Атлантида

3

Води старої гавані тихо бились об берег, кожна хвиля несла з собою купи водоростей. На іншому боці бухти ворушилися, виблискуючи на полуденному сонці, ряди рибальських човнів і катерів. Джек Говард підвівся та підійшов до парапету. Його темне волосся ворушив вітерець, а бронзове від засмаги обличчя свідчило, що не один місяць він провів у морі, шукаючи затонулі кораблі бронзового віку. Джек притулився до парапету і вгледівся у блискучу воду. Колись це була антична гавань Александрії, що своєю пишнотою сперечалася з самими Карфагеном і Римом. Звідси відпливали каравани кораблів, вантажених зерном, широких торговельних суден, що несли багатство Єгипту мільйонному населенню Риму. Звідси ж заможні купці везли скрині із золотом і сріблом через пустелю, до Червоного моря і далі. В обмін надходили скарби Сходу: ладан і лазурит, сапфіри й панцери черепах, шовк та опіум, які привозили звитяжні мореплавці, наважившись на небезпечну подорож з Аравії й далекої Індії.

Джек подивився на масивне кам’яне підложжя, розташоване в десятьох метрах. Дві тисячі років тому це було одне з чудес світу — знаменитий Фароський маяк. У 285 році до нашої ери, за 50 років після того, як Александр Македонський завоював Єгипет, маяк заклав Птоломей Другий. Він здіймався на сто метрів вище за Велику піраміду в Гізі. Навіть сьогодні, більш ніж через шість століть після того, як маяк обвалився внаслідок землетрусу, його підвалини залишались одним із чудес античності. Мури було використано в будівництві середньовічної фортеці, яка тепер служила за головну будівлю Александрійського інституту археології, центру досліджень Єгипту греко-римського періоду.

Залишки маяка й досі лежали на дні гавані: під поверхнею води видніла величезна купа кам’яних блоків і рештків колон упереміш із розбитими статуями царів і цариць, богів і сфінксів. Джек особисто відкрив одну з найбільш вражаючих статуй — колосальну скульптуру, що, розколота, ховалася на дні. Щось схоже описав англійський поет Шеллі у своїй поезії, присвяченій Озімандіасу, Цареві над царями, перевернутому зображенню Рамзеса II, що спокійно спить у пустелі. Джек уважав, що місце перебування статуй слід зафіксувати й потім залишити їх там, де вони лежать.

Він із задоволенням побачив, що біля причалу для підводного човна вишиковується черга: це свідчило про успіх підводного парку. На протилежному боці гавані височіла на тлі неба футуристична будівля Александрійської бібліотеки — відбудованого старовинного книгосховища, яке колись містило найбільшу у світі кількість рукописів.

— Джеку!

Двері конференц-зали різко відчинилися, і на балкон ступив кремезний чоловік. Джек повернувся, щоб привітати новоприбульця.

— О, герр професор! Доброго дня, докторе Гібермаєр, — усміхнувся він і простягнув руку. — Не можу повірити, що ти змусив мене здолати всю цю відстань лише для того, щоб я подивився на шматок савану мумії.

— Я знав, що колись неодмінно впіймаю тебе на гачок скарбів Стародавнього Єгипту.

Свого часу чоловіки разом навчалися в Кембриджі, й суперництво лише підігрівало їхню спільну пристрасть до античності. Джек усвідомлював, що за зовнішньою холодністю Гібермаєра ховається дуже допитливий розум, та й Гібермаєр добре знав, як треба пробивати Джекову стриманість. Після великої кількості експедицій у різні частини світу Джек із нетерпінням чекав на спаринг із давнім приятелем-суперником. Гібермаєр не дуже змінився з часів студентства, тому суперечки щодо впливу Греції на цивілізацію Єгипту були невід’ємною складовою їхньої дружби.

