Атлантида

20

— Тесею, це Аріадна. Тесею, це Аріадна. Ви мене чуєте? Прийом.

Том Йорк у тисячний, мабуть, раз за останні півгодини переказував це повідомлення. Кодові імена він узгодив із Джеком та його товаришами ще до того, як вони вийшли з ДСРВ. Вимкнувши мікрофон, Йорк повісив його на ДВЧ-приймач поруч із панеллю управління радара. Уже світало, і «Сіквест» майже повернувся на свою початкову позицію, тоді як шторм уже відкочувався до південного берега Чорного моря. І хоча відтоді, як їхні шляхи розійшлися, минуло вже майже дванадцять годин, особливих підстав для хвилювання не виникало. Ймовірно, на те, щоб проникнути на борт субмарини, знадобилося чимало часу, а Костасового лазерного обладнання ніхто не перевіряв. Можливо також, що дослідники вирішили тимчасово не викидати на поверхню радіобуя, чекаючи, поки нормалізуються погодні умови.

Трохи раніше через свого знайомця у Британському центрі зв’язку та збирання розвідувальної інформації, що в Телегенічні, Йорк з’ясував, що за годину над ними з’явиться цифровий супутник нового покоління, призначений для спостереження за земною поверхнею. Вони вже перебували на межі його видимості, і за п’ять хвилин супутник мав дістати високо роздільне зображення острова з висоти у шістсот кілометрів, — якщо, звичайно, його не закриє хмара. Але навіть у разі хмарної погоди інфрачервоні теплові сенсори були здатні розпізнавати детальне зображення; щоправда, думав Йорк, на такому зображенні, ймовірно, переважатиме потужне випромінювання з кратера вулкана, втім, людей також можна буде побачити.

— Капітоне, земля! Південний-південний захід, з правого борту.

Після сходу сонця Йорк і терновий перейшли з віртуальної системи керування, що в командному модулі, на реальний капітанський місток. Корабель здійснив крутий віраж. Капітан, схопившись за леєр, вдивлявся крізь залите дощем скло у неспокійне море, що його вже почав забарвлювати тьмяний світанок. Обрій поступово віддалявся, ранковий туман розсіювало проміння сонця.

— Відстань — триста метрів, — дав оцінку Йорк. — Скиньте швидкість до однієї чверті та поверніть на сімдесят п’ять градусів.

Терновий зайнявся лазерним далекоміром, а Йорк тим часом підтвердив орієнтир для системи глобального позиціонування та схилився над мапою моря поруч із панеллю компаса. За кілька секунд показавсь острів, блискуча поверхня якого була схожою на правильний конус.

— О Боже! — гукнув терновий. — Виверження!

Йорк облишив циркулі та схопив бінокль. Серпанок, що нависав над островом, зароджений був не лише морським туманом, а й клубами диму вулкана. Стовп диму здіймавсь високо вгору, де його розвіював вітер. Посередині майоріла урізана веселка — яскрава смужка кольорів, що жваво переливалася в сонячному промінні.

Йорк спостерігав за цим видовищем мало не хвилину.

— Не думаю, — сказав він. — У цьому немає нічого особливого. Я вже бачив щось подібне на островах Вануату в південній частині Тихого океану. Дощова вода проникає крізь пористий верхній шар із попелу та випаровується, зустрічаючись із магмою. Як наслідок, над вулканом здіймається довжелезний і тонкий — діаметром не більше від двадцяти метрів — стовп пари.

— У давні часи це видовище, напевно, справляло на людей величезне враження та сприймалося як надприродна подія, — промовив терновий.

— Шкода, якщо Джек цього не бачить. — Йорк указав кудись під воду. — Ось підтвердження його гіпотези, що ця гора колись була священною, місцем розташування святилищ на зразок мінойських вершинних. Мабуть, людям вона видавалася оселею богів.

Йорк укотре підніс до очей бінокль та обвів поглядом вулкан, що височів перед ними. Поверхня гори здавалася голою та позбавленою життя: випалений попіл вершини змінювався кострубатим базальтом схилів. Десь на середині гори капітан побачив темні прямокутні плями, схожі на майданчики чи балкони. В обличчя йому вдарило сонце, і він заплющив очі, щоб за кілька секунд їх знову розплющити. З його вуст зірвалися вигуки невдоволення. Він поклав бінокль і підійшов до потужного телескопа поряд із компасом. Раптом від дверей почувся голос Пітера Гові:

— Яке видовище! Гадаю, це випари дощової води?

