Атлантида

23

Бен ледь помітно поворушився, ні на мить не зводячи очей зі смужки світла, що вибивалася з рубки управління у далекому кінці проходу. Він утримував цю позицію вже кілька годин, і лише іноді його на короткий час підміняв Енді, який приходив з торпедного відсіку внизу. Тіло Бена було притиснуте до обшивки та присипане білим нальотом, який вкривав усе всередині субмарини. Майже на відстані простягненої руки від нього в темряві висів моторошний труп замполіта.

Попри скафандр, холод уже спромігся знайти шлях до тіла Бена, і пальці, що лежали на спусковому гачку АКСУ, заніміли ще кілька годин тому. Але бувалий вояка знав, як заблокувати біль, як відштовхнути від себе все, за винятком того, що було потрібно, аби спостерігати і чекати. Ще багато років тому він дізнався, що справжньою перевіркою бійцівських якостей слід вважати екстремальну витривалість, рису настільки рідкісну, що вона відразу виокремила його з гурту охочих служити у військах спеціального призначення.

Він уже давно відкрив шолом, і різкий запах долетів до нього раніше, ніж він почув кроки Енді.

— Мені вдалося зробити гарячий напій, — сказав Енді, з’являючись поруч і ставлячи перед ним чашку, яка парувала. — Якесь огидне радянське пійло.

Бен тихо подякував та вільною рукою взяв каву. Жодної їжі в них не було, окрім енергетичних плиток в аптечках, але в кают-компанії вдалося відшукати закорковані пляшки з водою, тож смерть від спраги не загрожувала.

— Було щось цікаве? — спитав Енді.

Бен похитав головою. Після того як Джек та інші пішли, минуло майже вісімнадцять годин, а сонячне світло вони востаннє бачили добу тому. Годинники підказували, що нагорі настав вечір, однак відчуття часу в цих обставинах атрофувалося. Попереду, в аварійному люку, було чути гучні пересування ворогів, черговані з періодами цілковитої тиші. Там щось задумували; але що?.. Кілька годин чути було стогін та крики пораненого, доки постріл не поклав нарешті цьому край. Півгодини тому човен струсонув поштовх, і Бен зрозумів, що це з їхнім ДСРВ стикувався ворожий підводний апарат, після цього почулися кроки, і хтось спустився вхідним люком. Бен відстукав Енді умовний сигнал, який повідомляв, що слід приготуватися до найгіршого.

— Ось вони.

Раптом із темного проходу перед ними вдарив промінь ліхтаря — надзвичайно яскравий, але ані Бен, ані Енді навіть не змигнули. Бен поставив чашку та перевів запобіжник автомата, а Енді витяг «Макаров» і злився з темрявою з іншого боку переділки.

Голос, що долинув із проходу, був хрипким і напруженим, чоловік розмовляв наполовину російською, наполовину англійською:

— Командо «Сіквеста», нам треба поговорити.

Бен швидко відповів російською:

— Підійди ближче, і ми знищимо човен.

— У цьому немає потреби.

Ці слова пролунали англійською, і промовила їх жінка. Бен та Енді намагалися не дивитися у прохід, розуміючи, що раптовий спалах світла з ліхтаря може засліпити їх, позбавивши всіх переваг. Моряки скоріше почули, ніж побачили, що жінка йде проходом попереду своїх супутників. Вона зупинилася в п’ятьох метрах від них.

— Ви лише знаряддя в руках інших людей. Ходімо з нами, і вас буде щедро винагороджено. — Запобігливий тон жінки лише підкреслював її акцент.

— Повторюю, — промовив Бен. — Ще крок, і все це вибухне.

— Ви чекаєте на своїх друзів, — сказала жінка та зневажливо засміялася. — Катя — це так, пусте. Але мені випала нагода зустрітися в Александрії з доктором Говардом. Було дуже цікаво вислухати його міркування щодо розташування Атлантиди. А ще було дуже приємно познайомитися з доктором Казантакісом сьогодні вранці.

— Попереджаю вас востаннє.

— Ваші так звані друзі мертві або в надійних руках. Ваш корабель знищено, про місцеперебування субмарини більш нікому не відомо. Ваша справа приречена на фіаско. Приєднайтеся до нас і отримаєте винагороду.