За спиною Гібермаєра стояв літній чоловік, одягнений в бездоганний костюм із краваткою. Чоловік мав густе сиве волосся і пронизливі очі-вогники. Джек наблизився до їхнього старого наставника, професора Джеймса Ділена, і привітно потиснув йому руку.

Ділен відійшов на крок і жестом запросив на балкон іще двох людей:

— Джеку, гадаю, ви незнайомі з доктором Светлановою.

Яскраві зелені очі жінки були майже врівень з очима самого Джека — така висока була вона на зріст. Вони потисли одне одному руки. Англійською Светланова говорила правильно, хоча й з акцентом: після того, як їй дозволили виїхати з Радянського Союзу, жінка десять років прожила в Америці й Англії. Джек неодноразово чув про неї — Катя Светланова вже встигла заслужити собі неабияку репутацію в наукових колах, — але не був готовий побачити таку вродливу жінку. Зазвичай усі його думки оберталися довкола нового відкриття, проте сьогодні сталося дещо незвичайне: він не міг відвести від Каті очей.

— Джек Говард, — відрекомендувався він, трохи роздратований тим, що втратив контроль над собою і що це, здається, не пройшло поза увагою жінки.

Її довге волосся зметнулося в повітрі, коли вона повернулася, щоб познайомити його зі своєю колегою.

— А це моя асистентка, Ольга Іванівна Борцова з Московського інституту палеології.

На відміну від елегантної Светлановой Ольга була вдягнена як типова російська простолюдинка. «Наче з екрана зійшла проста та безстрашна героїня Великої Вітчизняної війни», — подумалося Джекові. Ольга несла в руках величезний стос книжок, рухаючись обережно, щоб не розсипати їх; коли Джек простяг їй руку, вона подивилася йому просто в очі.

Коли з формальностями було скінчено, Ділен запросив усіх до конференц-зали. Саме він мав головувати на нараді — з поваги до статусу професора Гібермаєр на якийсь час забув про свою посаду директора інституту.

Товариство розташувалося за столом. Ольга обережно склала свої томи поруч із Катею, відійшла та сіла на один із стільців, що стояли біля задньої стіни приміщення.

Гібермаєр, міряючи кроками вільний куток зали, почав говорити. Свою розповідь він супроводжував демонстрацією слайдів. Науковець швидко переповів обставини відкриття та описав, як труну перевезли до Александра, — це сталося лише два дні тому. Після цього фахівці день і ніч працювали над мумією, звільняючи папірус від тканини. Аналіз показав, що інших фрагментів письма не було і що папірус був більший лише на декілька сантиметрів.

Результат роботи реставраторів лежав на столі під скляною панеллю. Аркуш із нерівними краями сягав приблизно тридцяти сантиметрів завдовжки і п’ятнадцяти завширшки. Його поверхня була щільно вкрита знаками, за винятком прогалини посередині.

— Який надзвичайний збіг обставин — треба ж було верблюдові потрапити ногою прямо в папірус! — зауважила Катя.

— Так, надзвичайний, але щось подібне нерідко трапляється в археології, — відповів Джек і підморгнув жінці. Вони обоє всміхнулися.

— Більшість великих знахідок було зроблено випадково, — продовжував Гібермаєр, не звертаючи уваги на всі ці пустощі. — І не забувайте, що ми маємо обробити ще кількасот мумій. Саме на таке відкриття я сподівався, і ми можемо знайти в тому місці ще багато цікавого.

— Так, перспективи просто казкові, — погодилася Катя.

Ділен нахилився вперед, взяв пульт проектора та розправив стос паперів, які він устиг витягти зі свого портфеля, поки Гібермаєр говорив.

— Друзі та колеги! — вимовив він, повільно озираючи напружені від чекання обличчя. — Ми всі знаємо, з якої причини тут зібралися.

Увагу присутніх привернув екран на стіні зали. Зображення некрополя заступилося збільшеною фотографією папіруса. Слово, що так уразило Гібермаєра в пустелі, заповнило собою весь екран.

