Атлантида

21

Коли дослідники пірнули в непроглядну темряву тунелю, що починався під кінчиком лівого орлячого крила, то побачили, що стіни тут були рівні та відполіровані, як і в попередніх проходах. Перші кілька метрів від зали предків попереду йшов Костас, але потім тунель розширився, і тепер усі троє могли рухатися пліч-о-пліч. Десь за десять метрів підлога обернулася на сходи зі слабким нахилом. Скільки сягало око, стерті сходинки під невеликим кутом вели вгору.

— Цього разу боги на нашому боці, — сказав Костас. — Ще кілька хвилин на цій глибині, і ми б залишилися тут назавжди.

Щоб не витрачати багато енергії, вони відрегулювали плавучість своїх скафандрів, і ті самі піднімали їх угору. На стінах було викарбувано незліченну кількість биків у натуральну величину. Ці силуети відразу нагадали вченим дуже схожі критські фрески із зображеннями биків. Здавалося, тварини стовпилися обабіч проходу та спостерігають за людьми.

Коли Джек майже віддихався, його комп’ютер видав тривожне повідомлення, що настав час перейти на запасний балон. Джек на мить відчув, як напружився регулятор, потім увімкнулася аварійна подача, й повітря знову почало надходити безперешкодно.

— У міру сходження тиск падатиме, й це означає, що об’єм повітря в резервному балоні збільшиться, — запевнив його Костас. — Окрім того, якщо в тебе вичерпаються запаси, ми завжди можемо поділитися.

— Чудово, — Джек на мить повернув голову до приятеля і знову зосередився на рівневі плавучості свого скафандра.

Наступні кілька хвилин дослідники чули лише шерех бульбашок, що злітали під стелю. Коли вони здолали приблизно сто метрів, Костас жестом запропонував зупинитися.

— Зараз ми на сімдесят метрів нижче від рівня моря, — проголосив він. — Мій комп’ютер показує, що треба зробити п’ятихвилинну зупинку для декомпресії. Хоча ми споживали переважно гелій і кисень, та все одно встигли засвоїти чимало азоту. Він має вийти з крові.

Відчуваючи різкий біль у боці, Джек намагався не дихати надто часто. Він знесилено опустився на сходинку та витяг диск.

— Час звіритися з мапою, — сказав він.

Костас і Катя присіли поруч. Джек узяв диск так, щоб символ Атлантиди був спрямований на прохід.

— Якщо ми все правильно розшифрували, то зараз мусимо перебувати ось тут, над плечем птаха, — зауважив Костас. — Схоже, залишилося недовго: ми вже наближаємося до поверхні скелі.

— Коли цей коридор скінчиться, повернемо ліворуч, — сказала Катя. — Потім наш шлях проляже вздовж орлячого крила до останнього повороту ліворуч, за яким розташований східний край.

— Якщо наша мета — кальдера, то нам треба на сто метрів піднятися і на чотири просунутися на південь. Кут нашого підняття становить приблизно тридцять градусів. У якусь мить ми перетнемо рівень моря, але залишимося під землею.

— А що робитимемо, якщо прохід піде вниз? — поцікавилася Катя.

— Тоді ми зваримося живцем, — заспокоїв її Костас. — Земна кора тут складається з киплячої маси розтопленої лави та вогняного газу. І навіть якщо ми рухатимемося вгору, не виключено, що прохід нам загородить лава, яка затекла туди після повені.

Їхні таймери одностайно подали сигнал, який означав, що п’ятихвилинна зупинка скінчилася. Джек поклав диск до кишені та важко звівся на ноги.

— Вибору в нас немає, — промовила Катя. — Сподіваймося, що Бен та Енді досі тримаються. Ми — єдина їхня надія.

Після того, як вони пройшли глибину в шістдесят метрів нижче рівня моря, регулятори почали поступово замінювати гелій на азот. Ще кілька хвилин, і їхня дихальна суміш відрізнятиметься від складу атмосфери лише підвищеним вмістом кисню, потрібного для видалення з крові залишків азоту.

Сходи звузилися в неширокий тунель, і Костас посунувся вперед. Ще трохи, і прохід вильнув праворуч, вочевидь, наслідуючи природну тріщину в горі. Потім початковий напрямок поновився, й незабаром дослідники наблизилися до ще однієї печери.

— Ось черговий пункт на мапі.