Гові зійшов на місток. На Пітерові були зелені Гумові чоботи, брунатні вельветові штани і білий светр під горло; в руках він тримав дві чашки, в яких щось парувало.

— Маєш вигляд учасника Другої світової на водах Атлантики, — промовив Йорк.

— Точніше, Чорного моря. Нелегка видалася нічка. — Гові передав капітанові чашку та важко опустився на сидіння тернового. Щоки гостя були неголені, а вираз обличчя свідчив про втому. Протяжний новозеландський акцент посилився. — Я знаю, що ти убезпечив нас від шторму, але нам усе одно не вдалося стулити очей: довелося стежити за обладнанням. Ми мало не втратили підводний апарат.

Відразу після того, як ДСРВ вирушив до субмарини, апарат повернувся на «Сіквест»: він мав відвезти пасажирів на «Сі-Венчер» за тридцять миль на захід. Хоча техніки закріпили його на внутрішній платформі, вночі він усе одно зірвався, ледь не перекинувши судна. Якби Гові та його підлеглим нічого не вдалося зробити, довелося б скинути апарат, врятувавши таким чином «Сіквест», але відрізавши тим, хто був під водою, шлях до порятунку.

— На борту залишилося лише дванадцять членів екіпажу, — вів далі Гові. — Мої люди працювали всю ніч. Якою є нинішня ситуація?

Йорк подивився на монітор і побачив, що координати корабля збіглися з орієнтиром, залишеним СГП у тому місці, де вони вчора спустили на воду ДСРВ. Шторм майже вщух, хоча море й досі хвилювало. Проміння вранішнього сонця відбивалося від базальтової поверхні острова. День заповідався просто чудовий.

— Якщо ми не дістанемо звістки від Джека впродовж шести годин, то я відішлю водолазів. Наразі можна дати людям можливість як слід відпочити. Підйом сьогодні буде опівдні.

— А як наші «янголя-охоронці»?

— Те саме: якщо не буде контакту, о дванадцятій нуль-нуль я почну переказувати в ефір повідомлення про надзвичайну ситуацію.

Під «янголятками-охоронцями» малися на думці військові кораблі, остання надія в надзвичайних ситуаціях. Турецький вартовий корабель та ціла флотилія швидкоплавних катерів уже пройшли Босфор і на максимальній швидкості рухалися назустріч «Сіквестові». Крім того, у Трабзоні вже чекала в повній бойовій готовності ескадрилья гелікоптерів «Сімок» із загоном спецпризначення турецької морської піхоти на борту. Мустафа Алькозен разом із групою високопосадовців, турецьких дипломатів, уже вилетів до столиці Грузії Тбілісі з метою забезпечення спільних дій двох країн у разі необхідності.

— Ну, гаразд, — з очевидним полегшенням зітхнув Гові. — Піду перевірю передню гарматну вежу, а потім сам трохи перепочину. Побачимось опівдні.

Йорк кивнув і повернувся до телескопа. Двадцять хвилин тому стерновий повідомив про величезну провалину в морському дні, не нанесену на жодну мапу, — западину завдовжки в десять кілометрів та завглибшки у п’ятсот метрів. Глибиномір дослідив відстань між дном западини і давньою береговою лінією, розташованою на глибині у сто п’ятдесят метрів. Вони вже опинилися там, де розсталися з Джеком, — за півтори морських милі на північний захід від острова. Приблизно на цьому місці Джек із Костасом учора вперше побачили підводне місто.

Йорк подивився на острів. Подвійну вершину та сідловину між піками, де колись обвалився кратер, було тепер видно дуже добре. Капітан застиг на місці, думаючи про дива, що можуть чекати внизу. Ці води могли ховати найбільшу загадку античного світу: місто, що виникло на багато тисячоліть раніше від усіх інших міст світу. Можливо, тут були величезні піраміди, грандіозні статуї, багатоповерхові будівлі; можливо, люди, які жили тут, утворювали суспільство більш розвинене, ніж навіть деякі сучасні. Довершувала картину затонула радянська атомна субмарина, громіздка і зловісна, одна з тих, до боротьби з якими Йорк готувався чи не половину свого свідомого життя.

З радіо долинуло:

— «Сіквесте», ви мене чуєте? Це «Сі-Венчер». Прийом.