— Атлантида, — видихнув Джек.

— Мушу просити вас бути терплячими. — Ділен знов уважно подивився на вчених, розуміючи, як їм хочеться почути переклад тексту, здійснений ним у співпраці з Катею. — Перед тим як я продовжу свою розповідь, прошу доктора Светланову нагадати нам, що історикам відомо про Атлантиду. Катю, будь ласка…

— Охоче, професоре.

Катя та Ділен заприятелювали в Кембриджі, де жінка під керівництвом професора писала докторську дисертацію. Нещодавно вони разом працювали в Афінах. У той час там стався сильний землетрус, який розколов Акрополь і відкрив кілька видовбаних у скелі приміщень, де зберігався втрачений, як раніше вважалося, архів давнього міста. Катя та Ділен узяли на себе відповідальність за публікацію текстів, пов’язаних із подорожами греків за межі Середземномор’я. Кілька тижнів тому обличчя двох науковців з’явилися на перших сторінках багатьох газет світу: на своїй прес-конференції вони повідомили, що, згідно з відкритими джерелами, грецькі та єгипетські мореплавці перетинали Індійський океан і досягали Південно-Китайського моря.

Катя була одним із провідних світових експертів із легенди про Атлантиду і привезла з собою копії відповідних старовинних текстів. Зараз вона взяла до рук дві маленькі книжки та відкрила їх на закладках.

— Джентльмени, передусім я 6 хотіла заявити, що для мене велика честь бути запрошеною на цей симпозіум. Також це велика честь для Московського інституту палеології. Хай живе дух міжнародної співпраці!

За столом почулося схвальне бурмотіння.

— Говоритиму стисло. По-перше, ви можете забути все, що колись чули про Атлантиду.

Вона стала дуже серйозною, бешкетні вогники зникли з очей, і Джек відчув, що з нетерпінням чекає її подальших слів.

— Можливо, ви гадаєте, що Атлантида — це світова легенда, далекий історичний епізод, згадуваний у різних культурах, відтворений у міфах і казках народів усього світу…

— Це як історії про Великий потоп, — перепинив жінку Джек.

— Саме так. — Катя знову зустрілася з ним поглядом. — Але в такому разі ви помиляєтесь. Існує лише одне джерело, — сказала вона і взяла приготовані книжки. — Йдеться про давньогрецького філософа Платона.

Присутні мовчки слухали.

— Платон жив у Афінах у 427–347 роках до нашої ери, через покоління після Геродота, — вела далі вчена. — Замолоду Платон, імовірно, чув промови великого оратора Перикла, відвідував вистави за п’єсами Еврипіда, Есхіла та Аристофана, бачив, як зводяться великі афінські храми. Це були золоті часи класичної Греції, найвеличніший період нашої цивілізації.

Катя поклала книжки та розкрила їх:

— Ці твори відомі нам під назвами «Тімей» і «Критій». Вони являють собою уявні діалоги між цими людьми та Сократом, Платоновим наставником, мудрість якого дійшла до нас лише через записи його учнів. Ось одна з цих вигаданих розмов: Критій повідомляє Сократові про могутню цивілізацію, представники якої прибули з Атлантичного океану десь за дев’ять тисячоліть до того. Атланти були нащадками Посейдона, бога морів. Ось що Критій говорить Сократові:

«Напроти протоки, відомої нам як Геркулесові Стовпи, був розташований великий острів, більший за Лівію та Азію, взяті разом. На цьому острові, званому Атлантидою, знаходилась дивовижна імперія, що володіла кількома островами, а також деякими частинами нашого континенту. Атланти просунулися північчю Африки до Єгипту та Європою до Тірренії. Ця потужна імперія, об’єднавши свої сили, прагнула підкорити нашу та вашу країни й усі землі, розташовані на схід від Стовпів.»

Катя звела очі та взяла другий том.

