний курс і постійно робити потрібні поправки, ґрунтовані на інформації від гідролокатора.

Увімкнувши автопілот, Джек подивився, як комп’ютер забезпечує даними системи плавучості та пересування. Коли програма завершила операцію, він узяв шолом віртуальної реальності та надів його. Шолом був підключений до комп’ютера через гнучкий шнур, але абсолютно не обмежував рухів і був прозорим, отже, пілот міг стежити за тим, що відбувалося зовні.

Джек натиснув на кнопку, і шолом ожив. Його огляд фільтрувався крізь блідо-зелені ґратки, форма яких змінювалася з кожним поворотом голови. Подібно до пілота в пілотажному тренажері, він бачив віртуально-реальний образ довкілля, — перед очима був тривимірний варіант дисплея гідролокатора. Лінії м’яких відтінків наче давали знати, що він не в якомусь нескінченному жахові, що цей світ має свої межі і за них можна вийти.

Коли запрацювали водомети й апарат почав підніматися, Джек побачив, що металеві шарніри маніпуляторів стали яскраво-жовтими. Він згадав, чому глибини Чорного моря геть позбавлені життя: справа полягала у сульфіді водню, побічному продукті життєдіяльності бактерій, що розкладали органічну речовину, яку виносили ріки. Він опинився у чані з отрутою, більшому, ніж спільний хімічний арсенал усіх країн світу, пекучому вариві, яке за мить знищило б органи нюху, а наступної секунди вбило б його самого.

АДСА був розроблений таким чином, щоб витримувати не лише екстремальний тиск, а й перебування в хімічно активному та біологічно активному середовищі. Але Джек знав: потрібно не так уже й багато часу, щоб сірчана корозія проїла шарніри в тих місцях, де металу ніщо не прикривало. Навіть крихітна дірка мала стати смертельною. Джека охопило моторошне відчуття, що він опинився у світі, де навіть мерців не бажали бачити.

Востаннє перевіривши систему, він схопив важіль і подивився в порожнечу у себе перед очима.

— Ну гаразд, час побачитися зі старими друзями, — собі під ніс промовив він.

Менш ніж через п’ять хвилин після того, як Джек піднісся над хмарами мулу, він досяг західної стіни ущелини. Тривимірні ґратки, що їх комп’ютер проекціював на його шолом, достеменно збіглися з реальними контурами скелі, яка з’явилася попереду, — стіни колосального урвища завглибшки в чотириста метрів. Спрямувавши на поверхню скелі світло, Джек побачив, що ця поверхня гола, наче щойно розколотий камінь: після того як мільйон років тому титанічні сили розтяли в цьому місці морське дно, її навіть не торкалася морська рослинність.

Увімкнувши поворотний задній двигун, він вивів АДСА на курс, паралельний до поверхні скелі, та вирушив на південь. У двадцятьох метрах нижче клекотів вир осаду — наполовину рідкий, наполовину твердий моторошний пандемоніум, що вкривав дно западини. Підтримуючи сталу висоту над схилом, Джек невпинно піднімався вгору: коли він проплив півкілометра, глибиномір показав, що до поверхні залишилося на сто метрів менше, ніж раніше.

Потім нахил дна суттєво зріс, і з’явилася ділянка, абсолютно позбавлена осаду. Джек вирішив, що осад, який накопичувався в цьому місці, час від часу зривався й лавиною котився донизу. Він знав, що перебуває в небезпечній зоні, — достатньо було невеликого струсу, і його міг поховати осад, який скупився вище.

Голе дно моря вкривав дивовижний наріст, кристалічна маса, яку зробив землисто-жовтою сульфід, розчинений у морській воді. Випустивши повітря з резервуара, що забезпечував плавучість, Джек опустився донизу та витяг вакуумний зонд, щоб узяти пробу наросту. За мить на екрані з’явилися результати аналізу. Це був хлорид натрію, звичайна сіль. Джек дивився на залишки випарювання, що тривало тисячі років тому, на поверхню сольового озера, яке з’явилося, коли в льодовиковий період Босфор від’єднав Чорне море від Егейського. Каньйон, який Джек назвав Атлантичним розламом, був відстійником для всієї південно-східної частини моря.

Джек вирушив далі. Сольовий килим став рваним та поступово змінився кам’яними брилами. Це було море застиглих хвиль, що виникли, коли розтоплена лава зустрілася з водою.

Тут Джекову увагу привернуло тьмяне сяйво, що мерехтіло, наче прозора вуаль. Зовнішній температурний давач показав неймовірну температуру в 350 градусів; цього б вистачило, щоб розтопити свинець. Джек не встиг відреагувати на це відкриття, аж тут якась сила жбурнула АДСА вперед, до дна каньйону. Джек інстинктивно вимкнув двигуни. АДСА вдарився об дно та повалився ницьма. Передній акумуляторний відсік застряг між складками лави, а шолом притиснуло до рваного камінного виступу.

Джек усередині апарата сів почіпки та схилився над панеллю управління. Побачивши, що всі екрани працюють, він полегшено зітхнув. Йому вже вкотре неймовірно пощастило. Якби АДСА зазнав будь-яких значних ушкоджень, він уже напевно був би мертвим: зовнішній тиск у кілька тонн на квадратний дюйм прорвався б усередину, спричинивши швидкий, але страхітливий кінець.