Їхні ліхтарі висвітлили приміщення завдовжки метрів у десять і завширшки у п’ять. У всіх чотирьох стінах були двері. П’ятихвилинна зупинка трохи додала Джекові сил, і він поплив уперед, щоб розглядіти печеру краще. У центрі стояв довгастий стіл, оточений узвишшями-п’єдесталами, розташованими приблизно у двох метрах від кутків печери. Стіл було видовбано з каменю, а його краї були підняті, як у перекиненого віка саркофага. П’єдестали були схожі на чаші і зовні нагадували купелі середньовічних храмів.

— На столі немає жолобів для стікання крові. До того ж привести тварину так далеко в осердя гори неможливо, — сказав Джек. — Крім того, жертвопринесення зазвичай були публічним видовищем, а сюди входили лише обрані.

— Стіл для обмивань, тобто ритуального очищення? — припустив Костас.

Катя підпливла до дверей, протилежних до тих, крізь які вони увійшли. На короткий час увімкнувши свій ліхтар, вона вдивлялася в коридор, що простягався далі.

— Я бачу якесь світло, — повідомила вона. — Видно дуже погано, але мені здається, що там чотири окремі басейни, розташовані на однаковій відстані один від одного.

Джек і Костас наблизилися до неї. Вони також побачили тьмяні відблиски зеленого світла.

— Ми лише у п’ятдесятьох метрах нижче від рівня моря та в кількох метрах від поверхні гори, — сказав Костас, увімкнувши свій ліхтар. — Нагорі вже настав ранок, тож на цю глибину може проникати сонячне світло.

— Цей коридор відповідає одній із паралельних ліній, що відбігають від орлячого крила, — проговорив Джек. — Я впевнений, що це житлові приміщення, вікна й балкони яких виходять на піраміди. Дуже схоже на мінойський комплекс на стрімчаках Тіри, що вивищувався над прибережними поселеннями та чудово служив за релігійну споруду.

— Ми могли б подивитися крізь одне з цих вікон, — запропонувала Катя.

— Не треба, — відповів Костас. — Ці проходи схожі на вентиляційні шахти, ймовірно, вони менші від метра завширшки. Крім того, в нас немає часу на дослідження. Досі мапа нас не зраджувала, і я за те, щоб довіряти їй і надалі.

У цю мить скеля в них під ногами затрусилася. По воді пройшла хвиля, і Джек злякався, що він зараз утратить свідомість. Струси тривали, почулося кілька глухих ударів, наче десь поряд калатав велетенський молот. Щоразу удар супроводжувався приглушеним звуком на зразок далекого брязкоту розбитого скла. Звідки долинали ці звуки, сказати було неможливо.

— Це субмарина! — вигукнула Катя.

— Напевно, — погодився Костас. — Якщо «Казбек» вибухне, за мить нас тут уже не буде.

— Я вже чув цей звук раніше, — дивлячись на Костаса, сказав Джек. Його огортала лють. — Гадаю, цю вібрацію спричиняють снаряди, що пробивають корпус судна. На поверхні над нами почалася гарматна стрілянина.

— Хай там як, нам однаково треба шукати виходу, — нагадав Костас. — Ходімо.

Вони підпливли до правого виходу з печери. Оминувши чаші, Костас зупинився, щоб подивитися на показання компаса.

Катя вже була біля самого входу, коли завмерла на місці та схвильовано звернулася до чоловіків:

— Подивіться вгору!

Над проходом вони побачили величезну перемичку, видовбану зі скелі. Передня поверхня була вкрита якимись символами, деякі з них займали всю півметрову ширину плити. Символи були поділені на дві групи по чотири елементи в кожній, оточені замкненою лінією.

Помилки бути не могло.

— Сніп кукурудзи, весло, півмісяць і голови із зачісками «ірокез», — промовила Катя.

— Це остаточно підтверджує мою теорію, — наче про себе сказав Джек. — І фестський диск, і золотий диск із затонулого мінойського корабля — обидва пов’язані з цим місцем. Ми дивимося на священне письмо Атлантиди.

— І що все це означає? — спитав Костас.

Катя вже радилася зі своїм кишеньковим комп’ютером. Вони з Діленом склали таблицю відповідностей між символами з Атлантиди та їхніми складовими еквівалентами в мінойській мові, у такий спосіб створивши найкращу з її відомих розшифровок.

— Ті-ка-ті-ре, ка-ка-ме-ре, — повільно вимовила склади Катя. Через її російський акцент здавалося, що вона трохи гаркавить.