— Лівія є старовинною назвою Африки, Тірренія — центральної Італії, а Геркулесові Стовпи — це Ґібралтарська протока. Але Платон не був ні географом, ні істориком. Його цікавила одна тема — велика війна між афінянами та атлантами, війна, в якій афіняни, природно, перемогли, але деякий час були на межі катастрофи.

Вона знову подивилася в текст.

— А тепер кульмінація, суть легенди. Ці кілька останніх речень спантеличували вчених понад два тисячоліття й породили більше безнадійних гіпотез, ніж я можу перерахувати.

«Але потім розпочалися страшні землетруси та повені; одного дня, однієї жахливої ночі всі вояки зникли під товщею води разом із островом Атлантида».

Катя закрила книжку та питально подивилася на Джека:

— Як ви гадаєте, що слід шукати в Атлантиді?

Джек деякий час зволікав із відповіддю, що взагалі було для нього нехарактерно. Він зрозумів, що жінка намагається оцінити глибину його знань.

— Атлантида завжди була чимось більшим, ніж просто зниклою цивілізацією, — відповів він. — Наших предків приваблював драматизм падіння, величі, приреченої на загибель через пиху та зарозумілість. Кожна епоха плекала свій власний міф про Атлантиду, але завжди в уяві людей поставав світ небаченої пишноти, в сяйві якої тьмяніло все інше. Для нацистів це була прабатьківщина справжніх арійців, яка надихнула їх на прочісування всього світу в пошуках нащадків «вищої раси». Для решти це був Едемський сад, утрачений рай.

Катя кивнула й неголосно промовила:

— Якщо в цій історії є бодай зернина істини, якщо наш папірус дійсно містить правдиву інформацію, то ми, можливо, зможемо розв’язати одну з найбільших загадок стародавньої історії.

Запанувала тиша. Присутні дивилися один на одного, на їхніх обличчях світилося нетерпіння та ентузіазм, який важко було приховати.

— Дякую, Катю. — Ділен підвівся, вочевидь, звиклий виступати з промовами стоячи. Він був дуже досвідченим лектором і чудово володів аудиторією.

— Я припускаю, що розповідь про Атлантиду — це не історія як наука, а лише алегорія. Платон мав намір дати нам кілька уроків моралі. У «Тімеї» під час створення Космосу лад бере гору над хаосом. У «Критії» люди, яких характеризує самодисципліна, поміркованість і повага до закону, перемагають людей, які перебувають у полоні гордощів і упереджень. Конфлікт з Атлантидою було вигадано для того, щоб показати, що афіняни були рішучими людьми, які врешті-решт брали гору в будь-якій війні. Навіть Платонів учень Аристотель гадав, що Атлантиди ніколи не існувало.

Ділен поклав руки на стіл та сперся на них:

— Я вважаю, що Атлантида — це політична байка. Щоправда, Платон розповідає, як він про неї дізнався, але то лише вигадка, фантазія, схожа на написаний Свіфтом вступ до «Подорожей Гулівера», в якому автор посилається на джерела, що вельми скидаються на правду, однак перевірити ці посилання неможливо.

Джек знав, що старий професор трохи кривить душею, вдаючись до риторики, якої навчився протягом років, проведених у найбільших університетах світу.

— Було б непогано, якби ви описали джерело Платона, — зауважив Гібермаєр.

— Звичайно. — Ділен подивився у свої нотатки. — Критій був прапрадідом Платона. Зі слів Критія, ще його прапрадід почув історію Атлантиди від Солона, відомого афінського державного діяча. Солон, у свою чергу, почув її від старезного єгипетського жерця з Саїса, міста поблизу дельти Нілу.

Джек швидко виконав потрібні розрахунки.