Йорк схопив мікрофон і схвильовано заговорив:

— Маклеоде, це «Сіквест». Перекажи свої координати. Прийом.

— Через шторм ми досі не можемо вийти з Трабзона, — почувся нерівний спотворений голос капітана «Сі-Венчера» (хай там як, а їх розділяли сто миль електромагнітного сум’яття). — Але Мустафі вдалося зв’язатись із супутником. Він налаштований на теплову картинку й за мить почне передавати вам дані.

Йорк обернувся, аби краще бачити навігаційну панель управління, за якою сидів стерновий. У мерехтінні кольорів обрисувався скелястий ландшафт, який потім знову розсипався на мозаїку окремих точок.

— Ти дивишся на центральну частину острова, — ледь чутно пролунав голос Маклеода. — Вершина вулкана розташована в його східній частині. Ми встигли спіймати лише кілька картинок, а потім зв’язок із супутником зник.

Спочатку верхня частина зображення була нечіткою, але черговий пробіг сканера по центрі відкрив яскраву картинку. Поряд із нагромадженнями скам’янілої лави лежав край широкого майданчика; трохи ліворуч можна було побачити коло з розташованих на однаковій відстані один від одного каменів; праворуч пролягали видовбані у скелі сходи — ці характерні обриси неможливо було переплутати з чимось іншим.

— Є! — стерновий викинув у повітря стиснутий кулак. — Це вони!

Йорк також побачив дві червоні цятки, що відділилися від сходів і тепер рухалися на південь. Потім із серпанку пікселів у верхній частині екрана вийшла третя червона цятка.

— Дивно, — промовив Йорк. — Вони йдуть угору від берега, хоча Джек був переконаний, що до вершини вулкана їх виведе підземний хід. До того ж, щойно вийшовши на поверхню, вони мали встановити з нами радіозв’язок.

Те, що сталося потім, підтвердило його найгірші підозри. На екрані з’явилася четверта, а потім і п’ята червоні цятки, і всі п’ятеро розташувалися обабіч сходів.

— О Боже! — скрикнув стерновий. — Це ж не наші!

Зображення розсипалося, а тріскіт радіо став безперервним. Стерновий різко повернув голову до сигналу тривоги, що висвітлився на сусідньому екрані.

— Капітане, вам краще на це подивитися, — сказав він.

На екрані постійно оновлювалася кругова розгортка пошуково-навігаційного військового радара моделі «Рекел Декка ТМ1226».

— Від східного берега острова відділяється об’єкт. Я не можу сказати напевно, але мені здається, що ми бачимо військове судно розміром із береговий корабель, можливо, великий катер.

Цієї миті над головами обох чоловіків пролунав різкий звук, і їх із силою відкинуло назад. Йорк скочив на ноги та підбіг до правого борту. Він зробив це якраз учасно, щоб побачити, як у морі в п’ятистах метрах від «Сіквеста» виріс білий фонтан бризок. Тієї ж миті вони почули далекий гарматний постріл. Звук відбився від острова та покотився їм назустріч крізь прозоре ранкове повітря.

— Вимкнути всі системи, повторюю, вимкнути всі системи! — крикнув стерновий. — Радар, радіо, комп’ютери — нічого щоб не працювало!

Йорк заскочив на місток і швидко озирнувся. Крізь двері навігаційної рубки він побачив, що його монітор згас. Освітлення та ДВЧ-радіо також не працювали, як і приймач СГП. Йорк відразу потягнув за ручку механічного клаксона та зірвав кришку слухавки, що рознесла його голос по всіх відсіках корабля.

— Увага, увага! — заревів він, перекрикуючи сигнал тривоги. — Бойова тривога! На нас здійснено напад. Майоре Гові, якомога швидше прибути на місток. Усім іншим зібратися на внутрішній платформі та підготуватися до спуску на воду рятувального підводного апарата «Нептун-2». — Він опустив кришку та похмуро подивився на стернового. — Електромагнітна бомба.

Його співрозмовник із розумінням кивнув. За останні роки арсенал терористів було поповнено: тепер вони володіли снарядами, зарядженими магнітом, які в мить вибуху випускали мікрохвильовий імпульс потужністю в багато мільйонів ватт.