Джек і Костас дивилися, як на екрані комп’ютера по черзі з являються слова.

— Вони вживалися в лексиконі мінойців, — повідомила жінка. — «Ті-ка-ті» означає «шлях» чи «напрямок», а «ка-ка-ме» — «мертвий» чи «смерть». Суфікс «ре» — це «до» або ознака приналежності. Тож вираз можна перекласти як «шлях до смерті», «дорога смерті».

Дослідники деякий час вдивлялися в напис у них над головами. Символи були чіткими, наче їх вирізьбили лише кілька днів тому.

— Щось мені це не подобається, — похмуро промовив Костас.

Джек поморщився, і його супутники подивилися на нього стривожено. Зібравшись на силі, він пішов до проходу.

— Це має бути останній відтинок. Ідіть за мною, — сказав він.

Костас на мить затримався, аби прив’язати до кінця нитки останній моток зі свого наплічника. Подивившись услід Джекові й Каті, він побачив лише здійнятий ними намул: коридор поступово вів угору. Костас швидко поплив наздоганяти друзів і невдовзі помітив світло їхніх ліхтарів.

— Не треба підійматися на поверхню швидше, ніж по метрові на п’ять секунд, — попередив він. — Час, проведений нами в печері, можна вважати за додаткову зупинку для декомпресії. Нам уже немає потреби зупинятися ще раз.

Дно було шорсткуватим. Здавалося, підлогу навмисне залишили необробленою, щоб не було слизько. Обабіч тяглися жолоби, схожі на колії давньої дороги. Раптом учені опинилися біля входу до ще однієї печери. Стіни занурилися в непроглядну темряву, однак шлях і досі вів угору.

Поряд із цією велетенською печерою навіть зала пращурів здавалася маленькою. Повсюди навколо дослідників здіймалися кам’яні брили, які наче ворушилися, коли їх торкалися промені ліхтарів. Обабіч дно круто обривалося вниз. Воно було вкрите потоками лави, які робили його схожим на стовбур старезного вузлуватого дуба. Скрізь, куди не глянь, застигали ріки лави, свідчення колосальних сил, що колись вирували тут, вирвавшись із земної кори.

— Мабуть, серце вулкана розташоване лише за кількасот метрів на південь, — сказав Костас. — Магма й гази проникають крізь спресований попіл конуса, а потім застигають. Унаслідок цього виникає така шпарувата структура, широка порожнина, вкрита базальтовими утвореннями.

Вони вдивлялися у кришталево-прозору воду, і підйом здався їм подібним до брукованої дороги або дамби, яка простяглася далеко вгору. Ліворуч лежав глибокий рівчак, трохи далі, за парапетом із базальту, — ще один, потім іще, і всі вони відбігали від центрального шляху, наче ребра від хребта, трохи далі зливаючись із стінами печери.

Костас перший звернув увагу на очевидне, і вчені відразу зрозуміли, чому структура печери здалася їм знайомою:

— Центральний хребет — це верхня частина символу Атлантиди. Рівчаки, які відбігають від нього, — це риски, що ведуть ліворуч. Ми вже майже біля цілі.

— Мабуть, коли люди вперше потрапили до цієї печери, вони відчули побожний страх, — сказав Джек. — Імовірно, з іншого боку також є базальтові вкраплення, що радіально розбігаються назовні, туди, де магма сунула до поверхні крізь тріщини в горі. Якщо ця структура є симетричною, неважко зрозуміти, чому їй приписувано магічні властивості. Це і є зображення священного бога-орла.

Катя зачаровано дивилася на застиглі кам’яні каскади довкола. Дорога попереду нагадувала останній місток, який вів до підземних казематів; це був останній іспит, що полягав у необхідності пройти вузьким проходом над морем вогню.

Світло ледь сягало протилежної стіни печери, надаючи змогу радше здогадатися, ніж побачити, що далі дорога поділяється на дві, і кожна веде до отвору у скелі, яка тьмяно виблискувала попереду. Через значну відстань і темряву оцінити розміри скелі було неможливо. Катя здригнулася, згадавши лиховісний напис над входом у печеру.

Костас рішуче поплив над «дамбою» вперед:

— У Джека залишилося повітря лише на кілька хвилин. Час відшукати поверхню.