— Солон жив приблизно у 640–560 роках до нашої ери. Його пустили б до храму лише як ученого, оскільки вчений не несе жодної загрози. Якщо ми припустимо, що він відвідував Єгипет уже літнім, але не занадто старим, — адже йому треба було здійснити важку подорож, — то дійдемо висновку, що ця зустріч із жерцем сталася на початку шостого століття до нашої ери, десь між 590 та 580 роками. Звичайно, датування має сенс лише в тому разі, якщо ми маємо справу з фактом, а не з вигадкою. Але я хотів би поставити одне питання. Як сталося, що така цікава історія за тих часів залишалася майже невідомою? Геродот був у Єгипті в середині п’ятого сторіччя до нашої ери, приблизно за півстоліття до часів Платона. Він був невтомним дослідником, такою собі сорокою, яка тягла до своїх книжок усе, що її цікавило, і його праці збереглися в повному обсязі. Але про Атлантиду в них не згадується. Чому ж?

Ділен обвів кімнату поглядом, по черзі зупиняючись на кожному із слухачів. Він сів, і знову запанувала тиша. За кілька секунд Гібермаєр підвівся та почав крокувати за спинкою свого стільця.

— Гадаю, мені варто спробувати відповісти на ваше запитання, — сказав він і зробив невеличку паузу. — Нині ми зазвичай сприймаємо історичні знання як загальну власність. Погоджуюсь, існують винятки, і ми добре знаємо, що історію можна фальсифікувати, але в цілому неможливо значущі події протягом тривалого часу приховувати від громадськості. Так ось, Стародавній Єгипет був не такий.

Усі інші уважно його слухали.

— На відміну від Греції та Близького Сходу, культури яких було зметено завоюваннями, в Єгипті існувала нерозривна традиція знання, що тяглася від династії раннього бронзового віку, приблизно від 3100 року до нашої ери. Дехто вважає, що вона зародилася ще раніше — разом із виникненням сільського господарства, за декілька тисячоліть до озвученої дати.

Серед присутніх почувся зацікавлений шепіт.

— Але за часів Солона це знання було вже дещо підзабутим, — вів далі Гібермаєр. — Його наче поділили на окремі фрагменти, на такі собі шматочки мозаїки, потім запакували й поклали в темну комору. — Гібермаєр помовчав, явно задоволений своєю метафорою. — Урешті-решт сталося так, що воно зберігалося в багатьох окремих храмах, присвячених різноманітним богам. Жерці пожадливо охороняли свій шматок знань — так, наче це були їхні власні скарби. Чужинцям знання звірялося лише внаслідок божественних втручань, якихось знамень від богів. Це може здатися дивним, — всміхнувшись самими очима, додав він, — але найчастіше ці знамення надходили, коли прохачі пропонували дарунки, зокрема золото.

— Тож знання можна було купити? — спитав Джек.

— Так, але лише коли все збігалося: був потрібний день місяця, який не припадав на жодне з численних релігійних свят, і решта знамень сприяли. Якщо щось було не так, прохачеві відмовляли, навіть коли він обіцяв цілий корабель золота.

— Тож історія Атлантиди могла бути відомою лише в одному храмі, і, можливо, її почув лише один грек.

— Саме так. — Гібермаєр серйозно кивнув Джекові. — У храмовому приміщенні для переписування рукописів удалося побувати лише ліченим грекам. Жерці з підозрою ставилися до людей на кшталт Геродота, надто допитливих і невибагливих, байдужих до того, в якому саме храмі їм довелося побувати. Іноді Геродотові «згодовували» дезінформацію, перебільшені й навіть відверто брехливі історії. Його, як то кажуть, водили за ніс. Найцінніші знання були надто важливими, щоб довірити їх паперові. Вони передавалися з вуст у вуста, від одного верховного жерця до іншого. Більша частина цих знань умерла разом із останнім верховним жерцем, коли греки закрили єгипетські храми. Ту ж незначну частину, яку записали, було втрачено за римського завоювання: під час громадянської війни, в 48 році до нашої ери, згоріла Царська бібліотека Александрії. А у 391 році те саме сталося з її філією — імператор Феодосій наказав зруйнувати всі поганські храми, що залишилися. Зі свідчень інших античних текстів ми вже знаємо дещо про те, що саме зберігалося в цих бібліотеках: «Географія» Піфея Мореплавця, «Історія світу» імператора Клавдія, відсутні томи Галена та Цельса, великі історичні та наукові твори, фармацевтичні збірки, що привели б до величезного прориву в медицині… Але важко навіть уявити собі, які ще таємні знання єгиптян загинули в такий спосіб.