У порівнянні з вибухом найпотужнішого з таких снарядів розряд блискавки здавався блиманням звичайної електролампи. Такі вибухи спроможні були вивести з ладу все електронне обладнання, комп’ютери й засоби зв’язку в радіусі своєї дії.

— Майку, тобі час приєднатися до інших, — сказав Йорк стерновому. — Запасні акумулятори в підводному апараті та командному модулі захищені від електромагнітного імпульсу, тож вони мають працювати. Ми з Пітером залишатимемось тут щонайдовше: ми відступимо до модуля лише в разі доконечної потреби. Дуже важливо, щоб ви переказали свої координати лише після того, як опинитесь в турецьких територіальних водах. Позивні такі: «Аріадні потрібен янгол-охоронець». Переказуйте їх захищеним каналом ММУ Ти мій заступник, тож уся влада на апараті тимчасово належить тобі.

— Так, капітане. Щасти вам!

— Вам щастя також знадобиться.

Коли стерновий квапливо збіг сходами, Йорк навів бінокль на східну частину острова. За кілька секунд із-за скель вислизнув низький силует судна, ніс якого виступав уперед, що уподібнювало корабель до морди акули, надаючи йому зловісного вигляду. У прозорому світлі ранку кожну деталь — від гарматної вежі перед округлою надбудовою до обшивки турбовентиляторного двигуна на кормі — було видно особливо чітко.

Йорк знав, що це може бути лише «Гриф». Окрім США та Великої Британії, електромагнітні снаряди мала на озброєнні армія лише однієї країни — Росії. Під час останнього конфлікту в Перській затоці підкреслена нейтральність Росії змусила багатьох осіб, що так і не охололи після запалу холодної війни, стверджувати, що саме ця країна постачала зброю бойовикам. Тепер Йорк дістав підтвердження своєї підозри: електромагнітні снаряди були товаром нелегального розпродажу радянських арсеналів і потрапляли до терористів за сприяння кримінального світу. Імовірно, Аслан був не єдиним кримінальним бароном, що зберіг цінне обладнання для особистого використання.

Коди Йорк вже застібав на собі аварійний скафандр, до рубки заскочив Пітер Гові. По дорозі він устиг наполовину одягти білий комбінезон для захисту від ударної хвилі. Такий самий комбінезон він передав Йоркові. Чоловіки налагодили свій бойовий одяг та доповнили його шоломами, що зберігалися у спеціальному відсіку під панеллю управління. Кевларові ковпаки шоломів мали на собі пузирчасті протектори для вух і були обладнані безосколковими прозорими заборолами для захисту обличчя.

— Отже, почалося, — промовив Гові.

— Боронь нас Боже!

Чоловіки збігли сходами на палубу. За надбудовою виблискував порожнявою вертолітний майданчик: «Лінкс» відлетів до Трабзона, щойно стало зрозуміло, що шторм не обмине їх.

— Без електроніки автоматизована система ведення вогню ніяк нам не допоможе, — сказав Гові. — Але кілька хвилин тому я перевів її на ручне управління, тож у крайньому разі ми можемо стріляти вручну.

Єдине, на що вони могли сподіватися, — це ефект несподіванки. На «Грифі» не могли знати, що в них є стаціонарна зброя: працюючи у звичайному режимі, «Сіквест» не виставляв своє озброєння напоказ. Аслан, безсумнівно, мав намір узяти їх на абордаж і забрати з корабля все цінне. На те, що «Сіквест» удасться зберегти, надії було мало, але Йорк і Гові хотіли бодай спробувати помститися за його загибель. Гармату «Грифа» було націлено на дослідницький корабель, і чоловіки на його борту знали, що перший їхній постріл викличе жахливі для них наслідки: шалену атаку, на протистояння якій «Сіквест» просто не розрахований.

Йорк і Гові пригнулися та разом відкрили круглий люк посередині палуби. Внизу тьмяно виблискувала гарматна вежа — подвійні 40-міліметрові гармати «Бреда», розташовані на невеликому узвишші.

Гові зайняв місце стрільця за казенною частиною гармати та знизу подивився на Йорка:

— Мусимо бути готовими вистрілити відразу після того, як піднімемо вежу та наведемо її на ціль. Доведеться робити це по-старомодному: я буду наводити, а ти коригуватимеш мої дії.