Джек і Катя рухалися по обидва боки від Костаса над коліями, що досі прорізали дно їхньої дороги. Коли вони перетнули перехрестя з першим поперечним парапетом, то помітили ще одну деталь: на центральному хребті була розташована заглибина, непомітна з боку входу.

У міру наближення перед їхніми очима розгорнулася неймовірна картина. Заглибина займала всю ширину дамби, тобто п’ять метрів, і мала таку саму довжину. Глибина її становила десь два метри, до дна з кожного боку вели сходинки. На дні праворуч стояло скульптурне зображення бичачого рога; така сама скульптура була й ліворуч. Кінчики рогів, витесаних із каменю, майже сягали рівня дороги. Скульптури з’єднувала масивна плита, абсолютно біла, мармурова, — з такого самого матеріалу були зроблені фантастичні фігури тварин, що стояли обабіч шляху для урочистих процесій.

Спустившись, дослідники побачили, що плита на метр нависає над порожнечею.

— Ну звичайно! — вигукнув Джек. — Не «дорога смерті», а «дорога мертвих». Щойно ми вперше побачили Атлантиду, мене зацікавило питання, де тут цвинтарі. Тепер ми це знаємо. Попереднє приміщення було трупарнею, кімнатою, де померлих готували до переходу у світ мертвих. А тут мешканці Атлантиди позбувалися своїх мерців.

Навіть Костас на мить забув, що їм треба поспішати, підплив до краю прірви й зазирнув туди. Він увімкнув потужну галогенову лампу, але лише на кілька секунд — треба було ощадливо витрачати заряд акумуляторів.

— Вони обрали вдале місце, — зазначив він. — Лава внизу наповнює каньйон і застигає. Сім тисяч років тому тут могло досі бути гаряче. Лава застигає за температури 1100 градусів за Цельсієм. Цього вистачило б, аби розтопити авто, тож у розпорядженні атлантів був готовий крематорій.

Катя тим часом уважно дивилася на сходинки, що вели вниз.

— Мабуть, перед тим, як покласти тіла на плиту та відіслати їх в останню подорож, вони приносили їх сюди, — сказала вона. — Колії на дорозі розташовані на відстані у два метри, а це якраз те, що потрібно для мар чи поховальних візків. Припускаю, до цього місця приходили сотні поховальних процесій щороку.

Джек досі вдивлявся у прірву. Перед його очима виникла сцена ритуалу, що востаннє відбувся на цьому місці багато тисячоліть тому. Джек за своє життя розкопав чимало могил, і мертві нерідко повідомляли йому більше, ніж живі, тому й нині він сподівався, що найпліднішим відкриттям буде великий некрополь. Тепер він знав, що єдині тлінні залишки мешканців Атлантиди — це людство, нащадки безстрашних мореплавців, які втекли від повені та поширили насіння цивілізації.

— То це і є підземний світ давніх людей, — ледь дихаючи, промовив він. — А Стікс був не спокійною водою, а рікою вогню.

— Старий Харон, мабуть, був зроблений із вогнестійкого матеріалу, — сказав Костас. — Мені це місце нагадує браму, що веде до пекла. Пропоную піти звідси, доки ми не розбудили бога цього місця і він не розпалив у черговий раз своєї топки.

Коли вони долали останній відтинок дамби, Джек уже задихався. Катя відчула це й повернулася до нього. Костас зупинив друга:

— Настав час поділитися повітрям.

Сунувши руку до свого наплічника, він витяг вулканізований шланг і підключив його до патрубка на Джековому колекторі. Коли Костас відкрив клапан, почулося шипіння, й незабаром тиск у двох системах зрівнявся.

— Дякую, — сказав Джек. Тепер він дихав набагато легше.

— Маємо ще одну проблему, — проголосив Костас.

Джек, що явно насолоджувався повітрям, підняв голову та подивився на застиглий потік лави, що виступав із темряви перед ними.

— Прохід перегороджено? — тихо промовив він.

Із того місця, де стояли вчені, було видно широкий вхід до тунелю, над яким нависав піддашок. Але щоб пройти туди, до північно-східного кута печери, треба було оминути величезний згусток скам’янілої лави, яка, на їхнє нещастя, вивергнулася до прірви, залишивши тільки невеличкий отвір угорі.

Костас повернувся до Джека:

— Ми перебуваємо у вісьмох метрах нижче від рівня моря, тобто вже в безпечній десятиметровій зоні, в якій кисень уже не токсичний. Можемо скористатися з цієї нагоди, щоб прочистити наші системи.