Гібермаєр сів, і слово знову взяла Катя:

— Я хотіла б запропонувати альтернативну гіпотезу. Припустімо, Платон казав правду щодо свого джерела, але Солон із якихось причин не записав розповіді про своє відвідування храму. Можливо, жерці заборонили йому це робити?

Вона взяла в руки книжки та повела далі:

— Гадаю, Платон узяв відомі йому голі факти та прикрасив їх зі своєю метою. Тут я почасти згодна з професором Діленом.

Платон удався до певних перебільшень, аби створити образ Атлантиди як віддаленого місця, перейнятого величчю глибокої давнини. Тож він відсунув її далеко в минуле, зробив розмір острова рівним найбільшому шматкові землі, який тільки міг собі уявити, та помістив його у західному океані за межами античного світу. — Вона подивилася на Джека. — Щодо Атлантиди існує одна теорія, гаряче підтримувана археологами. Нам пощастило, що сьогодні тут присутній один із провідних її прибічників. Докторе Говард, не бажаєте щось сказати?

Джек натиснув на пульт дистанційного управління, і на екрані з’явилася мапа Егейського моря з розташованим посередині островом Крит.

— Ця теорія набуває правдоподібності лише в тому разі, якщо змінити часовий проміжок, — промовив він. — Якщо ми розташуємо Атлантиду за дев’ять віків, а не за дев’ять тисячоліть до Солона, то опинимося приблизно в 1600 році до нашої ери. Це була епоха великих цивілізацій бронзового віку: Нового царства в Єгипті, Ханаану в Сирії та Палестині, Хетського царства в Анатолії, Мікенів у Греції і мінойської культури на острові Крит. Це єдиний схожий на правду контекст історії про Атлантиду.

Джек навів на екран указку:

— Особисто я вважаю, що єдино можливим місцем розташування Атлантиди є Крит. — Він подивився на Гібермаєра. — Для більшості єгиптян за часів фараонів острів був межею знаного світу. З півдня він схожий на великий материк із довгою береговою лінією, підперезаною горами, але з експедицій, що їх єгиптяни виряджали до Кносу на північному узбережжі Криту, вони знали, що це острів.

— А як щодо Атлантичного океану? — спитав Гібермаєр.

— Забудьте про нього, — відповів Джек. — За часів Платона море на захід від Ґібралтару вважалося за бурхливий океан, що простягається до краю землі. І саме тут Платон розташував Атлантиду. Навряд чи на його читачів справив би велике враження звичайнісінький острів, розташований у Середземному морі.

— А саме слово «Атлантида» — звідки воно?

— Бог морів Посейдон мав сина на ім’я Атлант; то був м’язистий велетень, що тримав на своїх плечах небо. Атлантичний океан був океаном Атланта, а не Атлантиди. Вперше слово «Атлантида» з’являється в Геродота, тож за часів, коли Платон писав свої діалоги, воно, мабуть, уже було поширеним.

Джек зробив паузу й подивився на присутніх.

— Якби я не бачив цього папіруса, то сказав би, що Платон вигадав слово «Атлантида», назву цілком правдоподібну для зниклого континенту в океані Атланта. З єгипетських текстів ми знаємо, що єгиптяни називали мікенців і мінойців народом Кефтіу, людьми з півночі, які припливали на кораблях і привозили данину. Сказав би також, що в оригінальній розповіді зниклий континент називався Кефтіу, а не Атлантида. Але тепер я вже в цьому не впевнений. Якщо папірус дійсно стосується доплатонівських часів, то Платон, безперечно, не вигадував цього слова.