Бен та Енді безпристрасно слухали ці слова, але не вірили жодному з них. Бен на мить зустрівся очами з Енді та знов обернувся обличчям до проходу:

— Навіть не сподівайтесь!

Джек прийшов до тями, коли в обличчя йому вдарили сонячні промені. Він розплющив очі, оглянувся довкола та заплющив їх ізнову. «Мабуть, я сплю», — подумалося йому. Він лежав посередині великого ліжка на свіжій білизні. Ліжко займало половину схожої на печеру кімнати, стіни якої були побілені та увішані модерними картинами, що здалися вченому невиразно знайомими. Напроти було розташоване величезне вікно в еркері. Крізь затемнену шибку видно було безхмарне небо та осяяні сонцем верхівки пагорбів.

Джек почав підводитись, аж тут відчув різкий спалах болю в лівому боці. Він опустив очі та побачив, що грудна клітка перебинтована, а вище та нижче від бинта чорніє суцільний синець. Раптом він згадав усе: надзвичайну пригоду в тілі вулкана, вихід до зали для аудієнцій, Костаса, що розпроставсь на підлозі, Катю, яка стояла поруч… Коли згадав останнє слово жінки, то ривком сів на ліжку, досі не в змозі повірити власним вухам.

— Доброго ранку, докторе Говард. Володар чекає на вас.

Джек підвів очі і побачив, що у дверях стоїть чоловік невизначеного віку. Він мав риси обличчя, характерні для монголоїдів Центральної Азії, але його англійська була такою самою бездоганною, як і його ліврея.

— Де я? — спитав Джек.

— Пане, всьому свій час. Не бажаєте до ванної?

Джек подивився туди, куди вказував чоловік. Він знав, що показувати себе героєм немає потреби, й опустився на натерту до блиску підлогу з червоного дерева. Ледве підвівшись, пошкандибав до ванної. Він вирішив проігнорувати джакузі та обмежитися звичайним душем. Повернувшись, учений побачив, що на ліжку лежить новий одяг: чорна сорочка від Армані з відкритим коміром, білі штани та шкіряні черевики «Ґуччі», причому все було якраз його розміру. Він три дні не голився, обличчя обвітрилося та почервоніло, тому, одягаючи ці речі, він почувався ніяково. Втім, це було набагато краще, ніж водолазний костюм, просякнутий морською водою та скипілою кров’ю.

Загладивши назад своє густе волосся, Джек помітив, що слуга й досі стоїть біля дверей кімнати.

— Ну гаразд, — похмуро промовив він. — Ходімо до твого володаря.

Разом зі слугою спускаючись ескалатором, Джек звернув увагу на те, що його кімната була однією з багатьох будівель, зведених на схилах пагорба та поєднаних мережею проходів у формі труб, що відходили від центральної споруди, розташованої біля підніжжя пагорба.

Вони в’їхали до величезного круглого будинку, увінчаного блискучою білою банею. Джек побачив, що зовнішні панелі були вигнуті в такий спосіб, щоб ловити ранкове сонце над долиною. Ще одна група сонячних батарей була розташована нижче, поруч із будівлею, дуже схожою на генераторну станцію. Комплекс у цілому наче вийшов з якогось футуристичного фільму: це була пародія на місячні станції, але пародія набагато вигадливіша, ніж будь-що, створене колись НАСА.

Слуга зачинив за Джеком двері, і вчений обережно вийшов на середину кімнати. Прагматичний зовнішній вигляд приміщень анітрохи не підготував його до того, що він побачить усередині. Це була достеменна копія римського Пантеону, причому відтворено було навіть розміри оригіналу: тут могла розташуватися куля діаметром метрів у сорок, тобто приміщення було більшим за собор Святого Петра у Ватикані. Крізь розташований у верхівці бані отвір до приміщення проникав стовп сонячного світла, забарвлюючи кесонне склепіння та інтер’єр саме так, як того хотіли у другому столітті нашої ери творці споруди-оригіналу.

Нижче від бані у стінах ротонди видніли глибокі ніші та менші алькови, розділені мармуровими колонами та увінчані вибагливими антаблементами. Підлога та стіни були викладені строкатою мозаїкою в давньоримському стилі. Джек відразу впізнав червоний порфір, який так полюбляли римські імператори, зелений lapis lacedaemonis зі Спарти та чудовий giallo anticо, що його видобували в Тунісі.