Джек подумки встановив психологічний бар’єр між собою та всім, що могло відволікати його, й зосередився на звільненні з кам’яних обіймів лави. Двигуни нічим не могли допомогти: розташовані позаду, вони могли хіба ще дужче втиснути його в розколину. Доводилося скористатися з компенсатора плавучості. Керувати ним вручну можна було за допомогою рубильника на важелі управління: коли посунути його вперед, повітря надходило до резервуара, а коли назад, відсмоктувалося з нього.

Зупинившись на секунду, Джек стиснув рубильник. Він почув, як до резервуара надходить струмінь повітря, та став спостерігати на екрані, як зростає індикатор об’єму. Минуло кількадесят секунд, і вчений із відчаєм побачив, що апарат навіть не ворухнувся. Спорожнивши резервуар, він наповнив його знову, але результат був той самий. Джек розумів, що повторювати цю процедуру нескінченно не можна, — це швидко вичерпало б запаси повітря.

Залишалося одне — власноруч витягти себе з розколини у морському дні. Досі він використовував АДСА лише в режимі підводного апарата, тоді як це був справжній водолазний костюм, розроблений для підводних операцій на кшталт тих, що їх виконували космонавти у відкритому космосі. Попри свій незграбний вигляд, це був вельми рухливий апарат — під водою він важив лише тридцять кілограмів і дозволяв рухатися зі спритністю, якій би позаздрив будь-який астронавт.

Джек обережно витягнув руки й ноги. Втиснувши клішні маніпуляторів у дно та впершись ліктями у верхню частину апарата, він приготувався різко смикнутися донизу та вирвати батареї зі щілини в камені, яка їх тримала.

Заплющивши очі, він кинувся вперед, а потім відразу вигнувся назад. Усе його єство пронизав гострий біль від рани. Джек знав, що іншого шансу не буде, що його організм і без того наблизився до межі своїх фізичних можливостей, що, марнуючи час, він тільки втрачатиме сили.

Він уже ледь не падав од виснаження, коли пролунав скрегіт, і апарат ледь відчутно посунувся вгору. Зібравши рештки сил, Джек смикнувся востаннє. І тоді АДСА таки вирвався на волю, підстрибнувши на своїх залізних лапах. Поштовх боляче кинув Джека на панель управління.

Але це вже не засмутило: головне, що він вирвався.

Випустивши повітря з резервуара плавучості і в такий спосіб запобігши надто швидкому підняттю до поверхні, Джек озирнувся. Попереду була нерівна хвиляста поверхня — колись тут застигли повільні ріки лави. Праворуч від нього здіймалася величезна лавова колона, обіч якої прожектор висвітлив кам’яний конус, що дуже нагадував мініатюрну модель вулкана, — навіть у його забарвленні переважали жовтий та червоно-коричневий кольори. Джек здогадався, що хвиля жару, яка кинула його на дно, прийшла з гідротермальної розколини, відкритого отвору на морському дні, в якому надзвичайно гаряча вода зустрічалася з озером магми, розташованим під розламом. Коли Джек дивився на міні-вулкан, той викинув чорнильно-чорний струмінь води, схожий на випуски заводської труби. Геологи називали це явище чорним димарем: хмарка викинутої води була настільки насиченою мінералами, що осади вкрили все дно довкола. Джек згадав про неймовірну печеру, що вела до вулканічної Атлантиди, — печеру, стіни якої вкриті блискучими мінералами: адже ті мінерали теж могли бути викидами вулкана.

Джекові спало на думку, що гідротермальні «душники» вулкана мають рясніти життям: кожен із них являв собою мініатюрну оазу, що притягала різноманітні організми з верхніх шарів води. Це були унікальні екосистеми, які базувалися не на фотосинтезі, а на хімічному синтезі, тобто на здатності мікробів переробляти сульфід водню з розколин і створювати першу ланку в харчовому ланцюгу, що абсолютно не залежав від енергії сонця. Але замість килимів із живих організмів, замість сонмищ криваво-червоних робаків тут була порожнеча: лавові димарі довкола АДСА були схожі на чорні остови дерев після лісової пожежі. В отруйних глибинах Чорного моря не могли вижити навіть найпростіші бактерії. Це було пустище, в якому чудо життя, здавалося, було переможене міццю темряви. Джекові раптом схотілося опинитися якомога далі від цього мертвотного місця, яке ніби спростовувало життя.

Він відірвав погляд від сумного видовища та пробіг очима панель управління. Гідролокатор показував, що апарат перебуває в тридцятьох метрах від західної стіни провалля та у ста п’ятдесятьох метрах від розтрощеного корпусу «Сіквеста». Від морської поверхні його відділяли півкілометра. Джек подолав третину шляху до острова, залишалося ще близько двох кілометрів на південь.

Подивившись уперед, Джек побачив блякло-молочне мерехтіння. Це був край ділянки нестійкого осаду, який свідчив, що площа, оголена минулою лавиною, закінчується. Скрізь довкола можна було побачити знаки, залишені попередніми лавинами. Треба було триматися над безпечною зоною. Джек лівою рукою взявся за держак управління плавучістю, а правою — за важіль контролю пересування. Водночас нахилився вперед, щоб востаннє кинути погляд назовні.

Те, що він побачив, змусило серце захолонути. Стіна намулу повільно та безжально насувалася на нього, наче велетенське цунамі. Відсутність будь-якого звуку робила це видовище ще загрозливішим. Джек ледь устиг смикнути за рубильник плавучості, як був підхоплений вируючою темрявою.