Катя відкинула своє довге волосся та пильно подивилася на Джека:

— Може, війна між атлантами та афінянами насправді була війною між мінойцями та мікенцями?

— Гадаю, так воно і є, — уважно дивлячись в очі жінці, відповів Джек. — Можливо, афінський Акрополь був найбільш вражаючою з мікенських фортець, але потім його зруйнували, в такий спосіб звільнивши місце для будівель класичного періоду. Невдовзі після 1500 року до нашої ери мікенські вояки захопили критське місто Кнос та утримували його під своєю владою доти, доки століття потому палац не був зруйнований пожежею та повсталим людом. Традиційно вважають, що мікенці були войовничими, а мінойці миролюбними. Захоплення сталося після того, як державу мінойців знищила природна катастрофа.

— Не виключено, що натяк на це міститься в легенді про Тесея та Мінотавра, — промовила Катя. — Афінський царевич Тесей сватався до Аріадни, дочки царя Міноса, що правив у Кносі, але перед тим, як здобути її руку, він мусив зустрітися з Мінотавром, який мешкав у лабіринті. Мінотавр був наполовину биком, наполовину чоловіком, — безперечно, це символ військової сили мінойців.

— Грецький бронзовий вік був відтворений людьми, які вірили, що міфи містять ядро істини, — приєднався до дискусії Гібермаєр. — Я про роботу сера Артура Еванса у Кроносі та Генріха Шлімана у Трої та Мікенах. Обидва вони вірили, що Троянська війна, змальована в «Іліаді» та «Одіссеї» Гомера, записаних, як відомо, у восьмому столітті до нашої ери, є однією з тих епохальних подій, які призвели до падіння цивілізації бронзового віку.

— А тепер я з вашого дозволу підсумую міркування, — сказав Джек. — Платон не міг нічого знати про Крит бронзового віку, адже пам’ять про нього стерлася в буремні часи, що передували класичному періодові. Однак багато що в цій історії натякає на мінойців. Ідеться про подробиці, яких Платон не міг знати. Можна, Катю? — Джек простяг руку та взяв дві книжки, що їх жінка штовхнула до нього поверхнею стола. При цьому вони знову зустрілися поглядами. Погортавши одну з книжок, він поклав її розкритим боком на стіл.

— Ось. «Атлантида була розташована на шляху до інших островів, від яких можна потрапити на протилежний континент». Саме таким є Крит, якщо дивитися на нього з боку Єгипту: інші острови — це архіпелаги Додеканес та Кіклади, розташовані в Егейському морі, а континент — це Греція та Мала Азія. І це ще не все.

Джек відкрив іншу книжку та прочитав ще один уривок:

— «З боку моря берег Атлантиди був дуже стрімчастим, тоді як за горами розташовувалася велика рівнина». — 3 цими словами Джек підійшов до екрана, на якому тепер з’явилося зображення великомасштабної мапи Криту. — Ось, тут ми бачимо стрімчастий південний берег острова та велику рівнину Мезара.

Він повернувся до того місця, де на столі лежали книжки, та продовжив розповідь:

— І, нарешті, самі атланти. «Вони були поділені на десять відносно незалежних адміністративних районів, над якими стояла царська метрополія». — Прочитавши це, Джек повернувся та вказав на мапу. — Археологи вважають, що мінойський Крит ділився на десять чи п’ятнадцять напівавтономних областей, найважливішою з яких був Кнос.

Він знову натиснув пульт, і на екрані з’явилася велична картина — розкопаний палац у Кносі, зокрема його тронна зала.

— Безперечно, це і є «пишна столиця на середині узбережжя».

Джек відшукав слайд зі збільшеним зображенням дренажної системи палацу.