Джек відразу відчув, що все це — не просто масштабна примха любителя антикваріату. Замість катафалків царів ніші були наповнені книжками, а алькови — картинами та скульптурами. Величезна апсида поруч із Джеком являла собою аудиторію з рядами розкішних сидінь перед великим кіноекраном; повсюди стояли комп’ютери. Прямо проти апсиди було розташоване гігантське вікно, що виходило на північ. Віддалений гірський хребет, що його Джек бачив із вікна своєї кімнати, тут загуляв увесь обрій, залишаючи тільки клаптик моря ліворуч.

Найбільше в усій цій пишноті вражало те, що було посередині, — річ цілком сучасна й водночас така, що анітрохи не вибивалася з концепції приміщення в давньоримському стилі. На п’єдесталі виблискував проектор сонячної системи на зразок тих, що стоять у планетаріях. Античний адепт міг підвести очі та побачити, що порядок у світобудові бере гору над хаосом; тут же людська фантазія зробила ще один крок уперед, до небезпечних царин гордовитості, до яких давня людина просто не наважувалася наближатися. Рішення спроекціювати зображення нічного неба на внутрішню поверхню бані являло собою зарозумілий порив до влади, спробу підкорити своїй волі навіть небеса.

Це була кімната для розваг, але господарювала в ній людина культурна та освічена, людина незчисленно багата та дозвільна, людина, «еґо» якої не знає жодних обмежень і яка завжди прагне домінувати в довколишньому світі.

— Скромний предмет моєї гордості, — пролунав під склепіннями знайомий голос. — На жаль, оригіналу я мати не міг, тож довелося створити копію. Ви маєте погодитися, що це вдосконалена копія. Тепер ви розумієте, чому я так зручно почувався у внутрішній печері вулкана.

Джек подумав був, що голос долітає ззаду, але насправді його джерело сиділо у кріслі біля віддаленого вікна. Крісло повернулося, і Джек побачив Аслана в такій самій позі й у тому самому червоному халаті, які він бачив перед тим, як утратити свідомість.

— Гадаю, цієї ночі ви насолоджувалися справжнім комфортом. Мої лікарі обробили ваше поранення. — Аслан указав на низький столик перед собою. — Поснідати не бажаєте?

Не рушивши з місця, Джек оглянув приміщення. Тут була ще одна людина — Катина асистентка, Ольга Борцова. Вона уважно дивилася на нього з однієї з ніш, із-за столу, вкритого великими й на вигляд старовинними книжками. Джек окинув жінку нищівним поглядом, але вона так і не відвела очей, наче кидаючи йому виклик.

— А де доктор Казантакіс? — спитав Джек.

— О, ваш друг Костас… — із грудним сміхом відповів Аслан. — Можете не хвилюватися: він живий та, можна сказати, здоровий. Наразі він допомагає нам на острові.

Джек неохоче перетнув приміщення. Його організмові конче потрібне було поповнення сил. Коли наблизився до столу, з’явилися два офіціанти з напоями та різноманітною їжею. Джек обережно сів у м’яке шкіряне крісло напроти Аслана.

— А де Катя? — спитав Джек.

Аслан проігнорував запитання.

— Гадаю, вам сподобалися мої картини, — світським тоном промовив він. — Я наказав увішати вашу кімнату моїми останніми придбаннями. Наскільки розумію, ваша родина особливо цікавиться кубізмом та експресіонізмом початку двадцятого століття.

У період після Першої світової війни дід Джека був одним із головних меценатів європейських художників, і галерея Говардів зажила всесвітньої слави своєю колекцією модерністського живопису та скульптури.

— Так, дещо мені сподобалося, — сухо відповів Джек. — Пікассо, «Жінка з немовлям», 1938 рік. Зникла з Паризького музею сучасного мистецтва у минулому році. Я бачу, ваша колекція не обмежується живописом. — Він жестом указав на скляну шафу в одній із ніш. Усередині зберігалася річ, усьому світові відома як маска Агамемнона, найбільший скарб із Мікен бронзового віку. Вона зберігалася в Національному музеї в Афінах, але, так само як і картина Пікассо, зникла під час серії зухвалих пограбувань, що прокотилися Європою минулого літа. Для Джека ця маска була символом шляхетності, що висміював пиху свого нового власника.