Зазвичай зброєю керували з капітанського містка «Сіквеста», причому коригування наведення виконувалося за допомогою радара «Бофоре 9ЛВ-20» та системи управління вогнем «Бофоре 9ЛВ-28». Але так уже сталося, що Йорк не міг навіть скористатися ручним лазерним віддалеміром, і йому доводилося цілком покладатися на власні навігаційні навички. На щастя, він запам’ятав відстань між пунктом запланованої зустрічі та островом, біля якого тепер стояв, повернувшись до них бортом, «Гриф».

— Віддаль три тисячі триста метрів, — промовив Йорк і створив щось на зразок імпровізованого прицілу: праву руку простягнув під кутом у сорок п’ять градусів до носа «Сіквеста», а ліву спрямував на корму «Грифа». — Азимут двісті сорок градусів до осі «Сіквеста».

Гові повторив вказівки та почав крутити коліща біля сидіння стрільця. Нарешті дула було спрямовано на «Гриф». Гові швидко вирахував кут підняття та пересунув собачку так, аби після підняття вежі стволи надіслали снаряди за потрібною траєкторією.

— Барометричний тиск і вологість у нормі, швидкість вітру можна проігнорувати. Похибки на такій відстані неважливі.

Йорк опустився на підлогу поряд із Гові та допоміг йому зі снарядами. Стрічки, що подавали снаряди до гармат, були порожніми, адже в мить нападу корабель не був готовий до бою. Утім, у будь-якому разі без електроніки цей механізм не працював би. Чоловіки почали витягати снаряди із запасних скринь усередині вежі.

— Доведеться скористатися з ручної подачі, — сказав Гові. — Розривні снаряди для лівого ствола, бронебійні для правого, по п’ять пострілів із кожного. Сумніваюся, що в нас буде нагода стріляти більше. Ми застосуємо розривні снаряди для коригування прицілу, бо їхні вибухи краще видно на воді.

Йорк почав запихати п’ятикілограмові снаряди на полиці над приймачем — червоні кінчики ліворуч, сині праворуч. Коли він закінчив роботу, Гові сів на сидіння стрільця та потягнув за засув на кожному дулі, подаючи снаряди до приймача.

— Чорт забирай, мати в розпорядженні лише десять снарядів для гармати, здатної зробити чотириста п’ятдесят пострілів за хвилину! — похмуро зауважив Гові. — Мабуть, боги Атлантиди зараз сміються з нас.

Чоловіки опустили на обличчя захисні заборола. Йорк протиснувся до вузького закутка перед коліщам, що управляло підняттям дула, а Гові взявся за важіль, який підіймав та опускав вежу. Для проби він трохи повернув її, глянув на Йорка:

— Ну що, підіймаємо?

— Давай! — кивнув капітан «Сіквеста».

Коли гарматна вежа почала підійматися, Йорк відчув у крові електричний заряд адреналіну. Він багато разів протистояв ворогові, але завжди з містка або з рубки управління; тепер же доводилося битися, так би мовити, наживо. Він уперше відчув те саме, що відчували моряки, які були за гарматами на кораблі Нельсона «Вікторія» або сиділи в могутніх гарматних вежах дредноутів біля Ютландського півострова чи Північного мису. Йорк і Гові знали: шансів на те, що вони візьмуть гору у протистоянні з 130-міліметровими гарматами «Грифа» та його сучасною системою корекції вогню на базі СГП, було дуже мало.

Вежа піднялася над рівнем палуби, і Йорк побачив силует «Грифа». Дула опустилися на завчасно визначені позиції. Капітан зафіксував ручку підйомного коліщати та підніс руку:

— Гармату наведено на ціль!

Гові клацнув затвором і поклав палець на гашетку.

— Вогонь!

Почувся оглушливий тріск, і ліва гармата здригнулася всім своїм єством. Йорк схопив бінокль та подивився, куди полетів снаряд, що з виттям проривав повітря. За лічені секунди праворуч від «Грифа» виріс фонтан бризок.

— Двадцять позицій ліворуч! — крикнув Йорк.

Гові прокрутив коліща та подав снаряд.

— Вогонь!

Гармата ще раз сіпнулася всім тілом і викинула з лівого ствола струмінь полум’я. Зворотний удар газу викинув гільзу і подав новий снаряд.

— Влучили! — заволав Йорк. — Бронебійні, п’ять пострілів поспіль!