— Ви бачите, що мінойці чудово зналися на гідравліці. Так само «атланти робили баки, деякі просто неба, деякі під навісом, які можна було взимку використовувати як теплі купальні; такі купальні існували для царів, для звичайних людей, для коней та худоби». А тепер бик.

Джек натиснув на кнопку. З’явилося ще одне зображення Кносу, цього разу з величним скульптурним зображенням бичачого рога на подвір’ї. Джек знову почав читати з книжки:

— «У спеціальному загоні при храмі Посейдона утримувано биків, і царі, залишившись на самоті в цьому храмі, спершу молилися богу, щоб той допоміг їм захопити жертву, а потім полювали на биків — без зброї, лише з палицею та арканом».

Джек підійшов до екрана та прокладав решту кадрів.

— Фреска з Кносу, на якій зображені бик та акробат, що стрибає, кам’яна застільна чаша у вигляді бичачої голови, золота чаша з викарбуваною сценою полювання на бика. Розкопана яма з тисячами бичачих рогів, нещодавно відкрита під головним двором палацу. — Джек сів і подивився на інших. — А тепер останній штрих.

На екрані з’явився повітряний знімок острова Тіра, один із тих, які він робив з гелікоптера лише декілька днів тому. Було добре видно нерівні краї кальдери, великої западини на місці вулканічного кратера, оточеної видовищними стрімчаками, на схилах яких стояли білостінні будинки сучасних поселень.

— Це єдиний діючий вулкан в Егейському морі, до того ж один із найбільших у світі. Приблизно в середині другого тисячоліття до нашої ери верхівка цієї штуки вибухнула. Вісімнадцять кубічних кілометрів каміння та попелу було кинуто на вісімдесят кілометрів угору та на сотні кілометрів на південь, на Крит і східне Середземномор’я, так що небо на багато днів потемніло. Цей вибух струсонув усі будинки в Єгипті.

Гібермаєр напам’ять процитував зі Старого Завіту:

— «І мовив Господь до Мойсея: „Простягни свою руку до Неба, і станеться темрява на єгипетській землі, і нехай буде темрява, щоб відчули її“. І простяг Мойсей свою руку до неба, і сталася густа темрява по всій єгипетській землі три дні».

— Попіл мав ковдрою вкрити Крит і на ціле покоління унеможливити будь-які рільничі роботи, — вів далі Джек. — Величезні хвилі цунамі прокотилися північним узбережжям, поглинувши палаци. Сталися потужні землетруси. Люди, що вижили, вже не могли протистояти мікенцям, які невдовзі прийшли сюди шукати багатої здобичі.

Катя потерла підборіддя і сказала:

— Отже, що ми маємо. Єгиптяни чули гучний шум. Небо потемніло. Ті нечисленні критяни, яким удалося вижити та потрапити до Єгипту, розповідали жахливі речі про потоп. Люди Кефтіу вже не приходили з даниною. Атлантида не те щоб цілком пішла під воду, але з єгипетського світу, безперечно, зникла.

Жінка підняла голову та подивилася на Джека, який всміхнувся їй у відповідь.

— Я закінчив, — промовив він з інтонацією судового адвоката.

Майже весь час, поки тривала дискусія, Ділен сидів мовчки. Він знав, що учасники симпозіуму добре пам’ятають про його присутність, знав, що вони розуміють: переклад старовинного папіруса може містити таємниці, здатні спростувати всі їхні уявлення про античність. Джек знову встановив проектор на першому слайді, і всі вчені очікувально подивилися на Ділена: на екрані з’явилося збільшене зображення того самого тексту, писаного давньогрецькою мовою.

— Чи ви готові? — запитав професор своїх колег і учнів.

Усі мовчки кивнули. У залі раптом відчулася напруженість. Опустивши руку й відімкнувши свій портфель, Ділен витяг звідти великий сувій і розгорнув його перед іншими. Джек пригасив головне світло та увімкнув люмінесцентну лампу. Нерівний шматок папірусу, що лежав посеред столу, залило рівномірне яскраве світло.