— Я був професором ісламського мистецтва, і моє серце завжди належатиме цій галузі, — сказав Аслан. — Однак я не обмежую своєї колекції тими чотирнадцятьма століттями, що минули після того, як Магомет почув слова Аллаха. Слава Божа сяє в мистецьких творах усіх часів. Бог благословив мене дарунком, завдяки якому моя колекція по-справжньому відображатиме Його славу. Слава Аллаху!

— Те, що ви вихвалятимете Аллаха, не приверне до вас друзів з ісламського світу, — відповів Джек. — Навряд чи комусь сподобається, що ви зберігаєте колекцію, яка наслідує Боже творіння.

Аслан зневажливо махнув рукою, але в цю мить зацвірінькав його мобільник. Натиснувши на кнопку, він заговорив гортанною мовою, яку Джек прийняв за його рідну казахську.

Їжа на столі мала вельми апетитний вигляд, і Джек скористався з нагоди поцінувати її.

— Даруйте. — Аслан поклав телефон на місце. — Втіхи втіхами, а справи для мене — на першому місці. Недотримання термінів постачання, а клієнт дуже важливий. Ну, ви розумієте.

Джек вирішив ніяк на це не реагувати.

— Гадаю, я в Абхазії? — поцікавився він.

— Ви не помилилися. — Аслан натиснув на кнопку, і його крісло повернулося до мапи Чорного моря на протилежній стіні. Він навів лазерну указку на район перемежованих широкими долинами гір між Грузією та російським Кавказом. — Так веліла доля. Ці місця були літньою резиденцією ханів Золотої Орди, західної монгольської імперії, що існувала в басейні Волги. Я прямий нащадок Чингіз-хана і Тамерлана Великого. Історія, докторе Говард, має звичку повторюватися. Але я на цьому не зупинюся, а понесу свій меч туди, куди не дійшли мої пращури.

Абхазія, самопроголошена незалежна республіка, в якій великою мірою досі зберігався племінний лад, була рідною домівкою для різноманітних бандитів і терористів. У колишньому автономному районі Грузинської Радянської Соціалістичної Республіки після розпаду Радянського Союзу спалахнула громадянська війна й почалися етнічні чистки, під час яких загинули тисячі людей. Потім накотилася хвиля ісламського екстремізму, і сутички почалися знову, тож у грузинського уряду не залишалося іншого виходу, окрім як відмовитися від усіх претензій на цей район. Після того як Абхазія стала однією з найбільш анархічних держав на землі, хунта, що панувала в ній, жила коштом бандитів та ісламських терористів, які збіглися сюди з усіх кінців світу, перетворивши колишні радянські курорти вздовж узбережжя на свої приватні феодальні маєтки.

— Кордон Абхазії пролягає у ста сорока кілометрах на північ від вулкана, — напруженим голосом промовив Джек. — Що ви збираєтесь робити з нами далі?

Вираз обличчя Аслана раптом змінився. Він скривив губи, а його руки вчепилися в підлокітники крісла так, що пучки побіліли.

— Вас викуплять, — уже не стримуючи своєї люті, крізь зчеплені зуби вимовив він. — Той єврей дасть гарну ціну за вашу голову, я впевнений.

У слово «єврей» він вклав стільки отрути, скільки зміг. Вочевидь, його почуття до Ефрама Якобовіча являло собою вибухонебезпечну суміш антисемітизму та заздрощів до величезних успіхів Ефрама як бізнесмена і фінансиста.

— А інші?

— Грек погодиться співпрацювати з нами, коли скажу йому, що в протилежному разі вас катуватимуть і врешті-решт зітнуть голови. Він має зробити нам невелику послугу — провести крізь вулкан на борт «Казбека».

— А Катя?

Обличчям Аслана пробігла ще одна темна хмара, а його голос став трохи чутнішим за шепіт.

— В Егейському морі я погодився відступитися лише після того, як вона пообіцяла привести нас до ще більшого скарбу. Я дав їй два дні, але вона так і не зв’язалася зі мною. На щастя, Ольга скопіювала в Александрії давні тексти та виконала за Катю її роботу. Ми знали, що ваш шлях лежить саме сюди.

— Де Катя? — спитав Джек, намагаючись тримати себе в руках.

— Вона була такою гарною дитиною… — на мить очі Аслана, здавалося, пом’якшали. — Наші поїздки на дачу на вихідні дарували мені стільки радості… Потім завчасно померла її мати. Ми з Ольгою робили все, що могли.