Він побачив червоний спалах там, де вибухівка здетонувала об метал, кинувши на корму «Грифа» зливу осколків. Залишалося сподіватися, що бронебійні снаряди виведуть із ладу силову установку ворога, пошкодивши турбовентиляторні прискорювачі, які дозволяли «Грифові» рухатися швидше за будь-яке інше судно.

— Вогонь!

Гові натиснув на праву гашетку й уже не відпускав її. Здавалося, вправний коваль-велетень п’ять разів поспіль ударив по своєму ковадлу. Менш ніж за секунду магазин спорожнів, а гармата викинула п’ять гільз.

Гарматна вежа ще здригалася, коли ближче до корми «Сіквеста» почувся страхітливий тріск, і цілу палубу струснуло. Чоловіки із жахом побачили, що «Сіквест» дістав понад десяток прямих влучень над ватерлінією. На цій відстані ракетне паливо «Штреке» дозволяло «Грифові» стріляти майже прямою наводкою, і випущені ним снаряди трясли «Сіквест» від носа до корми. Здавалося, його протикала величезна виделка: кожен снаряд легко проламував переділки та, викинувши струмінь вогню й купу уламків, вилітав із протилежного борту.

— Потім вони цілитимуть у місток, а після цього настане й наша черга! — крикнув Йорк.

«Сіквест» стогнав і сіпався. Йорк навів бінокль на корму «Грифа». Клуби диму показували, куди влучили їхні снаряди. Раптом увагу капітана щось привернуло, й він опустив бінокль. До них летів надувний човен із жорстким корпусом, подвійний двигун якого залишав за кормою широкий кільватерний струмінь у формі літери «V». Усередині, пригнувши голови, сиділи якісь люди. Катер уже подолав половину відстані та швидко наближався.

— Бачу ворожу групу захоплення, відстань вісімсот метрів! — вигукнув Йорк. — Максимально опустити стволи. Цілити прямою наводкою!

Він почав щосили вертіти коліща, а Гові тим часом припав до металевого видошукача перед сидінням стрільця. Коли його рука вже торкнулася лівої гашетки, стався жахливий удар, після якого обидва чоловіки опинилися на підлозі. Зі звуком, гучнішим за брязкіт сотень розбитих вікон, рій металевих осколків зрикошетив від броні гарматної вежі. Один із них уп’явся Йоркові в ногу, і його комбінезон відразу просочився кров’ю. За кілька секунд пролунали ще два вибухи. Надбудову палуби прошила пряма черга бронебійних снарядів, які потім вдарили у воду за правим бортом «Сіквеста».

Йорк скочив на ноги. У його вухах стояв шалений дзвін, а ліва нога безсило воліклася. Він широко розкритими очима подивився на діру, що зіяла там, де щойно був капітанський місток. Для людини, закоханої в море, це було жахливе видовище, — все одно, що безпорадно спостерігати, як в агонії помирає осліпла та скалічена кохана жінка.

— Гаразд, поцілуймо цих виродків, — промовив він холодним і твердим, незважаючи на біль, голосом.

— Так, капітане!

Гові вже повернувся на місце стрільця. До човна залишалося тільки двісті метрів. Максимально опустивши стволи, Гові з інтервалом у секунду вистрілив рештою розривних снарядів. Перший постріл не влучив, але здійняв велику хвилю, яка підкинула човен так, що здалося, наче він зараз полетить. Другий снаряд пройшов під кілем і цілком викинув човен із води, піднявши його корму і давши Йоркові й Гові змогу побачити шістьох чоловіків у Гумових костюмах, які відчайдушно чіплялися за борти. Третій снаряд розірвався об фланець. Наступної миті вибухнув паливний бак, і човен разом з пасажирами зник у вогняній кулі, яка зі страшною швидкістю полетіла в напрямку «Сіквеста».

Але часу на радість не було: кінець заповідався жорстокий. Коли до гарматної вежі долетіли перші фрагменти надувного човна, палуба під ногами Йорка та Гові здригнулася. У повітря почали вистрілювати заклепки, а металеві бруси палуби гротескно вигнулися. За мить черговий снаряд зірвав вежу з її платформи та жбурнув до леєра правого борту. Чоловіків обійняв вир вогню, щоб за секунду обернути їх на ніщо.

Останнім, що побачив Йорк, був «Сіквест», охоплений нищівним вогнем. Але, як не дивно, корабель досі залишався на плаву, наче байдужий до того, що відбувалося, схожий на непохитний моноліт вулкана неподалік.