Він перемкнув свій і Катин комп’ютери на режим ручної корекції і трохи відкрив кисневі клапани на колекторах. Потім вони разом із Джеком підпливли до отвору в лаві та зазирнули всередину.

— Вочевидь, потік лави пробився крізь базальт до проходу вже після повені, — сказав Костас. — Цей отвір — наслідок викиду газу. Якщо пощастить, ми зможемо пролізти крізь дірку туди, куди нам треба.

Голова та плечі Джека зникли у нерівній щілині. Дослідник побачив, що далі вона розширюється, наче вентиляційний канал. Там, де крізь застиглу лаву проривався з силою авіаційного форсажу газ, на стінах залишилися сліди полум’я та вдавлення.

— З усім цим обладнанням ми туди не проліземо, — сказав він. — Мабуть, після викиду газу лава, застигаючи, розширилась, і впродовж кількох метрів прохід тут такий вузький, що ним важко буде протиснутися Каті, не кажучи вже про мене чи Костаса.

Вони всі відразу зрозуміли, що треба робити. Джек почав відстібати ремені, що закріплювали балон.

— Мені варто піти першим, — промовив він. — У вас із Катею залишилися запасні балони. Крім того, я єдиний із нас можу пропливти сорок метрів під водою.

— Але не з кулею в боці.

— Треба запустити до тунелю трохи кисню, — сказав Джек. — Я бачу у стелі заглибини, здатні накопичити газ і дозволити трохи подихати по дорозі.

Костас помовчав: інстинкт підказував йому, що витрачати дорогоцінні запаси кисню не варто, але у Джекових словах був сенс. Він від’єднав від свого регулятора запасний балон і передав його Джекові. Джек протягнув шланг якомога далі до розколини й натиснув на клапан. Почулося шипіння: це кисень, спрямований до тунелю, розтікався, наче біла вода, уздовж стелі.

Костас уважно спостерігав, як спадає показник тиску в балоні. Коли він сягнув п’ятдесяти бар, почала виблискувати червона лампочка.

— Досить! — сказав він.

Джек відпустив шланг і поклав регулятор на край отвору. Коли він зняв наплічник і повісив його на виступ лави, Костас відв’язав від себе нитку та прив’язав її до руки Джека.

— Система сигналів стандартна, — промовив він. — Один ривок означає «Так», два — тобі потрібен іще один продув киснем. Декілька ривків поспіль означають, що ти пройшов і ми можемо йти слідом.

Джек кивнув і перевірив, чи легко розмотується коток. Оскільки для того, щоб вдихнути кисень, він мав відкрити шолом, рацією користуватися було неможливо. Узявшись за замок свого шолома, він глянув на Костаса, який кивком голови підтвердив, що вони досягли потрібної глибини й декомпресія більше не потрібна.

— Я готовий.

— Від’єдную регулятор.

Костас витягнув шланг, і тієї самої миті Джек заплющив очі та відслонив шолом, одночасно беручи до рота трубку й витягаючи з кишені запасну лицеву маску. Притиснувши її до обличчя, він видихнув через ніс, а потім на кілька секунд застиг нерухомо, щоб утамувати дихання після шоку, спричиненого контактом із холодною водою.

Узявши ручний ліхтарик, він підплив до отвору. Костас рухався поруч, слідкуючи, щоб шланг не надто натягався. Схопившись за край отвору, Джек відчув западину там, де з поверхнею скелі зустрілася лава. Його пальці намацали якийсь знак, глибоко врізаний у базальт.

Він повернувся до Каті й почав схвильовано жестикулювати. Жінка жваво кивнула, однак її погляд залишався стурбованим: вочевидь, шанси Джека досягти поверхні нині цікавили її більше, ніж будь-які археологічні відкриття.

Джек повернувся до отвору та спробував повністю розслабитися: однією рукою тримаючись за виступ у лаві, заплющив очі. Він удався до техніки, добре знаної нирцям: почав дихати повільно і глибоко, насичуючи організм киснем. Десь за хвилину він знаком показав Костасові, що готовий, і поклав долоню на регулятор. Ще п’ять разів швидко дихнувши, вийняв з рота трубку та у вирі бульбашок поплив уперед.

Костас простяг руку й схопив нитку, що відтепер стала їхнім дорогоцінним рятувальним тросом. Пропускаючи шнур між пальцями, він упівголоса сказав:

— Щасти тобі, друже. Нам усім потрібна удача.