Він глянув на Ольгу, яка з-за свого вкритого томами столу запобігливо всміхнулася у відповідь. Коли Аслан ізнову обернувся до Джека, його голос раптом зробився грубим та пронизливим:

— Моя дочка зганьбила мене та свою віру. За радянських часів я не міг вплинути на вибір її життєвого шляху, потім вона поїхала на Захід і піддалася його згубному впливові. У неї вистачило нахабства відкинути прояви моєї батьківської любові та змінити прізвище на материне. Вона утримуватиметься на «Грифі», потім я відвезу її до Казахстану і виховаю відповідно до закону шаріату.

— Інакше кажучи, ви поневолите її та піддасте приниженням, — крижаним тоном промовив Джек.

— Її очистять від плотських гріхів. Після обряду обрізання я відішлю її до мусульманського духовного училища для морального очищення. А потім знайду для неї гожого чоловіка, благослови мене Аллах. Звичайно, якщо на це буде Його воля.

Аслан на кілька секунд заплющив очі, намагаючись заспокоїтися. Потім ляснув пальцями, і за його спиною матеріалізувалися двоє слуг, які допомогли йому підвестися. Розгладивши червоний халат, він схрестив руки на черевці.

— Ходімо, — кивнув у бік вікна. — Перед тим як перейдемо до справ, дозвольте показати вам дещо.

Ідучи до вікна слідом за ділком, Джек звернув увагу на ще одну скляну шафу, що стояла на узвишші біля вікна. Здригнувшись, він упізнав усередині дві вишукані тарілки зі слонової кістки, знайдені в Беграмі, на стародавньому Великому шовковому шляху. Вважалося, що ці безцінні коштовності назавжди зникли після того, як таліби під час свого сповненого страхіть владарювання в Афганістані пограбували Кабульський музей. Джек на секунду зупинився, щоб розглядіти тонке різьблення на тарілках, вивезених у другому столітті нашої ери з Китаю династії Хань і знайдених у коморі палацу поряд із безцінними індійськими лакованими виробами, а також бронзовими та скляними шедеврами давньоримського періоду. Вченого потішило, що всі речі вціліли, але засмутило, що вони опинилися тут, у цьому пам’ятнику безмежному «еґо». Джек пристрасно вірив, що розкриття таємниць минулого має сприяти єднанню націй, уславлюючи спільні досягнення людства. Але що більше великих мистецьких творів зникали в чорній дірі банківських сейфів і приватних колекцій, то менш досяжною здавалася ця мета.

Аслан помітив інтерес Джека й зупинився. Йому здалося, що Джек заздрить йому, й це надзвичайно потішило новочасного східного феодала.

— Це моя манія, моя пристрасть, що поступається лише моїй вірі, — прохарчав він. — Я з нетерпінням чекаю миті, коли в цьому місці опиняться експонати з вашого музею в Карфагені, — це буде частина вашого викупу. Крім того, мене дуже цікавлять деякі картини з колекції Говардів.

Аслан підвів Джека до опуклого довгастого вікна у стіні ротонди. Складалося враження, що вони стоять у диспетчерській вишці аеропорту, і це враження лише підсилювала мережа широких доріг чи то злітно-посадкових смуг, що вкривала долину внизу.

Джек намагався зосередитися на цьому краєвиді, не звертаючи уваги на Аслана. Смути бетону були розташовані у вигляді літери «Г». Та смуга, що проходила із заходу на схід, пролягала південною частиною долини, а перпендикулярна тяглася на захід, туди, де долину оточували низькі пагорби. Неподалік стояла група будівель розміром із великі склади: мабуть, то був термінал цього приватного аеродрому. Поруч був розташований майданчик для гелікоптерів. Три з чотирьох місць на ньому були зайняті «Гайндом-Е», «Гавоком» і «КА-50 Вервольфом». За маневреністю та вогневою потужністю «Вервольф» був гідним суперником американського «Апача». Будь-яка з цих машин могла атакувати поліцейське авто чи вертоліт, яким вистачило б сміливості стати в Аслана на шляху.

Погляд Джека перейшов на групу темних отворів у віддаленій частині долини, за злітною смугою. Це були ангари для літальних апаратів, вириті у кам’янистому ґрунті. Учений був укотре приголомшений, коли впізнав у машинах, що стояли перед ангарами, реактивні «Гаррієри». Їхні носи виглядали з-під маскувальної сітки, завдяки якій літаків не було видно згори.

— Як бачите, моє озброєння не обмежується машинами радянського виробництва, — аж засвітився з гордощів Аслан. — Нещодавно ваш уряд із дурощів списав усі «Гаррієри», що були на озброєнні морського флоту. Офіційно вони всі відправлені на перетоплення, але один колишній міністр, чиї інтереси лежать у сфері торгівлі зброєю, зробив мені цю ласку. На щастя, мені не бракує кваліфікованого персоналу. Ольга свого часу проходила підготовку в радянських військово-повітряних силах, і нещодавно ми здійснили перший тестовий політ.

Дедалі похмурніший Джек мовчки дивився, як Аслан натиснув на кнопку на балюстраді, і стелажі з книжками роз’їхалися, відкриваючи морське узбережжя. Хребти, що оточували долину, виступали в море, створюючи природну гавань. До найближчого мису було прибудовано великий кам’яний пірс, повернутий на північ із метою затуляти судна, що до нього швартувалися, від кораблів у морі.

Останнім придбанням Аслана був російський вартовий корабель класу 1154 під назвою «Безстрашний». Він надійшов з того самого джерела, що і «Гриф», але його водотоннажність перевищувала можливості «Грифа» мало не втричі. На ньому наразі встановлювали зброю та засоби зв’язку, після чого за допомогою спеціальних кранів його мали спустити на воду. Снопи іскор свідчили, що на вертолітному майданчику та короткій злітно-посадковій смузі для невеликих літаків зараз працюють зварники.

Джек згадав про «Сіквест». Після шторму він мав повернутися до острова. Джек не міг згадати корабель у розмові з Асланом: дослідник сподівався, що «Сіквестові» вдалося уникнути виявлення радаром. Утім, це було малоймовірно, адже обладнання «Грифа» важко назвати застарілим. Учений згадав віддалені гарматні постріли, що долетіли до них, коли вони були у підземній «трупарні». Треба було готуватися до найгіршого.

— Ми вже майже готові до першого плавання, — сказав Аслан. — На церемонії спуску на воду ви будете почесним гостем. — Він помовчав, склавши руки на животі та випромінюючи вдоволення ситого хижака. — Тепер, коли в мене є два кораблі, я зможу плавати до будь-яких частин світу. Більше мені ніщо не заважатиме.

Джек іще раз окинув поглядом вид, що відкривався з вікна. І дійсно, влада Аслана була просто безмежною. На сході, там, де долина вужчала, можна було побачити будівлі, чимось схожі на сучасний військовий полігон. Між терміналом і морем була розташована ще одна кругла будівля, з якої стирчав цілий пук супутникових і звичайних антен. Уздовж гірського хребта ховалися замасковані спостережні пункти, а на пляжі серед пальм та кипарисів — єдиного нагадування про те, що колись це місце було курортом ЦК КПРС, — видніли обладнані вогневі точки.

— Тепер ви розумієте, що спроби втекти приречені на фіаско. На сході долину підпирають Кавказькі гори, а на півночі та півдні лежить бандитська країна, в якій західна людина не виживе. Сподіваюся, ви спокійно насолоджуватиметеся моєю гостинністю. Я дуже радий мати компаньйона, з яким можу вести бесіди про мистецтво та археологію.

Тут Аслана наче охопила ейфорія — він підніс руки, а його обличчя засвітилося захватом.

— Це мій Kehlsteinhausy моє орляче гніздо, — промовив він, — мій храм, моя фортеця. Ви ж погодитеся, що краєвиди тут не гірші, ніж у Баварських Альпах?

Не зводячи очей з розташованої внизу долини, Джек тихо відповів:

— Упродовж війни, яку ви називаєте Великою Вітчизняною, мій батько служив у ВПС, літав на розвідувальному літаку. У 1945 році йому випала честь очолити наліт на Оберзальцберґ, що у ваших Баварських Альпах. І вілла фюрера, і штаб-квартира СС виявилися зовсім не такими невразливими, якими їх вважали. — Джек повернувся та спокійно подивився в Асланові непроглядно чорні очі. — А історія, як ви, професоре Назарбетов, самі нещодавно сказали, має неприємну звичку повторюватися.